Ви з'ясували, де провів Нунгейм той день, коли вбили дівчину?
– Угу. Тинявся біля будинку небіжчиці – принаймні якийсь час. Його бачили то там, то там, якщо вірити свідкам, які тоді на це особливо не зважили, одначе, не мають причин для брехні. А напередодні вбивства Нунгейм, за словами ліфтера, піднімався до квартири Джулії. Хлопець засвідчив, що він відразу ж і спустився, тож невідомо, чи він заходив до неї.
– Он як, – проказав я. – Можливо, Міріам і має рацію – пін справді багато знав. Чи з'ясували щось про різницю в чотири тисячі між сумою, яку Маколей дав дівчині, й тією, що її Уайнент, за його слова, одержав?
– Ні.
– Мореллі сказав, що дівчина завжди була при грошах. Якось навіть позичила йому п'ять тисяч готівкою.
Гілд скинув брови.
– Он як?
– Так. А ще він сказав, що Уайнент знав про її судимість.
– Я бачу, – неквапом зазначив Гілд, – Мореллі вам багато чого розповів.
– Він любить поплескати язиком. Чи вдалося з'ясувати, над чим працював Уайнент, перш ніж поїхати, або для яких експериментів він заховався?
– Ні. Ви аж надто цікавитесь його лабораторією.
– Що тут дивного? Він винахідник, а лабораторія його робоче місце. Я б хотів якось туди зазирнути.
– Без мене. Розкажіть мені ще про Мореллі і як вам вдалося його розколоти.
– Він любить поплескати язиком. Ви знаєте такого собі Горобця? Здоровенного, огрядного блондина з жіночим голосом?
Гілд насупився.
– Ні. А що?
– Він був там разом з Міріам і схотів відлупцювати мене, та йому завадили.
– Чому це в нього виникло таке бажання?
– Не знаю. Можливо, тому, що вона йому сказала, буцімто я допомагав вам пришити Нунгейма.
– Ох, – зітхнув Гілд. Він поскріб підборіддя великим пальцем і зиркнув на годинник. – Одначе вже таки пізно. Сподіваюсь, ви зазирнете до мене завтра, тобто вже сьогодні?
– Обов'язково, – пообіцяв я, хоч хотів спитати про інше, кивнув йому з Енді й вийшов до вітальні.
Нора спала на дивані. Мімі відклала книжку, яку читала, й поцікавилась:
– То що, таємна нарада скінчилась?
– Так, – рушив я до дивана.
– Та хай вона поспить трохи, Ніку, – зупинила мене Мімі. – Ти ж бо ще залишишся після того, як підуть твої приятелі-поліцейські?
– Гаразд. Я хочу ще раз зазирнути до Дороті.
– Та вона вже спить.
– Нічого. Розбуджу.
– Але…
До вітальні зайшли Гілд з Енді, сказали "На добраніч!", Гілд співчутливо глянув на сплячу Нору, й обидва забралися геть.
Мімі зітхнула.
– Мене втомили поліцейські, – сказала вона. – Пам'ятаєш той анекдот?
– Так.
Зайшов Гілберт.
– Вони справді вважають, що то Кріс убив?
– Ні, – відповів я.
– А хто тоді?
– Ще вчора я міг би це сказати. Сьогодні не можу.
– Та це смішно! – зауважила Мімі. – І їм, і тобі добре відомо, що вбивця Клайд. – Я промовчав, і вона повторила наполегливіше – Ти ж бо чудово знаєш, що Клайд убив.
– Він не вбивав, – заперечив я.
Обличчя Мімі переможно засвітилось:
– То ти працюєш на нього, адже так?
Моє заперечення вона байдуже пропустила повз вуха. Гілберт бездоказово, а наче більше з цікавості запитав:
– А чому він не міг цього зробити?
– Він міг, але не зробив. Хіба став би він писати ті листи, накидаючи підозру на Мімі, яка покривала його, ховаючи важливий доказ проти нього?
– Та, можливо, він цього не знав. Може, він вирішив, що поліція просто блефує. Адже вони часто до цього вдаються, правда? Він міг також подумати, що коли дискредитує її, то їй вже не повірять, якщо…
– Саме так, – підхопила Мімі. – Так він і зробив, Ніку.
– Ти, проте, не вважаєш, що це він убив, – закинув я Гілберту.
– Так, не вважаю, але хотів би знати, чому ви дійшли такої думки, розумієте, ваш хід міркувань.
– А я б хотів узнати твої міркування.
Він почервонів і сором'язливо посміхнувся.
– Ну я… то зовсім інше.
– Він знає, хто її вбив, – проказала Дороті у дверях.
Вона була одягнена і дивилась просто мені у вічі, наче боячись зустрічатися поглядом з іншими. Бліда з обличчя, вона стояла, напружившись на весь свій маленький зріст.
Нора розплющила очі, сперлася на лікоть і сонно спитала:
– Що таке?
Ніхто їй не відповів.
– Послухай, Дороті, – озвалася Мімі, – позбав нас від своїх блазеньських сцен!
– Ти ще мене відлупцюєш, коли вони підуть, – проказала Дороті. – Я знаю. – Вона так само не зводила з мене очей.
Мімі удала, ніби не розуміє доччиних слів.
– Що він знає? Хто її вбив? – спитав я.
– Ти ставиш себе в дурне становище, Доррі, – зауважив Гілберт, – ти…
– Не чіпай її, – урвав я його. – Хай скаже, що хотіла. Хто її вбив, Дороті?
Вона зиркнула на брата, опустила очі й похнюпилась. Уп'явшись у підлогу, нерозбірливо пробубоніла:
– Не знаю. Це йому відомо. – Вона знову подивилась на мене і затремтіла. – Хіба ви не бачите, як я боюсь? – виснула вона. – Я боюсь їх! Мені страшно, заберіть мене звідси, і я вам усе розповім!
Мімі зареготала:
– Ти цього бажав. От і маєш.
Червоний як рак Гілберт пробурмотів:
– Що за дурниці!
– Не хвилюйся, – запевнив я Дороті, – я тебе заберу, але хотів би почути правду зараз, коли ми всі тут разом.
Дороті похитала головою.
– Я боюся!
– Тобі не слід так її розпещувати, Ніку, – зауважила Мімі. – Їй же буде гірше. Вона…
– А ти якої думки? – звернувся я до Нори.
Вона встала на ноги, рожева й вродлива, як завжди після сну, і потяглася, не піднімаючи рук. Кволо усміхнувшись до мене, Нора промовила:
– Поїхали додому! Мені не подобаються ці люди. Дороті, одягайся, і ходімо!
– Іди спати, Дороті! – наказала дочці Мімі.
Дороті притулила пучки лівої руки до губ і прошепотіла:
– Не дайте їй мене скатувати, Ніку!
Я спостерігав за Мімі, яка безтурботно всміхалась, але нервово роздувала ніздрі, що я аж чув її сопіння. Нора підступила до Дороті:
– Ходімо, вимиємо твоє личко і…
Мімі по-звірячому прогарчала, набичила шию і хитнулась на носаках.
Нора загородила Дороті від неї. Я вчепився Мімі у плече, щойно вона посунула вперед, обхопив її ззаду за талію і відірвав од підлоги. Вона заверещала, стала відбиватися від мене кулаками, а її гострі високі підбори боляче впиналися мені в гомілки.
Нора виштовхала Дороті з кімнати й стала у дверях, спостерігаючи за нами. Обличчя в неї напружилось. Лише це я побачив виразно, все інше розпливлося перед очима. Невмілі й слабкі удари по спині і плечах змусили мене обернутися, і я помітив, що то Гілберт колошматить мене ззаду – я навмання відштовхнув його геть.
– Відчепись! А то ще випадково тебе пораню, Гілберте! – Я відтягнув Мімі до дивана, всадовив, сам сів їй на коліна, міцно стискаючи зап'ястки в руках. Гілберт знову накинувся на мене. Я спробував його копнути в колінну чашечку, проте влучив нижче. Він скоцюрбився і поточився. Я ще раз копнув його ногою, промахнувся і кинув:
– Ми з тобою поборемось пізніше. Дай води!
Обличчя Мімі налилося кров'ю, невидючі очі аж вилізли з орбіт. Крізь міцно зчеплені зуби з шипінням булькала слина, почервоніла шия – все її тіло було як клубок здутих в'язів і вен, що, здавалося, от-от луснуть. Її зап'ястки спітніли в моїх руках, і мені було важко їх утримувати.
Я з полегшенням помітив поруч Нору зі склянкою води.
– Побризкай їй в обличчя! – наказав я.
Нора хлюпнула воду. Мімі розтулила зуби, глибоко зітхнула і заплющила очі. Різко посмикала головою, проте її тіло було вже не таке напружене.
– Ще раз! – попросив я.
Після другої склянки Мімі заперечливо мугикнула і обм'якла. Вона лежала спокійно, розслаблено, хапаючи ротом повітря.
Я відпустив її зап'ястки й підвівся. Гілберт, стоячи на одній нозі, сперся на стіл і розтирав забиту мною гомілку. Дороті, бліда, з широко розплющеними очима, уклякла у дверях, не знаючи, чи їй зайти, чи втекти й сховатися. Нора, яка стояла з порожньою склянкою біля мене, спитала:
– Гадаєш, з нею все гаразд?
– Впевнений у цьому.
Невдовзі Мімі розплющила очі й заблимала, струшуючи краплі з повік. Я вклав їй у руку носовичок. Вона витерла обличчя, глибоко з тремтінням зітхнула і сіла на дивані. Все ще моргаючи, роззирнулась по кімнаті. Побачивши мене, кволо всміхнулась дещо винувато, але без тіні каяття. Торкнувшись голови тремтливою рукою, зауважила:
– Як завжди, я втратила свідомість.
– Одного разу, – попередив я, – ти викинеш цей свій коник і вже не отямишся більше.
Вона подивилась повз мене на сина.
– Гіле! Що з тобою?
Хлопець швидко прибрав руку і став на обидві ноги.
– Я – Теє… нічого, – почав затинатися він. – Зі мною все гаразд. – Він пригладив волосся і поправив краватку.
Мімі розреготалась.
– Ой, Гіле, невже ти справді намагався мене захистити? Від кого – від Ніка? Вона аж зайшлась реготом. – Дуже мило з твого боку, але вкрай безглуздо. Та це ж чудовисько, Гіле! Ніхто по може… – Вона затулила моїм носовичком рота і стала розхитуватись.
Я скосив очі на Нору. Губи міцно стулені, очі почорніли від люті. Я торкнувся її руки.
– Гайда! Налий матері віскі, Гілберте. За хвилину вона прийде в себе.
Дороті з капелюхом і пальтом у руках рушила навшпиньках по вхідних дверей. Ми з Норою розшукали свої пальта й капелюхи і пішли услід за дівчиною, залишивши Мімі реготати в носовичок на дивані.
По дорозі до "Номенді" ніхто з нас трьох не озвався і словом у таксі. Нора сиділа замислена, у Дороті ще не минув переляк, а я був геть зморений – цілий день на ногах.
Додому ми приїхали близько п'ятої ранку. Нас бурхливо зустріла Аста. Я опустився на підлогу, бавлячись із собакою, поки Нора пішла на кухню приготувати каву. Дороті забажала переповісти мені випадок зі свого дитинства.
– Не треба, – заперечив я. – Подібне вже було в понеділок. Що це? Вставна повела? Надто вже пізно. Краще розкажи те, що боялася сказати там, у вас.
– Але ви тоді краще зрозумієте, якщо я…
– Те саме ти казала в понеділок. Я не психіатр. Не знаюся на впливі дитячих спогадів і не хочу про них чути. До того ж я втомився – цілий день на колесах.
Вона насупилась:
– Ви начебто навмисно мені все ускладнюєте.
– Послухай, Дороті, – промовив я, – або ти справді дещо знаєш, про що боялася сказати при Мімі та Гілберті, або ж ні. Якщо знаєш, то викладай. Я сам тебе розпитаю, коли щось не втямлю.
Вона загорнула край спідниці підкладкою догори й похмуро вп'ялася в неї, одначе коли знову підвела очі, вони вже збуджено сяяли. Голосно, так що будь-хто в кімнаті міг почути, вона прошепотіла:
– Гіл зустрічається з батьком, він бачив його сьогодні, а той сказав йому, хто вбив міс Вулф.
– То хто ж?
Вона похитала головою.
– Він мені не сказав, тільки розповів про зустріч.
– І про це ти боялася сказати при Гілі й Мімі?
– Так.