її не було вдома. Повернувшись, вона застала маркіза в кріслі – він сидів, заплющивши очі й поринувши в найглибшу задуму.
– А, ви тут, маркізе! Недовго ж чарувало вас село.
– Ні, – відповів він, – мені скрізь недобре, і я приїхав, зважившись на найбільшу дурницю, яку тільки може зробити людина мого стану, віку й характеру. Але краще вже оженитися, ніж страждати. Я женюся.
Пані де Лапомрей. Справа поважна, маркізе, і потребує розваги.
Маркіз. Я не можу бути нещаснішим, ніж зараз, от і вся розвага.
Пані де Лапомрей. Ви можете помилятись.
Жак. Зрадниця!
Маркіз. Ось, нарешті, доручення, яке я можу, здається, чесно дати вам, мій друже. Зустріньтеся з матір'ю та дочкою, запитайте матір, розвідайте доччине серце й перекажіть їм мій намір.
Пані де Лапомрей. Обережніше, маркізе. Я вважала, що знаю їх досить для тих справ, які з ними мала. Але тепер, коли йдеться про щастя мого друга, він дозволить мені придивитися до них ближче. Я зберу відомості в їхній провінції й обіцяю вам крок по кроку простежити їх за ввесь час їхнього перебування в Парижі.
Маркіз. Ці перестороги здаються мені доволі зайвими. Жінки, які бідують і не беруться на принаду, що я закидав їм, можуть бути лише винятковими створіннями. З моїми пропозиціями я здобув би й герцогиню. До того ж, хіба ви самі не казали мені…
Пані де Лапомрей. Так, я казала все, що вам завгодно, але з усім тим дозвольте мені звільнити себе…
Жак. Собака! Мерзотниця! Скажена! І навіщо до такої жінки прив'язуватися?
Пан. А навіщо її зводити й кидати?
Хазяйка. Навіщо було любити її так, з доброго дива?
Жак (показуючи пальцем на небо). – Ох, пане мій!
Маркіз. Чому б вам, маркізо, теж не одружитися?
Пані де Лапомрей. З ким, ваша ласка?
Маркіз. З графчуком, він розумний, родовитий, багатий.
Пані де Лапомрей. А хто поручиться мені за його вірність? Чи не ви?
Маркіз. Ні. Але мені здається, що без чоловікової вірності легко можна обійтися.
Пані де Лапомрей. Згодна, але така вже я, мабуть, чудна, мене це ображає; і мстива я.
Маркіз. Ну й помстилися б, це зрозуміло. А ми оселилися б в одному особняку й утворили б учотирьох найприємніше товариство.
Пані де Лапомрей. Все це чудово, але я заміж не виходжу. Єдиний, з ким я, може, одружилася б…
Маркіз. То я?
Пані де Лапомрей. Тепер можу признатися в цьому без наслідків.
Маркіз. А чому було не сказати мені раніше?
Пані де Лапомрей. Випадково я зробила добре. Однак та, яку ви матимете, з усіх боків пасує вам краще за мене.
Хазяйка. Пані де Лапомрей зібрала відомості так точно й швидко, як сама схотіла. Атестації вона подала маркізові найпохвальніші – як паризькі, так і провінційні. Але зажадала в маркіза ще півмісяця, щоб усе знову перевірити. Ці півмісяця здалися йому вічністю. Зрештою маркіза була змушена поступитись його нетерпінню й благанням. Перша зустріч відбувається в її приятельок. Усе полагоджується, оголошують весілля, підписують контракт. Маркіз дарує пані де Лапомрей чудового діаманта, і шлюб узято.
Жак. Які підступи, яка помста!
Пан. Незбагненна річ!
Жак. Звільніть мене від клопоту першої шлюбної ночі, і досі я ще великого лиха не бачу.
Пан. Мовчи, ледащо!
Хазяйка. Шлюбна ніч минула якнайкраще.
Жак. А я думав…
Хазяйка. Думайте про те, що сказав вам зараз пан… – І, говорячи так, вона посміхалась, а посміхаючись, провела рукою Жакові по обличчю і вщипнула його за ніс. – Але другого дня…
Жак. Хіба другого дня було не так, як напередодні?
Хазяйка. Не зовсім. Другого дня пані де Лапомрей прислала маркізові записку, якою запрошувала його прийти до неї якнайшвидше у пильній справі. Маркіз не дав себе чекати.
Його прийняли з обличчям, що палало обуренням. Мова до нього була коротка, ось вона:
– Майте втіху знати мене, маркізе. Якби інші жінки з самоповаги були теж такі, як я, злостиві, подібних до вас поменшало б. Ви здобули кохання чесної жінки, але не зуміли шанувати його. Та жінка – я. Вона помстилася вам, добравши вам гідну вас дружину. Вийдіть геть і рушайте на вулицю Траверсьєр у Гамбурзький готель – там вам розкажуть, яким брудним ділом займалася ваша дружина й теща десять років під прізвищем д'Енон.
Годі описати здивування і гнів бідного маркіза. Він не знав, що думати, але його непевність не тривала довше ніж треба часу, щоб переїхати з кінця в кінець міста. Додому він не повертався упродовж дня, блукав вулицями. Теща з дружиною здогадувались уже, що сталося. При першому ж ударі молотка теща втекла до свого покою й замкнулася, а дружина чекала його сама. Коли ввійшов її чоловік, вона прочитала в нього на обличчі всю лють, що опанувала його. Вона впала йому до ніг, припала лицем до підлоги, мовчала.
– Забирайтесь, негіднице! – сказав він їй. – Геть від мене!..
Вона хотіла підвестися, але знову впала ницьма, простягнувши долі руки між ноги маркізові.
– Пане, – сказала вона, – стопчіть мене під ноги, розчавте мене, я заслужила. Зробіть зі мною все, що знаєте, але згляньтесь над моєю матір'ю!..
– Забирайтесь, – провадив маркіз, – забирайтесь! Досить і ганьби, якою ви вкрили мене, не доводьте до злочину…
Бідне створіння не зрушилось і нічого не відповіло. Маркіз сів у крісло, затуливши обличчя руками й майже похилившись на своє ліжко, тільки уряди‑годи, не дивлячись на неї, вигукував:
– Забирайтесь!..
Мовчанка й нерухомість нещасної здивували його. Він проказав ще голосніше:
– Забирайтесь, хіба не чуєте?..
Потім нахилився, шарпнув її грубо й побачив, що вона непритомна, мало не мертва; тоді взяв її за стан, поклав на канапу й якусь хвилину дивився на неї поглядом, що в нім по черзі світилося співчуття і гнів. Подзвонив, прийшли слуги. Він гукнув покоївок і сказав їм:
– Візьміть пані, їй недобре! Віднесіть її до покою і допоможіть їй…
Невдовзі він послав потай довідатися про її стан. Йому сказали, що після першої млості вона опритомніла, але знову впадає в непам'ять так часто й надовго, що ручатися ні за що не можна. За годину‑дві він знову послав потай довідатись про неї. Йому сказали, що вона задихається і що на неї напала така гикавка, аж у дворі чути. За третім разом, уже вранці, йому повідомили, що вона дуже плакала, гикавка втишилась, і вона сама ніби задрімала.
Наступного дня маркіз звелів запрягти коні й зник на півмісяця невідомо куди. Проте перед від'їздом він настачив матері з дочкою всього потрібного й сказав слухатися пані, як себе самого.
Цей проміжок часу дві жінки прожили вдвох на самоті, але між собою майже не розмовляли. Дочка ридала, скрикувала іноді, рвала на собі волосся, заломлювала руки, а мати не зважувалася підійти й розрадити її. Одна була образом розпуки, друга – запеклості. Не раз казала дочка матері:
– Ходімо звідси, мамо, рятуймося.
А мати раз у раз противилася цьому й відповідала:
– Ні, доню, треба лишитися, треба побачити, що буде далі. Не вб'є ж він нас…
– Ох, коли б то воля Божа була, щоб уже вбив!..
Мати відказувала їй:
– Краще б мовчали ви, ніж отакі дурниці плести.
Вернувшись, маркіз зачинився в кабінеті й написав два листи, один – дружині, другий – тещі. Теща того самого дня виїхала і вступила до кармелітського монастиря в сусідньому місті, де кілька день тому померла. А дочка прибралась і почвалала до чоловікових покоїв, куди він, певно, наказав їй прийти. Біля дверей упала зразу навколішки.
– Підведіться… – сказав їй маркіз.
Замість того вона присунулась до нього на колінах, тремтіла всім тілом, була розпатлана, вся трохи нахилилась уперед, простягнувши до нього руки, підвівши голову, втупивши погляд у його очі, обливаючись слізьми.
– Мені здається, – сказала вона, уриваючи кожне слово риданням, – що ваше справедливо обурене серце зм'якшилося і що згодом я, може бути, здобуду ласку. На Бога, пане, не поспішайте прощати мене. Чесних дівчат стільки стало безчесними жінками, що я, може, буду за приклад протилежного. Я ще не гідна, щоб ви наблизились до мене. Почекайте, дайте мені тільки надію на прощення. Тримайте мене віддалік себе. Ви побачите мою поведінку і зважите її. Я тисячу разів надмірно, надмірно буду щаслива, коли ви зводите іноді покликати мене! Відведіть у своєму домі темний куток, де я буду жити, і я житиму там, не ремствуючи. Ох, коли б я могла вирвати із себе ім'я і титул, що мене примусили вкрасти, і після того померти, щоб тої ж миті ви були задоволені! Я через слабість, через звабу, покору та погрози припустилася ганебного вчинку, але не думайте, пане, що я зла. Ні, я не така, бо ж, не вагаючись, стала перед вами, коли ви покликали мене, і зважуюсь тепер підвести до вас очі й говорити до вас. Ох, коли б ви могли читати в глибині мого серця і бачити, які далекі від мене мої колишні провини, які чужі мені звичаї подібних до мене! Зіпсуття пройшло по мені, але до мене не пристало. Я себе знаю і віддаю собі належне в тому, що своїми нахилами, почуттями і вдачею я народилася гідною честі бути вашою. Ох, коли б мені вільно було бачити вас, варт було лише одне слово сказати, і, гадаю, мені не забракло б сміливості зробити це. Розпорядіться мною, пане, як знаєте: гукніть своїх людей, хай здеруть з мене одіж, хай викинуть мене вночі на вулицю, на все погоджуюся. Хоч яку долю ви призначите мені, я скоряюся – сільська глушина, монастирський морок можуть навіки заховати мене від ваших очей: скажіть, і я піду. Ваше щастя ще не без вороття утрачене, ви зможете забути мене…
– Підведіться, – ніжно сказав їй маркіз, – я простив вас. Навіть у хвилину образи я шанував у вас свою дружину. З моїх уст не злетіло жодного слова, яке принизило б її, або, щонайменш, я в цьому каюся й заявляю, що вона не почує жодного, яке принизить її, коли пам'ятатиме, що свого чоловіка не можна зробити нещасним, самій не ставши нещасною. Будьте чесна, будьте щаслива і дбайте, щоб я теж таким був. Підведіться, прошу вас, дружино моя, підведіться й обійміть мене. Підведіться, пані маркізо, то не ваше місце. Підведіться, пані Арсизька…
Поки він казав це, вона стояла, затуливши рукою обличчя й прихиливши голову маркізові до колін, але на слові "дружина", на слові "пані Арсизька" раптово підвелася, кинулась до маркіза, пригорнулася до нього, ледве дихаючи від болю та радості.