За хвилину місіс Дріффілд привела чоловіка, він тепло привітався зі мною. На ньому була потерта куртка і сірі штани; він поголив бороду і носив зараз вуса та еспаньйолку. Я вперше помітив, який він низенький на зріст; але вигляд у нього був тепер поважніший. Він трохи нагадував іноземця, і я подумав, що нині він більше відповідає моєму уявленню про письменника.
— Що ви скажете про нашу нову оселю?— спитав він. — У неї багатий вигляд, правда? Гадаю, вона навіває довіру?
Він огледівся з видимим задоволенням.
— У Теда є свій притулок, де він може писати. А внизу у нас їдальня, — додала місіс Дріффілд, — Міс Коулі протягом багатьох років була компаньйонкою знатної леді, і коли та померла, усі її меблі лишилися міс Коулі. Вони дуже добре збереглися, правда ж? Зразу видно, що вони стояли в благородному домі.
— Розі закохалася в цю квартиру з першого погляду, — посміхнувся Тед Дріффілд.
— І ти теж.
— Ми надто довго жили в злиднях; це справжнє щастя, коли тебе оточують предмети розкоші. Вони нагадують мадам де Помпадур і таке інше.
Проводжаючи мене, Дріффілди щиро запрошували приходити до них. Виявилося, що вони приймають щосуботи після обіду, і в них бувають люди, з якими мені цікаво буде познайомитись.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Я прийшов і дуже весело провів час. Потім завітав знову. Коли настала осінь і я повернувся до Лондона на зимові заняття, в мене виробилася звичка ходити туди щосуботи. Так відбулося моє знайомство з світом мистецтва і літератури; я тримав у глибокій таємниці, що в тиші своєї кімнати мрію над власними творами; мене хвилювали зустрічі з людьми, які теж пишуть, і я, мов заворожений, слухав їхні розмови. Різні люди приходили на ці вечори: у ті дні уік-енди були ще рідкістю, над гольфом ще посміювалися і багато хто не знав, що робити в суботу після обіду. Не думаю, щоб сюди приходив хтось із визначних митців — у всякому разі, з тих художників, письменників і музикантів, яких я зустрічав у Дріффілдів, не можу пригадати нікого, чия творчість витримала випробування часу. Тут бували молоді артисти, які шукали вигідних ролей; літні співаки, які усе бідкалися, що англійці не музична нація; композитори, які грали свої опуси на Дріффілдовому піаніно і пошепки скаржилися, що вони звучать по-справжньому тільки на ./ великому концертному роялі; поети, котрі після довгих умовлянь погоджувалися читати дрібнички, що їх вони тільки-но написали; художники, які чекали замовлень. Час від часу створювала деякий ефект поява титулованої особи, однак це траплялося рідко. В ті дні аристократія ще не вела богемного життя, і якщо знатна особа опускалася до товариства артистів, це могло означати лиш одне: скандальне розлучення чи якісь неприємності на зеленому сукні призвели людину до конфлікту з її колом. Зараз усе змінилося. Одна з найбільших переваг, і яку принесло світові загальне обов'язкове навчання, є широке поширення серед аристократії та дрібного дворянства письменницької гарячки. Горах Уолпол колись написав "Каталог письменників королівської і благородної крові"; тепер такий твір мав би обсяг енциклопедії. Титул, навіть скромний, завжди сприяє літературній славі, і можна з певністю твердити, що нема кращої путівки в літературний світ, ніж належність до вищих верств суспільства.
Інколи я думаю, що зараз, коли палата лордів неминуче повинна скоро зникнути, було б дуже добре, якби закон закріпив літературний фах за її членами, їхніми дружинами та дітьми. Це була б чудова компенсація, яку англійський народ міг би запропонувати лордам в обмін на відмову від спадкових привілеїв. Це могло б стати одним із способів підтримки для тих (а їх чимало), кого відданість важливій державній справі — утриманню молодих співачок і скакунів та грі в chemin de fer — зробила злидарями, і приємним заняттям для тих, хто внаслідок природного відбору з часом став нездатний робити щось інше, окрім як управляти Британською імперією. Але ми живемо в епоху спеціалізації, і якби мій план прийняли, — очевидно, він не міг би не спричинитися до ще більшої слави англійської літератури, — різні галузі письменства були б розділені поміж категоріями аристократії. Я б запропонував, щоб найскромніші галузі літератури обслужувалися найнижчими з титулованих осіб і щоб віконти та барони присвятили себе виключно журналістиці й драматургії. Проза могла б стати монопольною сферою діяльності графів. Вони вже довели свої здібності у цьому важкому мистецтві, і їх так багато, що вони б досить компетентно задовольняли всі вимоги публіки. Маркізам можна було б цілком звірити роботу в тій галузі літератури, яка відома під назвою (я ніколи не міг зрозуміти — чому) белетристики. Напевно, вона не дає великих прибутків, але має переваги, які дуже пасують власникам цього романтичного титула.
Вершиною літератури є поезія. Вона — її альфа й омега, найвеличніше досягнення людського розуму. Це — сфера краси. Коли проходить поет, прозаїку лишається тільки скромно відійти вбік. Отже, поезію слід залишити для герцогів. І я б хотів, щоб їхні права захищались якнайсуворіше, — бо це нестерпно, коли найблагороднішим видом мистецтва займаються не найблагородніші люди. Оскільки й тут запровадять спеціалізацію, я передбачаю, що герцоги (подібно до наступників Александра Великого) поділять царство поезії між собою, і кожний обмежить себе тим аспектом, у якому спадковість і природна схильність зробили його найбільш обізнаним. Я вже бачу, як герцог Манчестерський пише поему повчального і морального характеру, герцог Вестмінстерський складає хвилюючі оди про Обов'язок і Відповідальність імперії; герцоги Девонширські скоріш за все писатимуть любовну лірику та елегії у манері Проперція, тоді як герцоги Мальборо, безперечно, складатимуть ідилії, оспівуючи сімейні радощі, військову службу і вдоволення скромним громадським становищем.
Якщо ж ви скажете, що план мій неймовірно важкий і нагадаєте мені, що муза не тільки крокує величною ходою, але часом іде підстрибом; якщо, згадавши слова мудреця, який сказав, що, поки він має змогу створювати пісні, йому байдуже, хто створює закони країни, ви спитаєте мене (слушно вважаючи, що герцогам негідно займатися цими справами), хто ж виграватиме на лірі інші мелодії, яких час від часу жадає вередлива людська душа, — я дам точну відповідь: герцогині. Я визнаю, що минули ті дні, коли закохані селяни Романьї співали своїм коханим вірші Торквато Тассо, коли місіс Хемфрі Уорд наспівувала над колискою маленького Арнольда хори з "Едіпа в Колоні". Наш вік вимагає чогось сучаснішого. Отже, я пропоную, щоб найдомовитіші герцогині писали нам гімни і колискові пісні, тоді як легковажні, схильні прикрашати герцогську корону виноградним листям, писатимуть вірші для сатиричних журналів і віршики для різдвяних карток та обгорток на цукерки. За це вони посядуть у серцях британської нації те місце, яке досі посідали тільки завдяки своєму високому становищу.
Саме на цих суботніх вечорах я із здивуванням відкрив, що Едвард Дріффілд — відома особа. Він написав щось із двадцять книг і, хоч одержав за них копійки; дуже зміцнив своє становище. Найкращі критики хвалили їх, а приятелі, які відвідували його дім, одноголосно запевняли, що колись він здобуде загальне визнання. Вони лаяли суспільство за те, що воно не бачить у ньому великого письменника, і оскільки найкращий спосіб прославити одну людину полягає в тому, щоб брикнути іншу, вони люто лаяли всіх сучасних письменників, слава яких затьмарювала Дріффілдову славу. Якби тоді я знав літературні кола так, як пізніше, то з досить частих візитів місіс Бартон Треффорд міг би зробити висновок, що наближається час, коли Едвард Дріффілд вийде на перше місце, подібно до бегуна в змаганнях на довгі дистанції, який відривається від маленької купки зморених спортсменів. Пригадую, коли мене вперше познайомили з цією дамою, її ім'я мені нічого не сказало. Дріффілд відрекомендував мене як свого молодого сільського сусіда і сказав їй, що я — студент-медик. Вона подарувала, мені солоденьку посмішку, пробурмотіла ніжним голоском щось про Тома Сойера і, прийнявши хліб з маслом, який я їй запропонував, повела далі розмову з хазяїном. Але я помітив, що її прихід справив враження, і галаслива, весела розмова стишилася, Коли я стиха спитав, хто вона, то помітив, що моє неуцтво викликало подив; мені сказали, що вона "створила" такого-то, такого й такого... За півгодини вона підвелася, сердечно потиснула руки тим, з ким була знайома, і граціозно випливла з кімнати. Дріффілд провів її до дверей і допоміг сісти в екіпаж.
Місіс Бартон Треффорд тоді було десь років з п'ятдесят; вона була маленька і тендітна, але з дещо грубуватими рисами обличчя, через що її голова здавалася трохи завеликою. У неї було кучеряве біле волосся, зачесане, як у Венери Мілоської, і вважалося, що в молодості вона була дуже вродлива. Одягалася вона виключно в чорний шовк, а на шиї носила брязкотливі разки намиста з черепашок. Розповідали, що в молоді роки вона була невдало одружена, але щасливий шлюб уже давно з'єднав її з Бартоном Треффордом — чиновником міністерства внутрішніх справ і відомим авторитетом з питань, що стосуються доісторичної людини. Вона справляла дивне враження: здавалося, що тіло в неї зовсім без кісток. Коли ви брали її за руку, можна було подумати, що ви берете шматок рибного філе. Незважаючи на крупні риси, її обличчя було якесь водянисте. Коли вона сідала, здавалося, що в неї немає хребта і її тіло, як дорога подушка, набите лебедячим пухом.
Все в неї було лагідне: голос, посмішка, сміх; її маленькі і тьмяні очі нагадували чимось квіти; манери були такі приємні, як літній дощ. Саме ця рідкісна й чарівна риса робила її чудовим другом. І саме це завоювало їй славу. Кожний знав про її дружбу з великим письменником, чия смерть кілька років тому так вразила увесь англомовний світ. Кожен читав незліченні листи, які він їй написав, і які вона змушена була опублікувати невдовзі після його смерті. Кожна сторінка свідчила про захоплення її красою і повагу до її поглядів; він безліч разів повторював, яке значення для нього мали її підтримка, чуйність, такт і смаки. Якщо ж деякі надто пристрасні вирази, на думку читачів, не могли не викликати неприємних почуттів у містера Бартона Треффорда, — це тільки підсилювало інтерес.