Люстерко для гоління, яке висіло на шпінгалеті вікна без фіранок та почикрижений ремінь для правки бритви свідчили про жертви, які Шмуке приносив граціям і світському товариству. Кіт як істота слабка й розніжена мав право на деякі переваги: він спав на старій диванній подушці, біля якої стояли чашка та блюдце з білої порцеляни. Але жодним пером не описати, до якого стану довели меблі Шмуке, кіт і люлька — уся ця дружна трійця. Люлька то там, то сям попропалювала стіл. Кіт і голова Шмуке засмальцювали зелену плюшеву оббивку крісел і витерли на ній ворс. Якби не пишний хвіст кота, що почасти правив за віничок для змітання пороху, вільні місця на комоді та фортепіано так би й лишалися непідметеними. В кутку громадилася купа черевиків, що заслуговувала на детальний епічний опис. Комод і фортепіано були завалені нотними зошитами з обтріпаними, роздертими корінцями, з побілілими, стертими ріжками, де картон розклеївся на безліч аркушів. До стін були поприклеювані поштовими облатками адреси учениць. Облатки без папірців указували число тих, хто перестав брати уроки. На шпалерах можна було прочитати повиписувані крейдою рахунки. На комоді стояли кухлі з-під випитого вчора пива, які здавалися новенькими й блискучими посеред усього цього дрантя та паперового мотлоху. Гігієна була представлена тут глеком з водою, прикритим серветкою, та бруском простого мила, білого в синіх цяточках, що зволожило в кількох місцях рожеве дерево комода. На вішалці висіли два однаково зношені капелюхи і той самий синій сюртук із потрійним коміром, який графиня завжди бачила на Шмуке. На підвіконні стояли три вазони з квітами — безперечно, німецькими,— а біля нього — падубовий ціпок. Хоча зір і нюх у графині були прикро вражені, усмішка й погляд Шмуке скрасили убогу обставу помешкання, мов небесні промені, від яких заблищав золотий наліт на всіх речах і ожив цей хаос. Небесна душа людини, що знала й осягала стільки небесних одкровень, сяяла, наче сонце. Сміх, яким він засміявся, побачивши одну із своїх "святих Цецілій", такий щирий, такий наївний, пролунав молодо, весело і невинно. Розсипавши перед гостею ці найдорогоцінніші для людини скарби, він наче осяйним серпанком прикрив ними свою вбогість. Навіть найпихатіший вискочень, мабуть, подумав би, що недостойно звертати увагу на оточення, серед якого жив піднесеним духовним життям цей благородний апостол музики.
— Яким фітром фас сюти закинуло, люпа графине? — вигукнув він.— Чи не проспіфати мені у моєму фіці потячну молитфу? — На цю думку він засміявся ще веселішим сміхом.— Сфітки мені таке щастя? — провадив він з лукавим блиском у очах і знову засміявся, як дитина.— Фи прийшли затля музік, а не затля пітолашни старий, я знаю,— сказав він раптом з меланхолійним смутком у голосі,— але пайтуше чому фи прийшли, фи пофинні знайт, що тут усе налетить фам — туша, тіло, фесь мій майно.
Він поцілував графині руку й зронив на неї сльозу, бо добряк ніколи не забував добра, яке йому зробили. З радості він на мить позбувся пам'яті, але потім щасливі спогади наринули на нього бурхливим потоком. Він схопив крейду, став на крісло біля фортепіано і з поривчастим запалом юнака написав на шпалерах великими літерами: 17 лютого 1835 року. Цей порив, такий милий, такий простодушний, сповнений такої палкої вдячності, зворушив графиню до сліз.
— Моя сестра теж приїде до вас,— сказала вона.
— І сестра теш? Коли? Коли? Апи тільки я тошиф то тієї филини!
— Вона приїде подякувати вам за велику послугу, про яку я хочу попросити вас від її імені.
— Кашіть, кашіть, кашіть скоріш! — вигукнув Шмуке.— Що я пофинен зропить? Піти з торученням до тияфоля? Я піту!
— Всього-навсього написати на кожному з цих папірців: "Зобов'язуюся сплатити десять тисяч франків",— сказала графиня, дістаючи з муфти чотири векселі, які по всій формі підготував Натан.
— О, це я зроплю шфитко,— відповів німець з лагідністю ягняти.— Не знаю тільки, кути запотілися мої пера та чорнильниця. Іти-но сфітси, гер Мур43,— сказав він котові, який дивився на нього холодним поглядом.— Це мій кіт,— пояснив він, показуючи на нього графині.— Цей пітолашний сфір зафшти шиве с пітолашним Шмуке. Гарний, прафта?
— Правда,— погодилася графиня.
— Хочете, фізьміть його сопі,— сказав Шмуке.
— Що ви! — заперечила графиня.— Це ж ваш друг!
Кіт, який затуляв чорнильницю, здогадався, чого хоче Шмуке, і стрибнув на кушетку.
— Фін хитрий, як мафпа! — сказав Шмуке, показуючи на кота.— Я назифаю його Муром на честь сфіра, про якого писаф мій спіффітчисник Гофман, я снаф його колись у Перліні.
Добряга попідписував векселі з невинністю дитини, яка робить те, що велить їй мати, і хоч нічого не розуміє, упевнена, що чинить добре. Його куди більше турбувало, яке враження справив на графиню кіт, ніж ці папери, що загрожували йому, згідно із законами для іноземців, довічним ув'язненням.
— Фи пефні, що ці аркуші херпофого паперу...
— Будьте цілком спокійні,— сказала графиня.
— А я зофсім не турпуюся,— урвав він її.— Я сапи-тую, чи ці аркуші херпофого паперу принесуть ратість пані тю Тійє.
— О так! — відповіла графиня.— Ви зробите їй послугу, яку міг би зробити тільки рідний батько...
— Ну то я щаслифий, коли схотився їй тля чогось. Послухайте мій музік! — вигукнув він і, залишивши папери на столі, підбіг до фортепіано.
Уже пальці цього ангела забігали по старих клавішах, уже його погляд полинув крізь дах у небо, уже зазвучала і стала проникати в душу найпрекрасніша з мелодій. Але графиня недовго дала цьому наївному оповісникові небесних радощів наділяти душею дерево і струни, як це робить Рафаелева свята Цецілія44, тішачи слух ангелів. Тільки-но висохло чорнило, вона поклала векселі в муфту і повернула свого осяяного натхненням учителя на землю з ефірних просторів, де він ширяв.
— Мій добрий Шмуке,— сказала вона, поплескавши його по плечу.
— Уше! — вигукнув він із сумною покірливістю.— Нафіщо фи тоді приїхаф?
Він не обурювався, він тільки нашорошив вуха, як вірний пес, щоб вислухати графиню.
— Мій добрий Шмуке,— провадила вона,— ідеться про те, жити чи померти одній людині, тут кожна хвилина зберігає кров і сльози.
— Фи фсе така ш,— сказав Шмуке.— Ітіть, анхел! Осушуйте зльози лютські! Знайте, що пітолашний Шмуке цінує фаш фізит пільше, ніж фаш пенсія!
— Ми скоро побачимося,— сказала вона.— Ви щонеділі приходитимете музичити й обідати зі мною, інакше я посварюся з вами. Чекаю вас наступної неділі.
— Прафта?
— Приходьте неодмінно, і моя сестра, я певна, теж призначить вам день.
— Тоті стійсняться фсі мої пашання,— сказав він.— Атше тосі я пачиф фас тільки туше рітко — коли фи проїстиф у колясці по Єлісейських Полях.
На цю думку висохли сльози, що блищали у нього в очах, і він запропонував своїй прекрасній учениці руку. Графиня відчула, як калатає в старого серце.
— То ви згадували іноді про нас? — спитала вона.
— Щоразу, коли їф сфій хліп! — відповів він.— Спершу як сфоїх плаготійниць; потім як єтиних тфох дівчат, гітних люпофі, що мені зустрічалися!
Графиня більше нічого не посміла сказати: в цій фразі прозвучала незвичайна, глибоко шаноблива, майже благоговійна урочистість. Прокопчена димом і завалена, мотлохом кімната являла собою храм, споруджений для поклоніння двом богиням. Почуття зростало тут з кожною годиною, хоч ті, хто його навіював, нічого про це не знали.
"Отже тут нас люблять і щиро люблять",— подумала Марі Анжеліка.
Хвилювання, з яким старий Шмуке дивився, як графиня сідала в карету, передалось і їй. Кінчиками пальців вона послала йому ніжний поцілунок — так жінки вітають здалеку одна одну. Побачивши це, Шмуке наче прикипів ногами до землі й ще довго стояв, після того, як карета завернула за ріг вулиці. Через кілька хвилин графиня в'їхала у двір особняка Нусінгенів. Баронеса ще не вставала; але щоб не змушувати чекати таку високу гостю, вона накинула на себе пеньюар і шаль.
— Ідеться про одне добре діло, ласкава пані,— мовила графиня де Ванденес.— Швидкість у таких випадках — порятунок. Інакше я не потривожила б вас так рано.
— Пусте, я дуже рада,— сказала банкірова дружина.
Вона взяла чотири векселі та гарантійного листа графині й подзвонила покоївці:
— Терезо, скажіть касирові, щоб негайно приніс мені сорок тисяч франків.
Потім, запечатавши листа графині де Ванденес, вона сховала його в потайну шухляду свого стола.
— У вас чудова кімната,— сказала графиня.
— Пан де Нусінген збирається виселити мене з неї — він будує новий дім.
— А цей ви, звичайно, залишите вашій дочці? Кажуть, вона одружується з паном де Растіньяком?
У цю хвилину ввійшов касир, і пані де Нусінген нічого не відповіла. Вона взяла банкові білети й віддала касирові векселі.
— Це на покриття виданої суми,— сказала баронеса.
— Якщо не рахувати дисконтного проценту,— сказав касир.— Я знаю цього Шмуке, він музикант з Ансбаха. — Додав він, глянувши на підпис, і слова його вкинули графиню в дрож.
— Хіба я позичаю гроші заради зиску? — мовила пані де Нусінген,— змірявши касира гордовитим поглядом.— Я беру це на себе.
Касир пильно подивився на графиню, потім на баронесу, але обличчя в обох були незворушні.
— Можете йти,— сказала йому пані де Нусінген.
— Будьте ласкаві, залиштеся тут на кілька хвилин, а то він подумає, що ви маєте якийсь стосунок до цієї справи,— сказала вона графині.
— Я попрошу вас ще про одну люб'язність,— мовила пані де Ванденес.— Не виказуйте моєї таємниці.
— Ну якщо йдеться про добре діло...— всміхнулася баронеса.— Я відішлю вашу карету, й вона чекатиме вас у кінці саду. Потім ми вдвох прогуляємося через сад, і ніхто не побачить, що ви звідси вийшли. Ви зникнете, не лишивши сліду.
— Ви маєте співчуття в серці, як людина, котрій довелося страждати,— сказала графиня.
— Не знаю, чи маю я співчуття в серці, але страждати мені довелося чимало,— сказала баронеса.— Сподіваюся, ваше співчуття дісталося вам дешевше.
Розпорядившися щодо карети, баронеса взяла підбиті хутром пантофлі, накинула на плечі шубку й провела графиню до садової хвіртки.
Хто склав такий план дій, який замислив дю Тійє проти Натана, той не довірить його нікому. Правда, Нусінген про дещо здогадувався, але його дружина не мала найменшого уявлення про ці розрахунки, гідні Макіавеллі45.