Можливо, у нього немає грошей… Але в такому разі що означає її погляд?.. Так вона дивилася сьогодні й на мене. Правда, панна на відданні мусить мати кількох або кільканадцятьох поклонників і вабити їх усіх… щоб продатися тому, котрий більше дасть!"
До столика графині підійшов уповноважений. Графиня встала з крісла, а за нею – панна Ізабелла і красунь молодик. Усі троє, голосно розмовляючи, попрямували до виходу, затримуючись коло інших столиків. Усі молоді люди коло цих столиків палко вітали панну Ізабеллу, а вона обдаровувала кожного однаковісіньким поглядом, саме таким, який звів з розуму Вокульського. Нарешті все скінчилось: графиня й панна Ізабелла вийшли з костьолу.
Вокульський опам'ятався й поглянув круг себе. Вродливої жінки з дитиною вже не було.
– Як шкода, – шепнув він і відчув, як його щось легенько вкололо в серце.
Натомість дівчина в оксамитній жакетці і яскравому капелюшку й досі стояла навколішках на підлозі коло хреста. Коли вона звела очі на гроб господній, на її накрашених лицях теж щось блиснуло. Вона ще раз поцілувала Христа в ноги, важко підвелася і вийшла. "Блаженні ті, що плачуть… Нехай же хоч для тебе здійсниться Христова обітниця", – подумав Вокульський і вийшов за нею.
На паперті він побачив, що дівчина роздає старцям милостиню. І його опанувала гірка прикрість на думку, що з двох жінок, із яких одна хоче продатись за грубі гроші, а друга вже продається через злидні, ця друга, перед якимось найвищим судом, може стати кращою і чистішою.
На вулиці він наздогнав дівчину і запитав:
– Куди ти йдеш?
На обличчі її ще не висохли сльози. Вона звела на Вокульського байдужі очі й відповіла:
– Можу піти з вами.
– Так?.. Ну, то ходімо.
Не було ще п'яти годин, до вечора далеко; кілька прохожих оглянулись на них. "Треба бути справжнім йолопом, щоб чинити щось подібне, – подумав Вокульський, ідучи в бік свого магазину. – Скандалу я не боюся, але які ж бо плани, хай їм чорт, лізуть мені в голову? Апостольство?.. Це найбільша дурість. А втім, мені однаково: я тільки виконавець чужої волі".
Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.
– Ти можеш вийти на кілька хвилин? – запитав Вокульський.
Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.
– Вас два? – шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.
– Зажди, – перебив її Вокульський. – Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?
– Ви мене бачили?
– Молилася і плакала. Можна запитати – чого?
Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:
– А ви що – ксьондз, що питаєте про таке? – Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: – Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!
Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.
– Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.
Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.
– Знаю!.. – вигукнула вона. – Ви, мабуть, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене… А він дуже багатий? Мабуть, багатий, бо їздить у кареті й сидить у перших рядах у театрі.
– Слухай мене, – перебив він, – і відповідай: чого ти плакала в костьолі?
– А того, пане… – почала дівчина й оповіла таку цинічну історію якоїсь суперечки зі своєю господинею, що Вокульський, слухаючи її, зблід. "От звірина!" – подумав він.
– Я пішла до гробу господнього, – вела далі дівчина, – думала, що мені полегшає. Та де там! Як згадала про ту стару відьму, то мені аж сльози з очей бризнули. От я й почала молитися, щоб або ту стару болячка задавила, або щоб мені од неї вирватись. І господь, мабуть-таки, почув мою молитву, коли той пан хоче мене взяти до себе.
Вокульський сидів непорушно. Нарешті запитав:
– Скільки тобі років?
– Я всім кажу, що шістнадцять, а насправді мені дев'ятнадцять.
– Хочеш вирватися відтіля?
– Ой, хоч би й у пекло! Так вони вже мені остогидли…" Але…
– Що?
– Мабуть, нічого з цього не вийде… Сьогодні я від неї втечу, а після свят вона мене розшукає і дасть такого чосу, що я знов тиждень лежатиму, як тоді, на масниці.
– Не розшукає.
– Якраз! Я ж їй заборгувала…
– Багато?
– Ого!.. Карбованців з п'ятдесят. Не знаю навіть, чому так багато, бо за все плачу подвійну плату, а борг росте…
У нас завжди так. А ще як прознають, що у того пана в гроші, то скажуть, що я їх обікрала, й нарахують стільки, скільки захочуть.
Вокульський відчув, що втрачає відвагу.
– Скажи мені, ти б хотіла працювати?
– А що б я могла робити?
– Навчишся шити.
– Це ні до чого. Я вже була швачкою. Але ж на вісім карбованців за місяць не проживеш. Та я ще й сама варта стільки, щоб не шити на когось іншого.
Вокульський підвів голову.
– Ти не хочеш вирватися відтіль?
– Ой, хочу!
– Ну, то наважуйся одразу. Або візьмешся до роботи, бо даром ніхто на світі хліба не їсть…
– От і неправда, – перебила вона його. – Адже той старий пан нічого не робить, а гроші має. Він не раз і мені казав, що в нього я нічого не робитиму…
– Не підеш ти ні до якого пана, а підеш до черниць святої Магдалини. Або повертайся туди, відкіля прийшла.
– Черниці мене не візьмуть. Треба спочатку сплатити борг та знайти поручителя…
– Якщо підеш до них, то все буде зроблено.
– Як же я до них піду?
– Я дам тобі листа, а ти віднесеш його і там залишишся. Хочеш чи не хочеш?..
– Ну, гаразд! Давайте листа. Побачу, що з того вийде.
Вона сіла і почала оглядати кімнату.
Вокульський написав листа, розказав, куди йти, і додав:
– Ну, раз мати родила… Будеш добре працювати, то буде й тобі добре, але якщо не скористаєшся з цієї нагоди, то роби, що хочеш. Можеш іти.
Дівчина зареготала.
– Ну й казитиметься стара!.. Оце я їй підвезу візка… Ха-ха!.. Але… може, ви тільки дурите?
– Йди, – відповів Вокульський, показуючи на двері.
Вона ще раз уважно подивилася на нього і вийшла, здвигнувши плечима.
Незабаром з'явився пап Ігнац.
– Що це за знайомство? – спитав він невдоволено.
– Справді… – задумливо відповів Вокульський. – Не зустрічав ще такого бидла, хоч бачив багато всяких.
– В самій Варшаві їх – тисячі, – відказав Жецький.
– Знаю. Боротися з ними нема сенсу, бо приходять нові й нові. Відціля висновок, що суспільство рано чи пізно мусить докорінно перебудуватись. Інакше – згниє.
– Ага, – тихо мовив Жецький. – Я теж так думав.
Вокульський попрощався з ним. У нього було таке відчуття, немов у хворого на гарячку, якого облили холодною водою. "Але виходить так, – думав він, – поки суспільство перебудується, сфера моєї філантропії дуже звузиться. Мого майна не вистачило б на ушляхетнення негідних інстинктів. Отже, для мене – краще панна, яка позіхає на великодніх пожертвах, аніж побожна заплакана потвора".
Образ панни Ізабелли постав перед ним в яскравішому, ніж будь-коли, ореолі. Кров шугнула йому в голову, і він в думці ганьбив себе за те, що міг порівнювати її з таким створінням! "Ні, краще вже розкидатись грішми на екіпажі та коні, аніж отакі… нещасні випадки!.." У великодню неділю Вокульський на візнику під'їхав до дому графині. Коло під'їзду він уже застав довгу валку різноманітних екіпажів. Були тут елегантні кабріолети, в яких виїжджала аристократична молодь, були і звичайні візницькі брички, найняті на певний час відставними чиновниками; старі карети з старими кіньми, старою збруєю та лакеями в приношених лівреях і новенькі, прямо з Відня, коляски, а при них лакеї з квітками в петлицях і кучери з батогами, обпертими об стегно, наче маршальська булава. Не бракувало й фантастичних козачків у таких незмірно широких штанах, немов їхні пани вмістили, а них всю свою амбіцію.
Вокульський мимохідь помітив, що серед цього збіговиська кучери великих панів поводились поважно й гордовито, кучери банкірів намагались верховодити, за що з них насміхалися, а візники тримались найнезалежніше.
Кучери найманих карет стояли осторонь – вони гордували іншими, а всі інші – ними.
Коли Вокульський увійшов у вестибюль, сивий швейцар з червоною стрічкою низько вклонився йому й відчинив двері до гардероба, де джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Одночасно перед Вокульським з'явився графинии лакей Юзсф, який добре знав Вокульського, бо переносив з його магазину до костьолу музичну скриньку та іграшкових пташок.
– Вельможна пані чекає на вас, – сказав Юзеф.
Вокульський дістав з жилетної кишені п'ять карбованців і дав йому, почуваючи, що чинить, як парвеню. "Який же я дурний! – подумав він. – Ні, не дурний. Я просто скоробагатько, який у цьому товаристві мусить платити кожному й на кожному кроці. Ну, але ж навертання повій на путь істинну коштує дорожче".
Він ішов за Юзефом мармуровими сходами, оздобленими квітками. До першої площадки Вокульський ішов у калелюші, на другій зняв його, не знаючи, треба так робити чи ні. "Кінець кінцем можна було б увійти до них і в капелюші", – сказав він сам собі.
Незважаючи на свій поважний вік, Юзеф біг сходами вгору, як олень, і кудись подівся, а Вокульський залишився сам, не знаючи, куди йти й до кого звернутись. Це тривало якусь хвилину, але в Вокульському вже починав закипати гнів. "Яким же муром умовностей вони одгородилися! – подумав він. – От якби я міг його зруйнувати!.."
Йому здавалося, що між цим світом вишуканих звичаїв і ним мусить відбутись боротьба, в якій або завалиться цей світ, або загине він сам. "Гаразд, нехай я навіть загину… Але залишу по собі пам'ять!.." "Залишиш по собі поблажливу жалість", – шепнув йому якийсь голос. "Невже я такий нікчемний?" "Ні, ти тільки такий благородний".
Він опам'ятався – перед ним стояв пан Томаш Ленцький.
– Вітаю вас, пане Станіславе, – промовив він з властивою йому величністю. – Вітаю тим палкіше, що ваше прибуття збіглося з дуже приємною подією в нашій родині… "Невже я потрапив на заручини панни Ізабелли?.." – подумав Вокульський, і йому потемніло в очах.
– Уявіть собі, що з нагоди ваших відвідин… ви чуєте, пане Станіславе?., з нагоди ваших відвідин я помирився з Йоанною, моєю сестрою… Але ви чогось зблідли?.. Тут ви зустрінете багато знайомих… Не думайте, що аристократія така страшна…
Вокульський опам'ятався.
– Пане Ленцький, – холодно заперечив він, – у моєму наметі під Плевною бували й значніші панове.