Може, Аліса марить?
— Невже ти не пізнаєш, тату? — здивувалась Аліса. — Ну добре, ти, можливо, забув цю жінку, але другого чоловіка праворуч ти мусиш знати!
— Та ні ж бо! — відповів я. — Кажи, не муч!
— Другий праворуч — це Портос, — мовила Аліса. — Бачиш, він нахилився до д'Артаньяна, слухає його. Напевно, вони вирішили все-таки стратити леді Вінтер.
— Яку ще леді Вінтер! — закричав я. — Я збожеволію! Звідкіля тут Портос?
— Не знаю, — відповіла Аліса. — Та це вони. Це ж мушкетери короля. Якби це були гвардійці кардинала, ми б з тобою їх одразу відрізнили.
— Полосков, ти чуєш? — запитав я.
— Чую, — відповів Полосков спокійно. — По-моєму, Аліса каже чистісіньку правду. Гвардійців кардинала ми б з тобою одразу відрізнили від мушкетерів короля.
Тим часом четверо мушкетерів наблизилися до корабля. Я притиснувся носом до ілюмінатора, аби подивитися, що вони робитимуть далі. Мушкетери зупинились, і один із них, по-моєму, Араміс, красунчик із тонкими вусиками, граційно махнув рукою, просячи леді Вінтер іти вперед.
— Дуже цікаво, — сказала Аліса і стала навшпиньки, щоб зручніше дивитись униз. — Стратять вони її чи ні? Ти як думаєш, тату?
— Я вже нічого не думаю, — відповів я. — Полосков, може, трап спустити?
Аж тут мушкетери пішли далі, увійшли в стіну корабля і зникли.
— Вони крізь стіни ходять, — почув я розгублений голос Полоскова.
Капітана важко здивувати. Він бачив удесятеро більше, аніж щастить побачити за життя звичайній людині. Його не злякаєш ні Малим дракончиком, ні пузирями з Ієли, ні космічними піратами. Але мушкетерів короля, які проходять крізь стіни "Пегаса", йому ще бачити не доводилося.
— Може, це теж мандрівники в часі, як на Шешинеру? — спи тав я.
Аліса перейшла на другий бік кают-компанії і заглянула в протилежний ілюмінатор.
— Ось вони! — вигукнула Аліса. — Я так і думала. Вони пройшли крізь корабель і навіть не помітили.
Я перебіг через кают-компанію. І справді, мушкетери, ніби нічого й не сталося, віддалялися від корабля, і їхні шпаги виблискували під світлом двох місяців. Вони проминули скелю й сховалися в ущелині…
— Ходімо на місток, — сказав я Алісі. — Звідтіля краще видно.
— Ходімо, — згодилась Аліса і взяла з дивана книжку, яку читала цілий вечір.
Книжка називалася "Три мушкетери".
Я почав про щось здогадуватися.
— Дай сюди книжку, — попросив я Алісу.
На ходу я розгорнув її. Розгорнув якраз на картинці, де був намальований один із мушкетерів — д'Артаньян у плащі і при шпазі.
Коли ми збігли на місток, Полосков, що стояв біля великого ілюмінатора, підняв руку й поманив нас до себе.
За ілюмінатором, посеред рівнини, стояла тонка берізка, і на вітрі її листя тріпотіло, немов живе. Довкола берізки росла трава, а під корінням дерева виднілася шапинка великого підберезника.
— Це щось знайоме, — мовив Полосков задумливо. — Десь я це бачив.
— Знаю де, — обізвалась Аліса. — Це улюблена листівка Зеленого. Вона висить у нього над ліжком у каюті, і він завжди дивиться на неї і читає вголос вірші: "Іде-гуде Зелений шум…" — Міражі, — сказав Полосков.
— Авжеж, — погодився я. — Звичайно, це міражі. І говорун не помилився, коли голосом Другого капітана попередив нас про міражі. Але хто і чому їх робить? Кому ми маємо дякувати за рідкісну розвагу?
Береза розтанула в темряві, а з далекого схилу гори в напрямку до "Пегаса" рушила дивна процесія. В ній були люди, фіксіанці, істоти з невідомих нам планет і зірок, роботи, звірі. Юрба міражів оточила корабель, ніби не помічаючи його. Вони проходили крізь нього, розчинялися, роздвоювались, проходили один крізь одного.
— Тату, — сказала Аліса, — ходімо подивимося на них зблизька.
— І звідси видно, — заперечив я. — Ми ж не знаємо їхніх властивостей. А раптом вони не такі вже й безтілесні, як здаються.
Ми довго дивилися на процесію привидів, а коли на рівнині нікого не стало, Аліса знову заходилася канючити:
— Ну, тату, ну спустімося, ще не пізно. Он, поглянь, тільки один міраж залишився — д'Артаньян.
І справді, на спорожнілу долину вийшов один-однісінький мушкетер і почав у задумі походжати неподалік від корабля.
— Ідіть, — зважився тоді Полосков. — Тільки далеко від "Пегаса" не відходьте. А я дивитимусь, щоб із вами чого-небудь не сталося.
Полосков, як завжди, вгадав моє бажання. Звісно, мені дуже кортіло поглянути на привидів зблизька. Я тільки непокоївся, аби чогось не трапилось з Алісою. Але піти без неї — це посваритися надовго. Вона вважала міражі своїми — адже вона першою вгадала трьох мушкетерів.
Ми спустилися по трапу на рівнину. Вона була геть безлюдна. Д'Артаньян кудись пропав.
— Зачекаємо, — сказала Аліса. — Напевно, вони знову прийдуть.
Я підійшов до того місця, де недавно росла берізка. На землі лежа ли лише кругленькі камінці — ні травинки, ні листочка.
— Дивись, тату, хто йде, — вигукнула Аліса. — Ти тільки по думай!
Я підвів голову й здригнувся. Назустріч ішов я сам, тримаючи за руку Аліску. Причому ми обоє були без скафандрів, у капцях, і, здавалося, нам зовсім не потрібне було повітря.
Аліса побігла назустріч самій собі.
— Стій! — крикнув я їй. — Ти куди?
Та Аліса вже добігла до свого двійника і з розбігу пролетіла крізь міраж, спіткнулася об камінь, упала на коліна. Міраж відразу зник.
Поки я поспішав на допомогу Алісі, виник новий міраж. Він швидко рухався до Аліси, наче хотів її схопити. Цього разу міраж вдавав доктора Верховцева. Капелюх його був насунутий на очі і гострі вузькі плечі підняті аж до вух.
Я встиг стати між міражем і Алісою, затуляючи її, бо я зовсім не був певен, що Верховцев — тільки міраж.
Але доктор не помітив Аліси. Він пройшов майже поруч, усміхаючись, ніби побачив когось. Я подивився йому вслід. Назустріч Верховцеву йшов товстун у чорному шкіряному костюмі. Вони простягли один одному руки і, нахиливши голови, засперечалися про щось.
Аліса підвелася і взяла мене за руку.
— На цій планеті не збережеш таємниці, — мовила вона. — Зате ми тепер знаємо, що товстун із Верховцевим знайомі і недаремно вони обидва просили в нас говоруна.
Міражі розмовляли безгучно, а з другого боку до нас наближався ще один міраж. Він удавав трьох капітанів. Але не кам'яних, як ми бачили їх на планеті імені Трьох Капітанів, а справжнісіньких, у синіх мундирах космічного флоту. Капітани зупинилися, взялись за руки, немов прощалися. І одразу ж розчинилися, зникли. Замість них на рівнині виник один капітан. Другий. Високий, тонкий, із горбатим носом. Капітан стояв нахмурившись, ніби міркував про щось. На плечі в нього сидів говорун. Капітан окинув поглядом долину і мерщій рушив до ще одного міражу, що виник на обрії. Міраж був космічним кораблем блакитного кольору, і на борту в нього була викладена коштовним камінням велика темно-синя чайка. І ці міражі розтанули… Зник і Верховцев із товстуном.
Аліса сказала:
— Я ніколи ще не бачила такого красивого корабля.
А в навушниках у мене прозвучав голос Полоскова:
— Послухай, професоре, ти коли-небудь бачив такий красивий корабель? Це, напевно, "Синя чайка" Другого капітана.
— Авжеж, — підтримала Аліса. — Може, він ховається десь тут? Треба буде його знайти.
На обрії, там, де стояла "Синя чайка", спалахнуло яскраве світло. І ми побачили, як корабель підіймається над планетою.
— Полетів твій міраж, — мовив Зелений. — Я так і думав.
— Схоже на те, що "Синя чайка" полетіла звідси, — погодився з ним Полосков.
Я нахилився над тим місцем, де Аліса впала, поспішаючи до наших двійників. Я нахилився, бо мене здивувала одна річ: два кругленьких камінці раптом поволі покотилися, наче їх хтось підштовхнув. Але ж нікого поряд не було. Навіть вітер ущух. Я простяг руку, щоб підібрати камінець, та він покотився швидше і відкотився далеченько. І враз із нього почав рости міраж. Спочатку туманний, прозорий, але потім він перетворився в леді Вінтер. Леді Вінтер побігла до гір, підібравши розкішну спідницю.
— Не втечеш, — сказав я вголос. — Так я й думав. Адже чудес не буває!
Я стрибнув уперед, ніби хотів схопити міледі. Тої миті, коли я впав на те місце, де вона була, міраж зник. Під руками в мене лежав круглий камінець.
— Що з тобою? — здивувалась Аліса. — Чому ти ганяєшся за міледі?
— Я її спіймав, — відповів я.
Зелений усміхнувся:
— А дзуськи. Вашої міледі нема й сліду.
— Вона у мене в руці, — мовив я. — Зараз повернуся на корабель і все вам поясню.
У кают-компанії я поклав на стіл круглий камінець і ще п'ять таких самих, що їх я підібрав дорогою до корабля. Камінці лежали смирно, в ряд. Звичайнісінькі собі камінці, завбільшки як картоплина та й формою схожі на картоплю.
— Дозвольте відрекомендувати, — почав я, — жителів цієї планети.
— Живі істоти? — здивувався Зелений. — Ніколи б не подумав!
— І з надто цікавою здатністю. Вони можуть створювати зорові ілюзії — копії людей, предметів, причому не тільки тих, що бачили, наприклад, трьох капітанів або доктора Верховцева, а й уловлювати образи, які живуть в уяві людей. Ось, скажімо, Аліса читала "Трьох мушкетерів", дивилася на картинки в книжці, уявляла собі, якими ці мушкетери повинні бути, і ми їх побачили. Адже вони, Алісо, точнісінько такі, як ти їх собі уявляла?
— Точнісінько-преточнісінько такі, — відповіла Аліса.
— Навіщо цим камінцям потрібні міражі, як вони їх роблять, поки що невідомо.
— Може, їм просто нудно? — запитала Аліса. — Лежать вони собі на голій землі і нудьгують. А будь-який відвідувач, будь-який гість для них — просто чудова розвага.
— Все може бути, — згодився я. — То шукатимемо тут чи полетимо до третьої планети?
— Мені здається, що третя планета цікавіша, — мовив Полосков. — Я подивився на знімки — там є рослинність, повітря, вода.
Тут один із камінців перетворився на Другого капітана. Капітан сумно поглянув на нас. А говорун обізвався його голосом:
— Шукатимеш на планеті-три. Шукатимеш на планеті-три.
— От бачте, — сказала Аліса.
І ми відразу ж стартували до третьої планети в системі Медузи.
Розділ 15
ПТАШЕНЯ ПТАХА КРОКА
Чотири сонця швидко крутилися над цією планетою, і ніч на ній наставала лише іноді, і ніяк не можна було без складних обчислень угадати, в який момент раптом стемніє, промайнуть короткі сутінки і планету ненадовго огорне темрява. Минало півгодини, часом менше, і нове сонце швидко вставало над колючими кущами і вмить закочувалося на небо.