Невидимець

Герберт Джордж Уеллс

Сторінка 22 з 25

Парадні двері були відчинені, біля них стояло двоє полісменів, з очима, все ще втупленими в порожнечу.

— Він утік, сер,— доповів один з них.

— Ми йдемо до центрального управління,— сказав Едай.— А один із вас нехай знайде візника й накаже йому наздогнати нас. Швиденько! Ну, що ще, Кемпе?

— Треба собак,— відповів Кемп.— Дістаньте собак. Вони не побачать його, зате вчують нюхом.

— Гаразд,— згодився Едай.— Це не всім відомо, але голстедські тюремники знають чоловіка, в якого є собаки-шукачі. Так, собаки. Далі що?

— Майте на увазі,— сказав Кемп,— що в нього видно їжу, поки організм її ще засвоює. Отож, поївши, він мусить ховатись. Треба шукати скрізь — у кожному кутку, за кожним кущем. І ховати всю зброю, все, що він міг би застосувати як зброю. Довго носити її з собою він не зможе. Треба ховати все, чим він міг би вражати людей.

— Буде зроблено,— сказав Едай.— Ми його зловимо!

— А по дорогах...— почав був Кемп і завагався.

— Ну?

— Потовчене скло. Це, звісно, не по-людському. Але подумаймо, чого він може накоїти.

Едай присвиснув.

— У чесній грі так не роблять,— зауважив він.— Не знаю... Зрештою потовчене скло буде заготовлено на той випадок, якщо він зайде занадто далеко...

— Він якийсь нелюд, кажу ж я вам,— додав Кемп.— Як тільки він опам’ятається трохи після цієї втечі, він почне встановлювати царство терору, запевняю вас. Єдиний шанс у нас — випередити його. Він сам постав проти людства. Тож хай його кров упаде на його голову!

XXVI. ВБИВСТВО ВІКСТІДА

З Кемпового будинку Невидимець вибіг, очевидно, в стані сліпої люті. Дитина, що гралася біля хвіртки, була з силою піднята в повітря й кинута вбік, так що аж зламала ніжку. Потім кілька годин про Невидимця нічого не було чути. Ніхто не знав, де він переховується і що робить. Проте легко уявити собі, як цього жаркого червневого дня біг він до пагорбів поза Порт-Бердоком, люто кленучи свою жахливу долю. Розігрівшись від бігу, знеможений, він, мабуть, заховався в чагарнику біля Гінтондіна, щоб там знову зважити свої невдалі заміри проти людства. Певно, й справді ці зарості стали йому притулком, бо саме там, близько третьої години дня, він знову виявив себе зловісно-трагічним чином.

Невідомо, який тоді був у нього настрій і які плани він плекав. Безперечно, його надзвичайно розлютила Кемпова зрада. Хоч нам і неважко зрозуміти причини, які спонукали Кемпа до такого вчинку, але ми можемо також уявити — і навіть не без співчуття — гнів Невидимця. Може, він знову був приголомшений і здивований, як тоді на Оксфорд-стріт, бо, очевидно, сподівався на Кемпову допомогу у здійсненні свого жорстокого плану тероризувати світ. В усякому разі, під полудень він зник, і ніхто не знав, що робив до пів на третю. Для людства це, може, було щастя, але для нього така бездіяльність виявилась фатальною.

Тим часом багато людей в усій окрузі уже кинулось на пошуки. Вранці Невидимець був ще просто легендою, страховиськом. Після полудня ж, особливо завдяки небагатослівному, але промовистому зверненню Кемпа, він став уже реальним супротивником, що його треба було вбити або полонити,— словом, якось перемогти, і все населення почало з блискавичною швидкістю готуватися до боротьби. Навіть ще о другій годині Невидимець міг би вибратися з цієї округи, сівши на поїзд, але пізніше це вже стало неможливим. По всіх коліях на великому обширі між Саутгемптоном, Вінчестером, Брайтоном і Горшемом пасажирські поїзди ходили з зачиненими дверима, а вантажний рух майже зовсім припинився. На двадцять миль круг Порт-Бердока дорогами й полями нишпорили групи з трьох-чотирьох чоловіків з рушницями, дрючками та собаками.

Кінні полісмени об’їжджали села, зупинялись коло кожного будинку і казали зачиняти двері й не виходити з дому без зброї. О третій годині навчання в початкових школах було припинено, і налякані діти купками поспішали додому. Кемпове звернення, підписане, звичайно, Едаєм, на четверту чи п’яту годину дня було розліплене майже по всій окрузі. В ньому коротко, але ясно були викладені основні засоби боротьби: треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати, повсякчас бути напоготові і бити на сполох, коли Невидимець десь з’явиться. Влада діяла так швидко й так рішуче, і всі були так упевнені в існуванні цієї дивної істоти, що вже ввечері район у кількасот квадратних миль перейшов на стан облоги. І того ж таки вечора вся насторожена, занепокоєна округа здригнулася від жаху: від уст до уст по цілому краю блискавично ширилась чутка про вбивство містера Вікстіда.

Якщо наш здогад про те, що Невидимець ховався в чагарнику біля Гінтондіна правильний, то ми повинні припустити, що після полудня він вийшов звідти, маючи намір роздобути де-небудь зброю. Для якої саме мети, ми не знаємо, але нема жодного сумніву, що вже перед зустріччю з Вікстідом в руках у нього був залізний прут.

Звичайно, ми не можемо знати подробиць їхньої сутички. Сталося це біля піскового кар’єру, менше ніж за двісті ярдів од воріт садиби лорда Бердока. Все вказує на запеклу боротьбу: потоптана земля, численні поранення на тілі містера Вікстіда, його потрощена тростинка. Але важко уявити собі причини цього нападу, якщо це не манія вбивства. Хоч-не-хоч доводиться повірити у божевілля Невидимця. Містер Вікстід, чоловік років сорока п’яти-шести, управитель маєтку лорда Бердока, був лагідний на вдачу і менше ніж будь-хто здатний заводитись з таким страшним супротивником. Проти нього й ужив Невидимець залізного прута з поламаної огорожі. Він зупинив цього сумирного чоловіка, що спокійно йшов собі додому підкріпитися, напав на нього, здолав його слабенький опір, зламав йому руку, звалив свою жертву на землю й потрощив їй голову.

Цей прут Невидимець, звісно, мусив витягти десь із огорожі ще перед тим, як зустрівся з своєю жертвою,— на той час він уже мав його в руках. Крім сказаного вище, відомі тільки дві деталі, які трохи висвітлюють цю пригоду. По-перше, кар’єр був не на прямому шляху містера Вікстіда додому, а ярдів на двісті вбік. По-друге, одна дівчинка посвідчила, що, йдучи надвечір до школи, бачила Вікстіда, який, "дивно підстрибуючи", біг полем у напрямі до кар’єру. Його рухи, як вона їх передавала, наводили на думку, наче він за чимось гнався і час від часу тицяв уперед тростинкою. Дівчинка остання бачила містера Вікстіда живим. З-перед її очей він пішов на смерть, зникнувши у видолинку за буковим гайком.

Якщо врахувати все це,— принаймні так гадає автор цих рядків,— убивство містера Вікстіда було не зовсім безпричинне. Можна припустити, що Гриффін, маючи при собі прут як зброю, проте й не думав скористатися ним саме для вбивства. Може, Вікстід, проходячи неподалік, помітив прут, що в незрозумілий спосіб сам собою пересувався в повітрі. Він міг погнатися за прутом, навіть і не думаючи про невидиму людину, бо до Порт-Бердока було звідти миль із десять, і цілком імовірно, що Вікстід і не чув про неї. Далі легко уявити собі, що Невидимець, аби не бути викритим, вирішив тихенько відступити. Вікстід же, зацікавлений і збуджений виглядом неживої речі, що рухалась сама собою, став переслідувати її й, нарешті, вдарив по ній своєю тростинкою.

Безперечно, у звичайних обставинах Невидимцеві не важко було б утекти від свого підстаркуватого переслідувача, але, зважаючи на місце, де лежав труп, можна гадати, що Вікстід, на нещастя собі, загнав свого противника в куток між заростями кропиви і кар’єром. Хто знає надзвичайну дратівливість Невидимця, тому легко уявити собі наслідки цієї зустрічі.

Правда, все це — самі припущення... Єдині незаперечні факти,— бо на дитячі розповіді не завжди можна покладатися,— це тіло вбитого Вікстіда і знайдений у кропиві закривавлений залізний прут. Оскільки Гриффін викинув прут, можна гадати, що, збуджений пригодою, він забув про намір, з яким брав зброю,— якщо він мав такий намір,— або відмовився від нього. Певна річ, він був страшенний егоїст, людина без серця, але видовище жертви, його першої жертви, що лежала в нього біля ніг закривавленим і жалюгідним трупом, могло розбудити в ньому приспане сумління, і на якийсь час він міг відступити, зректися своїх лихих замірів.

Після вбивства містера Вікстіда Невидимець неначебто втік у напрямі пагорбів. Розповідали, що надвечір кілька чоловік у полі біля Ферн-Ботом чули чийсь голос, який то завивав, то сміявся, то плакав, то стогнав, а подеколи скрикував. Моторошно, мабуть, було це чути. Голос прокотився над полем конюшини і завмер удалині.

На цей час Невидимець мусив був переконатися, як швидко скористався Кемп його відвертістю. Будинки він знаходив під замком, а підкрадаючись до залізничних станцій та заїздів, мусив начитатися розвішаних там звернень і зрозуміти, яких заходів вжито проти нього. Смерком на полях з’явилися групи по три-чотири чоловіки з собаками. Ці ловці людини мали спеціальні вказівки, як допомагати один одному в разі зустрічі з Невидимцем. Але він уникав їх усіх. Ми можемо почасти зрозуміти його розпач, надто коли візьмемо до уваги, що це ж він сам дав своїм ворогам зброю до рук. Того дня принаймні він занепав духом. Його цькували майже цілу добу, якщо не рахувати зустрічі з Вікстідом. Вночі він, очевидно, десь поїв та поспав, бо на ранок знову був самим собою — діяльний, дужий, лютий і злостивий, готовий до останнього свого великого поєдинку з цілим світом.

XXVII. ОБЛОГА КЕМПОВОГО БУДИНКУ

Кемп читав дивне послання, написане олівцем на засмальцьованому клапті паперу:

"Ви виявили напрочуд багато енергії та кмітливості, хоч я й не розумію, що це вам може дати. Ви проти мене. Цілий день ви ганялися за мною, силкувались не дати мені спокою й уночі. Але я дістав їжу всупереч вам, спав усупереч вам, і гра тільки починається. Гра тільки починається! Мені не залишається нічого іншого, як удатись до терору. Цей лист проголошує перший день терору. Порт-Бердок перебуває відтепер уже не під владою королеви,— перекажіть це вашому полковникові поліції та іншим,— а під моєю владою, під владою терору. Сьогодні перший день першого року нової доби — доби Невидимця. Я — Невидимець Перший. Спочатку влада моя буде милостива. Першого дня відбудеться лише одна страта задля прикладу: буде скарано людину на прізвище Кемп.

19 20 21 22 23 24 25