За ланцюгом побачила мотузяну драбину, що звисала з борту пароплава. Триматись за ланцюг і дотягтися водночас до драбини видавалося неможливим, а відпустити ланцюг — теж не можна.
Врешті Джейн здогадалась нагнутися по вірьовку, прив'язану до носа довбанки, й швидко прив'язала вільний кінець до ланцюга; відтак каное повільно відпливло й зупинилося просто під драбиною. Через хвилину, з гвинтівкою за спиною, леді Грейсток спритно видерлася на порожню палубу.
Найперше годилось обстежити корабель, і вона зробила це, тримаючи гвинтівку напоготові, на випадок зустрічі з кимось із людей "Кінкеда". Їй не довго довелося шукати причину цілковитої пустки на кораблі, бо в кубрику знайшлись матроси, які вочевидь не могли охороняти корабель, бувши в смерть п'яні.
Здригаючись від огиди, Джейн повернулася нагору, а для більшого спокою зачинила й міцно замкнула люк над головами сплячої сторожі. Далі знайшла їжу й питво, а коли вгамувала голод, то зайняла місце на палубі, вирішивши, що відтепер ніхто не ступить на "Кінкед" без її дозволу.
Якусь годину на ріці не було нічого такого, що б могло її стривожити, але потім, угорі за течією, завидніло каное й самотній силует людини в ньому. Невдовзі, коли човен трохи наблизився, Джейн упізнала Рокова. Ось чолов'яга підплив до борту пароплава, й вона націлила гвинтівку йому просто в обличчя.
Коли росіянин, своєю чергою, впізнав її, його люті не , було меж; він почав погрожувати й клясти Джейн несамовитою лайкою. Але, зрозумівши, що такою тактикою молодої жінки не зрушити з місця і не залякати, почав проситись і сипати обіцянки.
На кожну його пропозицію Джейн мала просту відповідь, що ні за яких умов не дозволить Рокову перебувати з нею на одному кораблі. А якщо він спробує видобутися на корабель, то вона його застрелить.
Позаяк не було іншої ради, клятим негідник вернувся назад у свій човен і, ризикуючи бути знесеним у море, повеслував до того берега, де не було лютих звірів, які й далі гарчали та ревли.
Джейн Клейтон знала, що чолов'яга сам, без сторонньої допомоги, не пожене важкого човна проти течії до "Кінкеда", тому не боялася, що він нападе на неї. Вона впізнала жахливу зграю на березі: це були ті самі звірі, які пройшли повз неї в джунглях далеко у верхів'ях Угамбг кілька днів тому, бо ж де ще взялася б така сама зграя? Але що погнало їх униз, до гирла ріки?..
Надвечір молоду жінку несподівано наполохали крики росіянина, які долинали з протилежного берега; коли вона поглянула туди, то нажахано помітила корабельну шлюпку, що пливла з верхів'їв ріки, а в ній, без сумніву, могли бути лише члени залоги "Кінкеда" — тільки безсердечні, безжальні вороги.
16. У ПІТЬМІ НОЧІ
Коли Тарзан із племені великих мавп зрозумів, що його схопив могутніми щелепами, крокодил, він не єкорився долі й не полишив надії на порятунок, як зробила б звичайна людина.
Він глибоко вдихнув перед тим, як потвора затягла його під воду, а потім напружив усі сво? сили, намагаючись вивільнитися. Але мавполюд був у чужій стихії і надто міцно схоплений, щоб протистояти потворі, яка швидко тягла свою здобич углиб.
Тарзанові легені розривалися від браку свіжого повітря. Він знав, що може протриматися ще мить, і останнім судомним зусиллям спробував помститися за власну смерть.
Тарзанове тіло волоклося поруч із слизьким корпусом хижака, і в його мідний панцир намагався вгородити свого кам'яного ножа мавполюд у той час, як потвора Тягла його у своє жахливе лігво.
Від цього крокодил лише прискорив рух, і якраз коли мавполюд відчув, що дійшов межі своїх можливостей, його тіло вгрузло в мул, а ніздрі опинилися над поверхнею води. Довкола була непроглядна темрява — могильний морок.
Якусь мить Тарзан із племені великих мавп віддихувався у слизькому смердючому лігві, куди тварина затягла його. Поруч він відчував холодну грубу луску крокодилячого панцира, яка підіймалася й опускалася, от ніби крокодил робив спазматичні спроби вдихнути повітря. Кілька хвилин обоє отак лежали, а потім величезним панциром пробігла хвиля корчів і тіло завмерло. Тарзан підвівся навколішки. На його подив, крокодил був мертвий. Тонкий ніж таки знайшов вразливе місце між лусками панцира.
Мавполюд звівся на ноги й почав обстежувати бридке лігво. Він зрозумів, що ув'язнений в підземній порожнині, здатній вмістити понад десяток таких потвор, як та, що схопила його.
Він здогадався, що крокодиляча нора міститься глибоко під берегом річки, і єдиний спосіб дістатися туди або видобутися звідти — той самий, яким крокодил затяг його сюди. Найпершою його думкою, звичайно, було вибратися звідси, але дістатися назад у річку, а потім до берега — чи це можливо? У норі могли бути відгалуження й повороти, а ще Тарзанові слід було остерігатися інших слизьких мешканців, які могли трапитися йому на зворотному шляху.
Якщо мавполюд безпечно дістанеться ріки, надалі лишиться небезпека, що на нього знову нападуть, перш ніж він допливе до суходолу. Але вибрру не було: Тарзан глибоко вдихнув смердюче повітря лігва й пірнув у вогку, темну діру, якої не бачив, але відчував руками й ногами.
Нога, що побувала в крокодилячих щелепах, була сильно поранена, одначе кістка вціліла, та й м'язи і сухожилля далі діяли. Тарзанові сильно боліло, що ж...
Одначе Тарзан із племені великих мавп був стійким до болю і вже не звертав на це уваги після того, як обстежив ногу і з'ясував, що вона не дуже ушкоджена зубами потвори.
Він швидко прорачкував і проплив крізь прохід, що вів униз, а тоді вгору, до дна ріки, за кілька метрів од берега. Коли мавполюд виринув на поверхню, то побачив неподалік голови двох великих крокодилів. Вони швидко рушили до нього, і то тільки з нелюдськими зусиллями Тарзанові вдалося вхопитись за навислі над водою гілки ближчого дерева.
Він зробив це дуже вчасно, бо щойно підтягся, як під ним заклацали зубами дві величезні пащеки. Він пильно вдивлявся вниз по ріці так далеко, як лише дозволяло покручене річище, але там не було й сліду росіянина або його довбанки.
Коли він спочив і перев'язав поранену ногу, то вирушив на пошуки каное, що дрейфувало. Він опинився на протилежному боці ріки, але оскільки предмет його пошуків мав бути на поверхні води, то мавполюдові було байдуже, на якому березі він перебуває.
Невдовзі Тарзан із прикрістю завважив, що нога ушкоджена дужче, аніж він спершу гадав, і серйозно сповільнює його рух. Він міг пересуватися із швидкістю більшою, ніж звичайна хода, лише докладаючи чималих зусиль, і то по землі, а по деревах, як з'ясувалось, міг мандрувати не те що повільно, а й з великим ризиком для життя.
Від старої негритянки Тамбуджі Тарзан довідався те, що сповнило його надією і сумнівами. Коли бабця розповіла йому про смерть дитини, вона також додала: біла жінка, хоча й була у великому горі, таємно сказала їй, що то не її дитина. .
Тарзан не бачив підстав, чому Джейн мусила б не признаватися до дитини; єдиним поясненням могло бути хіба.те, що біла жінка, яка мандрувала з його сином, не була, власне, Джейн.
Що більше він думав над цим, то більше переконувався: його син мертвий, а дружина перебуває в безпеці у Лондоні, нічого не знаючи про страшну долю їхнього первістка.
В такому разі він хибно зрозумів натяки Рокова і його подвійні гризоти були марні — так думав мавполюд. Але думка про смерть маленького сина знову нагнала смутку.
І яка смерть! Навіть дикий звір, яким насправді був Тарзан, попри свою звичку до страждань і жорстокості в диких джунглях, здригнувся від думки про страшну долю, що спіткала невинне дитя.
Упродовж своєї болісної мандрівки до океану він тільки й думав про жахливі злочини, що їх скоїв росіянин, про нелюдські кривди, яких той завдав його рідним, і великий рубець на чолі наливався багрянцем, позначаючи найвищу мить його звіриної люті. Час від часу він мимоволі гарчав або рикав так, що дрібніші тварини дикого пралісу панічно ховалися по норах, коли з його горла вихоплювалося нестримне рикання.
От якби росіянин попав йому до рук!
Двічі під час його мандрівки до морського узбережжя тубільці намагалися напасти на нього нальотами з селищ, та коли до них долинав грізний клич розлюченого мавпича і вони бачили білого велетня, то негайно розверталися й тікали в джунглі, не показуючись на очі, аж доки він проходив неушкоджений далі.
Для мавполюда такий рух здавався пекельно повільним, бо він звик рухатися швидко (у мавпячому розумінні слова), але насправді йшов із швидкістю вільно пливучого каное, в якому десь попереду перебував Роков. Тож він .вийшов до затоки й побачив океан одразу після того, як сутінки змінили день, коли сюди дісталися Джейн Клейтон і росіянин.
Темрява вкрила чорну ріку й джунглі так раптово, що Тарзан, який звик добре орієнтуватись у темряві, не бачив нічого на відстані кількох метрів. Цієї ночі він хотів обстежити берег у пошуках слідів росіянина й жінки, що пливла перед Роковим униз по Угамбі. Щоб "Кінкед" чи який інший корабель та стояв за сотню метрів на якорі — такого він не міг навіть уявити собі, адже на борту не було вогнів.
Тільки-но Тарзан розпочав пошуки, як його увагу несподівано привернув звук, нерозпізнаний спочатку, — хлюпотіння весел недалеко від берега, саме проти місця, де він стояв. Мавполюд закляк, закам'янів, дослухаючись.
Звук припинився, тоді змінився іншим, у якому сторожкий слух мавполюда впізнав шурхіт ніг по мотузяній драбині пароплава; але наскільки Тарзан міг бачити, там-не було жодного корабля — та й не могло бути ближче, ніж за тисячу кілометрів.
Доки він стояв так, вдивляючись у непроглядну темряву ночі, несподівано понад водою, наче удар в обличчя, до нього рвонувся грім пострілів, а потім жіночий крик.
Пам'ятаючи, що з ним і яких пригод уже довелося зазнати, Тарзан із племені великих мавп не став довго розмірковувати, коли нічне повітря розірвав жіночий крик. Він кинувся крізь зарості, шубовснув у воду, що зійшлася над ним, і, сильно загрібаючи, поплив у непроглядну ніч — у товариству небезпечних мешканців екваторіальної ріки, десь туди, звідки долинув примарний жіночий крик.
Човен, який привернув увагу Джейн, коли вона чатувала на палубі "Кінкеда", помітили також Роков з одного берега й Мугамбі — з другого.