– Ніколи не з'являлося у вас бажання помилуватись собою. Ви ж знаєте, яка ви гарна?
– Ні, паніматонько. Не знаю, чи така вже я гарна, як ви кажете, та коли б і так, то гарною для інших буваєш, а не для себе.
– Ніколи не спадало вам на думку погладити руками ці чудові груди, стегна, живіт, пружне, ніжне, біле тіло?
– Ні, ні, це ж гріх! Коли б сталося таке, як би призналась я в цьому на сповіді?..
Не знаю, про що ми ще говорили б, але її викликали до приймальні. Здається, цей візит завдав їй прикрості й вона воліла б краще далі зі мною говорити, хоч за тим, що говорили ми, зовсім не варт було жалкувати, проте ми розлучились.
Ще ніколи громада не була така щаслива, як відколи я до неї вступила. У настоятельки ніби зникла нерівність удачі. Казали, що то я усталила її. На мою честь вона навіть улаштувала кілька днів відпочинку й так званих свят. У ці дні годують трохи краще, ніж звичайно, відправи бувають коротші і весь час між ними віддають на відпочинок. Але ця щаслива пора мала минутися для інших і для мене.
Після сцени, що я змалювала оце, трапилось ще багато інших, подібних, які проминаю. Ось продовження попередньої.
Настоятельку починала мучити гризота. Вона втрачала свою веселість, спокій, марніла. Наступної ночі, коли всі спали й тихо було в монастирі, вона встала, поблукавши якийсь час коридорами, підійшла до моєї келії. Я сплю чутко, мені так і здалося, що то вона. Вона спинилась. Мабуть, прихилилась до дверей, і цього було досить, щоб розбудити мене, коли б я навіть спала, Я мовчала. Вслухалася, і мені вчувалося, ніби хтось жаліється, зітхає. Спочатку я затремтіла злегка, потім наважилась проказати "Ave"[26]. Замість того щоб відповісти, вона тихо відійшла. За якийсь час підійшла знову, знову почала жалітися та зітхати. Я ще раз проказала "Ave", вона і вдруге відійшла. Я заспокоїлась і заснула. Поки я спала, вона ввійшла, сіла поряд з моїм ліжком, відгорнула завісу, в руках тримала свічечку, якою освітлювала мені обличчя, і дивилась на мене. Щонайменше я зміркувала так з її постави, коли прокинулась і пізнала настоятельку. Я зразу схопилась. Вона побачила мій переляк і сказала:
– Заспокойтесь, Сюзанно, це я…
Я лягла на подушку й спитала:
– Що ви робите тут, паніматонько, о такій годині? Що привело вас сюди? Чому ви не спите?
– Не можу спати, – відповіла вона, – і не спатиму довго. Лихі сни мучать мене. Тільки сплющу повіки, так і постають мені в уяві страждання, що ви їх зазнали. Я бачу вас у руках тих недолюдків, бачу ваше розпатлане волосся, скривавлені ноги, бачу вас зі смолоскипом у руці, з мотузом на шиї, і здається мені, що вони життя вам мають укоротити. Я скидаюся уві сні, тремчу, холодний піт обливає мене геть усю, я хочу порятувати вас, кричу, прокидаюсь і вже марно чекаю, щоб знову сон до мене прийшов. Отаке сталося мені цієї ночі. Я подумала – чи не віщує мені небо про якесь нещастя з моїм другом. Отож устала, підійшла до ваших дверей, прислухалася. Мені здавалося, що ви не спите. Ви заговорили, я відійшла, потім вернулась, ви знову заговорили, і я відійшла знову. А це втретє підійшла і, коли впевнилась, що ви спите, зайшла сюди. Уже якийсь час сиджу коло вас і боюся розбудити – спочатку вагалася, чи відгорнути завісу, хотіла вже йти, щоб не порушити вашого спокою, та не могла побороти в собі бажання поглянути, чи спокійно спить моя люба Сюзанна. Подивилася на вас – яка ж ви гарна, навіть коли спите!
– Яка ви добра, паніматонько!
– Я змерзла, але знаю, що нічого лихого моїй дитині не сталося, і тепер засну вже, мабуть. Дайте мені руку.
Я дала.
– Як спокійно б'ється в неї серце! Як рівно! Ніщо її не хвилює.
– Сплю я досить спокійно.
– Яка ви щаслива!
– Ви й далі мерзнете, паніматонько.
– Ваша правда. Прощавайте, прекрасний друже, прощавайте, іду вже.
Проте не йшла, дивилась на мене. Дві сльозини скотилось у неї з очей.
– Що це ви, паніматонько? – спитала я. – Ви плачете. Як прикро мені, що розказала вам про свої страждання!..
Умить вона зачинила двері, погасила свічку й кинулась до мене. Обійнявши мене, сиділа на ковдрі коло мене. Обличчям вона припала до мого обличчя, її сльози змочили мої щоки. Вона зітхала й казала мені здушено й жалісно:
– Серденько, згляньтеся наді мною.
– Що це ви таке кажете, паніматонько? – спитала я. – Може, недобре вам? Що ж маю зробити?
– Я тремчу, – сказала вона, – трусить мене. Смертельний холод мене проймає.
– Може, встати й на ліжко пустити вас?
– Ні, – відказала вона, – зовсім не треба вам уставати: закотіть лише трохи ковдру, щоб я ближче до вас була. Я зігріюсь, мені стане краще.
– Це ж заборонено, паніматонько, – мовила я. – Що скажуть, коли дізнаються? Черниць, бачила я, і за менші провини карають. У монастирі св. Марії трапилося було, що одна черниця прийшла вночі в келію до другої, то була її подруга. Годі й сказати, що про це подумали. Духівник не раз питав мене, чи не пропонував мені хто коли‑небудь спати зі мною, і пильно наказував мені не допускатися цього. Я навіть розказала йому, як ви голубили мене. Мені воно зовсім безневинним видається, але він іншої думки. Не знаю, як це я забула його поради. Я вирішила з вами про це поговорити.
– Серденько, – сказала вона, – навкруги все спить, ніхто нічого не знатиме. Тут я нагороджую і караю, і хоч що там каже духівник, а я нічого лихого не вбачаю в тому, щоб пустити до себе подругу, яку неспокій огорнув, яка прокинулася й прийшла вночі по холоду подивитися, чи безпечно її улюблениці. Хіба вам, Сюзанно, ніколи не доводилося спати в одному ліжку з вашими батьками чи сестрами?
– Ні, ніколи.
– А коли б трапилася така нагода, хіба вас мучила б за це совість? Хіба відмовили б ви, якби прийшла до вас стривожена, замерзла сестра й попросила місця коло вас?
– Гадаю, що ні.
– А хіба я не мати ваша?
– Так, але ж заборонено це.
– Друже, то я іншим забороняю, а вам дозволяю і прошу вас про це. Зогріюся хвилинку й піду. Дайте мені руку… – Я дала. – Ось доторкніться: я тремчу геть уся, я мов камінь…
І це була правда.
– Ох, паніматонько, – сказала я, – ви ж занедужаєте! Ось стривайте, я посунусь на край, а ви ляжете на тепле…
Я влаштувалася збоку, підняла ковдру, і вона лягла на моє місце. Ох, як їй погано було! Вона тремтіла геть усім тілом, хотіла сказати мені щось, хотіла присунутись, але не могла ні говорити, ні зворухнутися. Шепотіла мені:
– Сюзанно, серденько, підсуньтеся трохи…
Вона витягнула руки, я повернулась до неї. Вона ніжно взяла мене, пригорнула до себе, праву руку просунула попід моїм тілом, а другу зверху і промовила:
– Я мов крига, така холодна, що боюся доторкнутися до вас, щоб і вам не зашкодити.
– Не бійтесь нічого, паніматонько.
Вона зразу поклала мені одну руку на груди, другу – на пояс. Ноги поклала попід моїми, і я стискала їх, щоб зігріти, а люба паніматка казала:
– Ох, друже, дивіться, як хутко зігрілися мої ноги, бо ніщо не відділяє їх від ваших.
– А що ж заважає вам усій зігрітися отак? – сказала я.
– Нічого, коли ваша ласка.
Я повернулася до неї обличчям, вона закотила сорочку, я вже хотіла свою закотити, як тут щось голосно стукнуло двічі у двері. З переляку я схопилася з ліжка в один бік, настоятелька – в другий; ми прислухалися й почули, що хтось навшпиньки відійшов до сусідньої келії.
– Та це сестра Тереза, – мовила я. – Певно, вона побачила, як ви йшли коридором і зайшли до мене. Вона підслухала й почула нашу розмову. Що вона скаже?.. – Я зовсім обмерла.
– Так, то вона, – роздратовано сказала мені настоятелька. – То вона, безперечно. Але, сподіваюсь, вона довго пам'ятатиме свою зухвалість.
– Ох, паніматонько, – сказала я, – не завдавайте їй лиха!
– Прощайте, Сюзанно, добраніч. Лягайте, спіть добре, від молитви я вас звільняю. Піду до тої навісної. Дайте мені руку.
Я простягла їй руку через ліжко. Вона закотила рукав і почала, зітхаючи, цілувати мені її геть уздовж від пучок аж до плеча. Потім пішла, погрозившись провчити зухвальницю, що зважилася потурбувати її. Я зразу ж пересунулась на другий бік ліжка, до дверей і почала прислухатися – вона зайшла до сестри Терези. Мені хотілося встати і втрутитися в розмову між нею та настоятелькою, коли б справа повернулася жорстоко, але була так схвильована й збентежена, що воліла краще лишитися в ліжку. Тільки ж заснути я не могла. Думала про те, що стану предметом осуду в монастирі, що цю пригоду, таку просту саму по собі, тлумачитимуть чорно, що тут ще гірше буде, як у Льоншані, де мене не знати в чому звинуватили; що про нашу провину дізнаються начальники, нашу паніматку усунуть з правління й обох нас суворо покарають. Тим часом я все дослухалася, нетерпляче чекала, коли паніматка вийде від сестри Терези. То, мабуть, важко було залагодити цю справу, бо вона пробула в неї мало не цілу ніч. Мені так жаль було настоятельку! Адже вона була в самій сорочці, без нічого, розгнівана, та ще й дуже змерзла.
Уранці мені так хотілося скористатися з її дозволу й поспати. Проте мені спало на думку, що робити так не можна. Я мерщій одяглася й перша прийшла до церкви. Настоятельки й Терези не було. Це мене дуже потішило, бо, по‑перше, від присутності цієї сестри я завжди ніяковіла; по‑друге, коли їй дозволили не прийти на відправу, то, мабуть, її вибачили, а вибачення вона могла здобути лише на умовах, які мусили мене заспокоїти. Я не помилилася. Скоро кінчилася відправа, як настоятелька прислала по мене.
Я пішла. Вона була ще в ліжку, виглядала розбитою. Сказала мені:
– Я змучилася, не спала. Сестра Тереза – божевільна. Коли таке з нею ще раз трапиться, я її замкну.
– Ох, паніматонько, – сказала я їй, – не замикайте її ніколи!
– Це залежатиме від її поведінки. Вона пообіцяла мені виправитися, покладаюсь на її обіцянку. А ви, люба Сюзанно, як себе почуваєте?
– Добре, паніматонько.
– Спочили трохи?
– Дуже мало.
– Мені казали, що ви були в хорі. Чому ж ви не полежали?
– Не лежалося мені. До того ж я гадала, що краще буде…
– Ні, у цьому нічого незручного не було б. Але щось хочеться мені заснути трохи. Раджу вам піти й теж поспати, якщо тільки не хочете лягти тут зі мною.
– Дуже дякую вам, паніматонько, але я звикла спати сама, удвох і не засну.
– То йдіть.