[131]
Вже краще стать сухим кущем,— хай їсть черва, жере вогонь
В пустелі чи на солонці, лише б не бути жебраком.
Зневагу бідність виклика, як смілості бракує їй,-
Від неї спекатись спішать, хоч би й просили помогти.
Бажання в душах бідняків спалахують вряди-годи,
Та гасне їхній пал затим — так висихає тіло вдів.
Хоч би і сонячний був день, але коли біда у нас,
Ніхто не бачить того дня: густа пітьма стоїть в очах.
Отак я мучився в душі та нарікав на свою долю і несподівано побачив, що мій скарб кладуть під подушку. Вдосвіта я повернувся до своєї фортеці й з превеликою прикрістю почув пересуди моїх непосидющих слуг: "Еге! Неспроможний повелитель прогодувати нас. Якщо будемо його й далі триматися, то коти вкоротять нам віку. Він нам уже нічим не зарадить! Як-то кажуть:
Царя, який біду несе, а благ ніяких не дає,
Тим, хто прислужує йому, слід кинути заздалегідь".
Почувши такі розмови, я попростував у свою фортецю, та ніхто мене там не привітав. Тоді я подумав: "Будьте прокляті, злидні!" Чудово сказано:
Подружжя мертве без дітей, бідняк для багачів мертвець,
Та й жертва мертва без дарів і без брахманових освят.
Поки я так розмірковував, невдячні лакузи пішли служити моїм ворогам, а ті побачили, що я залишився сам, і почали глузувати з мене. Тоді я, всіма залишений, поринув у йогічний сон і ще більше став зважувати в думці: от якщо б пробратися до того підлого подвижника і, коли він засне, витягти в нього з-під голови скриньку зі скарбом та понести його в мою фортецю, то, напевне, завдяки впливові багатства, я знову буду владарювати. Бо ж сказано:
Той, хто втрача своє добро, страждає тяжко у біді
І немічний, як удова, яка із роду знатного.[132]
Найменші злидні у житті — біда найбільша для живих,
Бо їх і ближні, і рідня вважають за живих мерців.
Найбільше від усіх бідняк в житті принижень зазнає,
Адже нещасть оселя — в нім, він — покидьок, він — злиднів бруд.
Його соромиться рідня, зрікається і кревності,
І узи дружби друзі рвуть, хоча й каурі в них нема.
Принижень втілення — нужда, синонім смерті, склеп бажань,-
Така судьба у бідаків, хоч кров струмує в тілі в них.
Тікає люд від жебраків, як тінь тікає від лампад,
Немов пилюка, піднята козою а чи віником.
Із грудки глини ми, либонь, що за підтірку служить нам,
Здобути користь можемо,— а з бідного ж яка користь?
Коли бідняк приходить в дім, хоч би й з дарунком багачу,
Побачать в ньому прошака... О, прокляте будь жебрання!
І навіть коли я, забираючи назад своє багатство, прийму смерть, тим краще!
Якщо не будеш берегти своє майно від крадіїв
І запримітять предки це — води не приймуть з рук твоїх.
А також
Блаженство вічне жде того, хто віддає своє життя,
Брахмана захищаючи, жону, корову і майно.
Отак надумавшись, пішов я вночі до подвижника і.коли він заснув, швиденько прогриз дірку в скриньці. Та, на лихо, той негідник прокинувся і так лупонув мене бамбуковою палицею, що я мало не випустив дух. Недарма ж кажуть:
І що комусь на долю випада,
Того собі і бог забрать не зможе.
Тож я не побиваюсь, не журюсь:
Присуджене мені чужим не стане".
Ворон і черепаха тоді запитали у Хіраньяки: "Як же Це?", і він пояснив. [133]
Оповідка четверта
"Жив в одному місці купець на ім'я Сагарадатта, син якого купив книжку, що продавалася за сто рупій, а в ній було написано:І що комусь на долю випада,
Того собі і бог забрать не зможе.
Тож я не побиваюсь, не журюсь:
Присуджене мені чужим не стане.
Побачивши її, Сагарадатта спитав сина: "За скільки, сину, ти купив цю книжку?" — а той відповів: "За сто рупій!" Почувши таку відповідь, батько мовив: "Ну й дурний же ти! Як же з таким розумом ти наживатимеш багатство, коли купуєш за сто рупій книжку, в якій написана лише одна строфа? Отож іди собі, куди хочеш, щоб я тебе тут більше не бачив!" Отак покартавши сина, він вигнав його з дому. А невдаха подався в чужий край, дійшов до якогось міста і зупинився там. Через кілька днів один чоловік спитав його: "Звідкіля, шановний, ти прийшов? І яким ім'ям названий?", а купецький син сказав: "І що комусь на долю випада". Хтось іще його про це спитав, а він знову так само відповів. І так у тому місті всі стали називати його: "І що комусь на долю випада".
Та якось царева дочка, що звалася Чандраваті, у розквіті своєї юності і краси в день великого свята вийшла зі своєю подругою помилуватись містом, і їй сподобався на вроду царський син. Миттю вразили її квіткові стріли бога кохання, і вона прошепотіла подрузі: "Люба, щоб я могла зустрітися з ним, тобі треба в цю ж хвилину відскочити до нього". Подруга, не гаючись, подалась до царевича і сказала: "Мене послала царівна і веліла переказати, що, як тільки вона тебе побачила, бог, який живе у серці в неї, згнітив їй душу, і, коли ти зараз зі мною не підеш, єдиним порятунком для неї буде смерть". Царевич їй відповів: "Гаразд, я піду, тільки скажи, як до неї потрапити?" Подруга пояснила: "Коли споночіє, ти піднімешся на дах палацу по міцному ременю, що звисатиме звідти". Царевич мовив: "Якщо така воля царівни, то я скоряюсь їй". Ну от і домовились вони про все, і подруга поспішила до Чандраваті.
А як настала ніч, то царевич подумав: "Еге, непристойне це діло! Правду ж кажуть: [134]
Хто до наложниці царя і до дружини друга в дім,
До доньки вчителя вчаща, тих вбивцею брахмани звуть.
До того ж
Всяк мусить уникать того, що спричиняє нам ганьбу,
На путь гріховності веде, додолу кидає з небес".
Ось так подумав він і не пішов до царівни на побачення. "І що комусь на долю випада", прогулюючись темної ночі коло біломармурового палацу, побачив звисаючий ремінь і, дивом здивувавшись, виліз по ньому нагору. Коли він з'явився, то царівна, радіючи серцем, ушанувала його і обмиванням, і частуванням, і солодким питвом, і вбранням шовковим та й лягла з ним на ложе, а потім, доторкнувшись до його тіла, вона зазнала втіхи невимовної і вся аж затрепетала від щастя. По хвилі сказала: "Як тільки я побачила тебе, коханий, пристрасть заполонила все моє єство, я віддала тобі своє серце, і ніякого мужа, окрім тебе, воно ніколи не знатиме. Але чому ти не говориш зі мною?" Він промовив: "І що комусь на долю випада"... У царівни в голові майнула думка: "Це хтось інший!" — і вона випровадила його з біломармурового палацу. Купецький син пішов у зруйнований храм і заснув там. А в тому храмі призначив побачення з коханкою начальник варти, озброєний палицею і зашморгом. Коли він туди нагодився і побачив долі заснулого юнака, то, боячись, аби той не розголосив таємниці, розбуркав його: "Ти хто такий, шановний?" Юнак мовив: "І що комусь на долю випада". Тоді начальник варти сказав йому: "Чуєш, зостав цей храм і переночуй у моєму домі". Купецький син погодився, але спросоння нічого не розшолопав і вклався на те ложе, де спала стражникова дочка, молода красуня Вінаява-ті, чекаючи свого коханого. Темна ніч увела дівчину в оману, і вона, прокинувшись, подумала: "Це мій коханий!" Вінаяваті стала його пригощати, вбранням наділяти, одне слово, ушанувала, як годиться, і прийняла з ним шлюб за законом гандгарвів, а тоді, лежачи поруч нього з обличчям, подібним до розквітлого лотоса, запитала: "Чому Це сьогодні, втішаючись зі мною, повелитель мій нічого не каже?" І він озвався: "І що комусь на долю випада". Почувши це, вона подумала: "Все, що неждано з'являється, кепсько кінчається" — і з досадою вигнала того приблуду.[135]
Ось іде він дорогою, а назустріч йому — весільна процесія з гучною музикою; "І що комусь на долю випада" приєднався до процесії. Наречений був родом з якоїсь іншої країни, а звали його Варакірті. І от саме тоді, коли в призначений зірками час біля храму й вівтаря, заздалегідь споруджених коло воріт купецького дому, що стояв край Царської дороги, чекала його наречена в розкішному вбранні, од якого віяло щастям, розлючена тічкою слониха убила свого погонича і, збуджена галасом переляканих людей, помчала у той бік, де справляли весілля. Помітивши слониху, молодий і його почет, рятуючи своє життя, кинулися врозтіч. "І що комусь на Долю випада" здалеку побачив ніжні, сповнені жаху очі дівчини і гукнув їй: "Не бійся, я тебе врятую!" Потім підбіг, обхопив дівчину правою рукою і з неймовірною люттю обрушив цілий потік грубощів на слониху. Коли з веління долі слониха пішла геть і все навкруги втихомирилося, повернувся Варакірті з друзями та родичами і присікався до тестя за те, шо його дочка дісталася хтозна-кому: "Так негоже, тестю! Чого ж це ти доньку, яку мені обіцяв, віддав іншому?" А той сказав: "Та я ж разом з усіма вами тікав од знавіснілого слона, то й сам не знаю, що тут скоїлося". І тоді став докоряти дочці: "Негарно ти, доню, вчинила. Розкажи мені, як це сталося?", а вона на те мовила: "Він захистив мене, коли я от-от мала з життям розстатися, і тому, поки жива я, ніхто інший, крім нього, моєї руки не дістане". Поки вони отак перемовлялись, то й ніч минула.
На другий день уранці, коли місто знову ожило, чутка про події минулої ночі докотилась до царівни, і вона пішла на місце пригоди. Довідалася про ті розмови й дочка начальника варти, яка теж туди поспішила. Почувши про велике збіговисько людей, прибув і сам цар до купецького двору та й спитав: "І що комусь на долю випада", кажи сміливо, що тут сталося?", і той сказав:
"І що комусь на долю випада".
А царівна, пригадавши про своє, додала:
"Того собі і бог забрать не зможе".
Потім заговорила дочка начальника варти:
"Тож я не побиваюсь, не журюсь..." [136]
А купецька дочка почула це й мовила:
"Присуджене мені чужим не стане".
Тоді цар звільнив кожну з них, зокрема, від страху, вислухав розповідь про те, що сталося, і,все збагнувши, свою дочку з тисячею сіл приданого, з усім її вбранням, прикрасами та належним почтом віддав за дружину "І що комусь на долю випада", який зажив неабиякої слави, і сказав: "Ти мені — син!", а потім помазав його наслідни-ком престолу.