Хтось засміявся — коротко, істерично.
Озвався Бейрд:
— Чи всі цілі?
Почулися поодинокі голоси, потім — суцільний гармидер. Спенсер заплющив очі. Його трусило.
— Треба відімкнути запасні двері, — загримів бас Чайника. — І хай усі сидять на своїх місцях!
У вирвані під час посадки двері просунулася голова лікаря:
— Чудесно, Спенсер! Ви обоє живі?
— Розтрощив шасі, — сердито пробурчав Спенсер. — Чорти б мене взяли! Клятий нездара!
— Дурниці! — відповів Бейрд. — Ти молодець. Адже всі ми цілі і неушкоджені — якщо не брати до уваги кількох синців. А як там наші пілоти? Їх, мабуть, здорово кидало?!
Спенсер повернув голову до лікаря. Насилу це зробив — так боліла шия.
— Ми встигли, док? — запитав хрипко.
— Гадаю, що саме вчасно. Тепер усе залежить від лікарів. Ти своє зробив, хлопче!
Спенсер спробував підвестися з крісла, коли раптом знову почув якісь пронизливі звуки. На мить його огорнув страх. Та одразу зрозумів, що ті звуки з навушників, які впали на підлогу. Нахилився, підняв їх і притулив до вух.
— Джордже! — гукав Трелівен. — Джордже! Спенсер! Ти чуєш мене?
Десь наростало виття сирен пожежних і санітарних машин, що мчали до літака.
— Так, — відповів він. — Я тут.
Трелівен піддався загальному настрою, що панував зараз в аеропорту. На тлі його голосу було чути сміх і радісні вигуки багатьох людей.
— Джордже, це було найгірше приземлення, яке будь-коли відбувалося на цьому аеродромі. Отже, не проси нас влаштувати тебе пілотом на якусь із повітряних ліній. Але я хочу потиснути тобі руку і запросити до бару на чарку віскі. Сиди на місці, Джордже. Ми їдемо до тебе.
Дженет підвела голову і кволо всміхнулася.
— Поглянь у дзеркальце, — сказала вона. — У тебе зовсім чорне обличчя.
Жоден дотеп не став йому на думку в цю мить. Жодні слова подяки. В цю хвилину вони були б зайві. Крім того, він був украй змучений. Він просто простягнув до Дженет руку і посміхнувся.