Побачивши, що царевич не жене їх, діти вийшли із своїх схованок і дуже повільно наблизилися до дерева. Найсміливіша дівчинка підняла з землі гарний фінік і подала його Рамзесові. Один з хлопців з'їв найменший фінік, а потім уже всі заходилися їсти самі та частувати Рамзеса. Спочатку вони приносили йому найкращі фініки, потім гірші і, нарешті, зовсім гнилі.
Майбутній володар світу замислився і подумав: "Вони скрізь пролізуть і завжди так частуватимуть мене: добрим для принади, гнилим на подяку!.."
Він устав і відійшов, похмурий, а дітвора Ізраїлю, як зграйка птахів, накинулась на працю єгипетського селянина, який високо над їхніми головами мугикав пісеньку, не думаючи ні про свої кості, ні про те, що збирає не для себе.
Незрозуміла хвороба Сари, часті її сльози, змарніле обличчя і найбільше євреї, які, вже не криючись, дедалі сміливіше хазяйнували в маєтку, остаточно отруїли царевичу життя в цьому чудовому куточку. Він уже не плавав човном, не полював, не спостерігав, як збирають фініки, а похмурий блукав по саду або з тераси дивився на царський палац.
Непроханий, він ніколи б не повернувся туди, але вже почав думати про переїзд до свого маєтку в Нижньому Єгипті, недалеко від моря.
В такому настрої застав його Тутмос, який одного погожого ранку парадним двірським човном приплив до наступника трону з листом від фараона.
Його святість повертався з Фів і забажав, щоб наступник трону виїхав зустрічати його.
Царевич тремтів, бліднув і червонів, читаючи ласкавий лист свого батька й володаря. Він так розхвилювався, що навіть не помітив нової величезної перуки Тутмоса, від якої віяло аж, п'ятнадцятьма різними пахощами, не звернув уваги на його туніку й плащ, прозоріший за серпанок туману, та сандалі, оздоблені золотом і бісером.
Нарешті царевич заспокоївся і, не дивлячись на Тутмоса, спитав:
— Чому ж ти так довго не приїздив до мене? Тебе злякало те, що я попав у неласку?..
— О боги! — заволав чепурун. — Коли ж це ти був у неласці і в кого? Кожен гонець його святості запитував про тебе, а найясніша цариця Нікотріс і його достойність Гергор кілька разів підпливали до твого маєтку, сподіваючись, що ти зробиш їм назустріч хоч сто кроків, коли вони зробили кілька тисяч... Про військо я вже й не кажу. Воїни твоїх полків мовчать під час муштри, як пальми, і не виходять з казарм, а хоробрий Патрокл з горя цілими днями п'є й лається...
Отже, царевич не був у неласці, а як і був, то тепер усе минуло!.. Ця думка вплинула на Рамзеса, мов келих доброго вина. Він миттю викупався й намастив себе пахощами, одягнув нову білизну, новий плащ, шолом з перами й пішов до Сари, що лежала, бліда, під доглядом Тафет.
Сара аж скрикнула, побачивши царевича в цьому вбранні. Вона сіла на ложі і, обхопивши його за шию, прошепотіла:
— Ти від'їжджаєш, пане мій?.. І вже не повернешся!
— Чому? — здивувався царевич. — Адже я не раз від'їздив і повертався.
— Я пам'ятаю, ти був так само вбраний там... у нашій долині... — мовила Сара. — О, де ті дні?.. Вони так швидко спливли й так давно минули.
— Але ж я повернуся й привезу тобі найкращого лікаря.
— Нащо? — перебила Тафет.— Вона зовсім здорова, моя пава... їй тільки треба відпочити. А ці єгипетські лікарі доведуть її до справжньої хвороби!
Царевич навіть не глянув на балакучу жінку.
— Це був мій найщасливіший місяць з тобою, — мовила Сара, пригортаючись до Рамзеса, — але він не приніс мені щастя.
На царському човні озвалася сурма, повторюючи сигнал, поданий вище на річці. Сара здригнулася.
— Ти чуєш, пане мій, ці страшні звуки?.. О, ти чуєш їх, і посміхаєшся, і — горе мені!.. — вириваєшся з моїх обіймів!.. Коли кличуть сурми, ніщо тебе не затримає, а твоя невільниця й поготів.
— А ти хотіла б, щоб я завжди слухав кудкудакання курей у твоєму маєтку? — роздратовано перебив царевич. — Будь здорова і весело чекай на мене...
Сара випустила його з обіймів і глянула так жалісно, що царевич злагіднів і погладив її.
— Заспокойся... — сказав він. — Ти боїшся звуку наших сурем... А хіба вони тобі лихе віщували?..
— Пане мій, — озвалася Сара. — Я знаю, вони тебе там затримають... Зроби ж мені останню ласку. Я дам тобі... — мовила вона ридаючи, — дам тобі клітку з голубами... Вони тут народилися й виросли... І от... як згадаєш колись свою служницю, відчини клітку й випусти одного голуба... Він принесе мені звістку від тебе, а я... поцілую його, пригорну до себе, як... як... Ну, іди вже!
Царевич обняв її і попрямував до човна, доручивши своєму негрові, щоб той узяв Сариних голубів і наздогнав його легким човном.
Коли Рамзес з'явився на березі, заторохтіли барабани, запищали дудки, а веслярі зустріли його голосними вигуками.
Опинившись між воїнами, царевич глибоко зітхнув і простяг руки, мов звільняючись від пут.
— Ну, — сказав він Тутмосу, — надокучили мені вже і жінки, і євреї... О Осірісе! Краще накажи пекти мене на повільному вогні, але не оселяй удруге в цьому маєтку.
— Так, — підтвердив Тутмос, — кохання — як мед: його зі смаком можна куштувати, але не можна купатися в ньому... Брр, аж мурашки по тілу бігають, як подумаю, що ти майже два місяці провів, живлячись поцілунками ввечері, фініками зранку й ослячим молоком опівдні.
— Сара дуже хороша дівчина, — перебив царевич.
— Я кажу не про неї, а про її родичів, що обсіли маєток, мов папірус болото. Он бачиш, вони ще дивляться тобі вслід, а може, навіть посилають тобі привітання, — торохтів підлесник.
Царевич з досадою одвернувся, а Тутмос весело підморгнув офіцерам, ніби даючи зрозуміти, що Рамзес не скоро залишить їхнє товариство.
Чим далі посувалися вони річкою вгору, тим густіші були юрби людей на обох берегах Нілу, тим більше човнів снувало на воді і пливло квітів, вінків та букетів, що їх люди кидали під човен фараона.
За милю від Мемфіса стояв величезний натовп з корогвами, статуями богів та музичними інструментами і чувся гомін, схожий на рев бурі.
— Ось і його святість фараон! — радісно вигукнув Тутмос.
Перед очима всіх, хто був на березі, постало неповторне видовище. Серединою широкого закруту плив величезний корабель фараона з вигнутим, як лебедина шия, носом. З правого і з лівого боку, ніби два величезних крила, пливли незліченні човни підданих, а ззаду, мов барвисте опахало, розсипався почет володаря Єгипту.
Всі кричали, співали, плескали в долоні або кидали квіти до ніг володареві, якого ніхто навіть не бачив. Досить було, що над золоченим наметом, оздобленим страусовими перами, маяла червоно-блакитна корогва — ознака присутності фараона.
Люди в човнах були мов п'яні, люди на березі — мов шалені. Щохвилини якийсь човен штовхав або перевертав іншого і хтось падав у воду, звідки, на щастя, повтікали крокодили, сполохані незвичайним галасом. На берегах зчинилася штовханина. Ніхто не зважав ні на сусіду, ні на батька, ні на дитину, кожен кричав, втупившись безтямними очима в золочений ніс човна та в царський намет. Навіть ті, кому очманілий натовп бездумно трощив ребра й вивертав суглоби, кричали лиш одне:
— Живи вічно, володарю наш... Світи нам, сонце Єгипту!..
Це безумство охопило незабаром і почет наступника трону: офіцери, воїни й веслярі, збившись у купу, вигукували один поперед одного, а Тутмос, забувши про царевича, заліз на високий ніс човна і мало не зірвався в воду.
Раптом на царському кораблі заграла сурма; за хвилину їй відповіла сурма на човні Рамзеса. Другий сигнал — і човен наступника трону причалив до корабля фараона.
Якийсь урядовець покликав Рамзеса. Поміж човнами перекинули кедровий місток з різьбленим поруччям, і царевич став перед батьком.
Зустріч з фараоном чи буря оглушливих вигуків так приголомшили Рамзеса, що він не міг вимовити й слова. Він упав до ніг батькові, а володар світу притис його до своїх божественних грудей.
За хвилину бічні стіни намету піднялися, і народ на обох берегах Нілу побачив свого володаря на троні і царевича, що стояв навколішках на верхній приступці, головою припавши до батькових грудей.
Залягла така тиша, що чути було шелестіння корогов на човнах. І раптом вибухнув шалений крик, ще гучніший, ніж хвилину тому. Це єгипетський народ вітав примирення батька з сином, вшановував теперішнього й вітав майбутнього володаря.
Якщо хто й розраховував на незгоду в священній родині фараона, то сьогодні він міг переконатися, що новий пагін царського роду міцно тримається на стовбурі.
Його святість мав дуже змарнілий вигляд. Ніжно привітавшись з сином, він звелів йому сісти біля трону й сказав:
— Душа моя поривалася до тебе, Рамзесе, тим палкіше, чим кращі вісті я про тебе чув. Тепер я бачу, що ти не лише юнак з левиним серцем, а й розважний муж, який може оцінити свої вчинки, вміє стримуватись і розуміє державні інтереси.
Схвильований царевич мовчав, цілуючи батькові ноги, а фараон мовив далі:
— Ти добре вчинив, зрікшись двох грецьких полків, бо тобі подобає командувати корпусом Менфі. Віднині ти його начальник.
— Батьку мій!.. — шепнув, тремтячи, царевич.
— До того ж у Нижньому Єгипті, що з трьох сторін відкритий для нападу ворогів, мені потрібен відважний і розумний муж, який бачив би все навколо, усе б зважив у серці своєму і швидко діяв би у вирішальну хвилину. Тому призначаю тебе своїм намісником у цій половині царства.
З очей Рамзесові бризнули гарячі сльози. Він прощався з своєю молодістю і радів владі, якої стільки років так палко жадала його душа.
— Я втомлений і хворий, — мовив фараон, — і якби не тривога за тебе, бо ти ще такий молодий, та за майбутнє держави, я б уже зараз просив вічно живих предків, щоб вони прийняли мене в своє лоно. Що не день стає мені важче, і віднині ти, Рамзесе, почнеш ділити зі мною тягар влади. Як квочка навчає своїх курчат визбирувати зернята й ховатися від шуліки, так і я передам тобі многотрудне вміння правити державою і стежити за підступами ворогів, щоб згодом ти впав на них, мов орел на полохливих куріпок!
Царський корабель з пишним почтом пристав до берега біля палацу. Змучений володар сів у ноші. В цю хвилину до наступника трону наблизився Гергор.
— Дозволь, найясніший царевичу, — сказав він, — щоб я був найпершим з тих, хто радіє з твого піднесення. Нехай тобі однаково щастить і керувати військом, і правити найважливішою провінцією держави на славу Єгипту!
Рамзес міцно потис йому руку.
— Це ти зробив, Гергоре? — спитав він тихо.
— Тобі це належало! — відповів міністр.
— Я вдячний тобі, і незабаром ти переконаєшся, що моя вдячність чогось варта.
— Ти вже нагородив мене, кажучи так, — відповів Гергор.