Ми затопили грубу (центрального опалення у нашій взуттєвій коробці не було, лише в кожній кімнаті по грубі), і я вже перейшов до сьомого розділу. Ось тоді воно й сталося…
Мо змовк. Він дивися перед себе так, немовби заблукав у власних спогадах.
– Що? – прошепотіла Меґі. – Сталося що, тату?
– З’явилися вони. – Мо перевів погляд на неї. – Зненацька вони постали у дверях, що вели з коридору, так наче щойно ввійшли знадвору. Коли вони обернулися до нас, почувся шелест, немовби хтось розгортав аркуш паперу. На вустах у мене все ще були їхні імена: Баста, Вогнерукий, Каприкорн… Баста тримав Вогнерукого за комір, як тримають мале цуценя, що зробило шкоду. Каприкорн уже тоді любив одягатися в червоне. Але він був на дев’ять років молодший і не такий худий, як тепер. Він мав меча – я тоді меча ще зроду зблизька не бачив. У Басти на поясі теж висів меч, а також ніж. А ось Вогнерукий… – Мо похитав головою. – Той, звичайно, не мав при собі нічого, крім куниці з ріжками. Він показував з нею всілякі фокуси й так заробляв собі на прожиток. Гадаю, нікому з них і втямки не було, що з ними сталось. Я й сам збагнув це вже багато пізніше. Від мого голосу вони випали зі своєї історії, як ото з книжки випадає закладка. Та хіба вони могли це зрозуміти?
Баста грубо штовхнув Вогнерукого, той упав, а Баста ще хотів був витягти з піхов меча. Однак його руки, бліді, мов папір, вочевидь ще не мали достатньо сили. Меч вислизнув йому з пальців і впав на килим. Лезо мало такий вигляд, немовби на ньому запеклася кров. А може, то були просто відблиски вогню. Каприкорн стояв і роззирався. Здавалося, в нього паморочиться голова, бо він заточувавсь, як ото дресирований ведмідь, що надто довго крутився на місці. Схоже, саме це нас і врятувало – принаймні так завжди запевняв Вогнерукий. Якби Баста і його володар були вже при силі, то, мабуть, повбивали б нас. Але тоді вони ще не зовсім переселилися в цей світ, і я схопив того огидного меча, що лежав на килимі серед моїх книжок. Меч був важкий, багато важчий, ніж я думав. З тією штукою вигляд я мав, либонь, страшенно смішний. Видко, я тримав зброю як пилососа чи кийка, та коли Каприкорн, похитуючись, рушив до мене, я виставив вістря меча йому назустріч, і він спинивсь. Я щось забелькотів, намагаючись пояснити йому, що сталося, хоч до пуття не тямив цього й сам. Та Каприкорн лише витріщався на мене своїми водявими очима, а Баста стояв поруч із ним, тримаючи руку на колодочці ножа, і, здавалося, тільки й чекав, щоб володар наказав йому поперерізати нам горлянки.
– А сірникоїд? – Голос Елінор також охрип.
– Той усе ще сидів, мов очманілий, на килимі й мовчав. Я про нього й не думав. Коли відкриєш кошика, а звідти раптом виповзуть дві отруйні змії й одна ящірка, то насамперед пильнуватимеш за зміями, чи не так?
– А мама? – ледве чутно прошепотіла Меґі. (Вимовляти це слово вона не звикла.)
Мо поглянув їй в очі.
– Її ніде не було! Ти стояла навколішках серед своїх книжок і широко розплющеними очима дивилася на тих озброєних чужих людей у важких чоботях. Я страшенно злякався за вас із мамою, але ні Баста, ні Каприкорн, на щастя, не звертали на тебе жодної уваги. Нарешті, коли я вже геть заплутавсь у власних словах, Каприкорн гримнув: "Годі варнякати! Мене не цікавить, як я опинився в цій убогій норі. Негайно поверни нас назад, ти, розтриклятущий чаклуне! Або Баста вкоротить твого балакучого язика!"
Не скажу, що ці слова мене дуже заспокоїли, тим більше що в попередніх розділах я вже прочитав про цих двох досить для того, щоб зрозуміти: Каприкорн своє слово тримає. Голова в мене пішла обертом, у розпачі я намагався збагнути, як покласти край цьому кошмарному сну. Нарешті взяв книжку – може, думаю, ще раз прочитати те саме місце? Спробував. Я затинався на кожному слові, тоді як Каприкорн мовчки витріщався на мене, а Баста діставав із за ременя ножа. Нічого не ставалося. Ті двоє стовбичили в моєму домі й повертатися в свою історію й не думали. І раптом я виразно збагнув: вони нас повбивають. Тоді я випустив з рук книжку – оту злощасну книжку, і схопив меча, якого кинув був на килим. Баста спробував мене випередити, але я виявився спритнішим. Те кляте одоробло мені довелося тримати обома руками, і я й досі пам’ятаю, яке холодне було руків’я. Не питай, як мені пощастило це зробити, але я таки відтіснив Басту з Каприкорном у коридор. Я так завзято розмахував мечем, що дорогою щось раз у раз розліталося на друзки. Ти заплакала, і я хотів був обернутися й сказати, що все це – лиш якась лиховісна примара, але мусив щомить пильнувати, щоб не попасти під Бастин ніж. "Нарешті це сталося, – крутилось у мене в голові. – Ось ти й опинився в книжковій історії, про що завжди мріяв, і це – суще пекло". Насправді страх має зовсім інший смак, ніж тоді, коли про нього читаєш, Меґі, і роль героя виявилася далеко не така приємна, як я собі гадав. Ті двоє запевне вбили б мене, якби трималися на ногах уже трохи впевненіше. Каприкорн усе гарчав, від люті очі йому аж на лоба лізли, а Баста лаявся, сипав погрозами й глибоко сіконув мені плече. Та потім вхідні двері раптом відчинилися, і обидва, похитуючись, мов п’яні, зникли в нічній темряві. У мене ледве стало сили зачинитися на засув – так тремтіли руки. Я прихилився до дверей, прислухаючись до звуків надворі, але не почув нічого, крім шаленого гупання власного серця. Згодом з кімнати долинув твій плач, і я згадав, що там лишився ще один, третій. Спотикаючись, я рушив назад, усе ще не випускаючи з рук меча. Входжу, дивлюсь – а там посеред кімнати й справді стоїть Вогнерукий. Зброї він не мав, лише куниця на плечі, й коли я ступив до нього ближче, він аж відсахнувся – обличчя бліде, як смерть. Вигляд у мене був, мабуть, таки жахливий: з плеча по руці тече кров, усе тіло тіпається – вже й сам не знаю, зі страху чи від люті.
"Благаю! – белькоче він. – Не вбивай! Я з тими двома не маю нічого спільного. Я всього на всього фокусник, який нікому не робить зла. Я вогнедув і можу це тобі довести!"
"Гаразд, гаразд, – кажу. – Я знаю, ти – Вогнерукий!"
Тоді він шанобливо схилився перед всемогутнім чаклуном, який усе про нього знав і вирвав його зі звичного світу, як зривають яблуко з дерева. Куниця спустилася його рукою вниз, сплигнула на килим і підбігла до тебе. Ти перестала плакати й простягла до неї руку. "Обережно, вона кусається!" – сказав Вогнерукий і прогнав звірятко від тебе.
Я не звертав на нього уваги. Тільки раптом відчув, як тихо стало в кімнаті. Тихо й порожньо. Книжка лежала розгорнена на килимі – там, де я її впустив, а поряд – подушка, на якій сиділа твоя мама. Самої її ніде не було. Де ж вона ділась? Я гукав її, гукав знов і знов. Оббіг усі кімнати. Але вона зникла.
Елінор сиділа, випроставши спину, й некліпно дивилася на Мо.
– Господи, про що це ти розповідаєш?! – нарешті вихопилося в неї. – Адже ти казав мені, що вона кудись поїхала – в якусь безглузду авантюрну подорож, чи що – й не повернулась!
Мо прихилився потилицею до стіни.
– Щось же я мав придумати, Елінор, – промовив він. – Хіба я міг сказати правду?
Меґі погладила його плече там, де під сорочкою був довгий блідий рубець.
– А мені ти завше казав, нібито поранив руку, коли влазив у розбите вікно.
– Ну, звісно. Адже правда здалася б просто маячнею. Хіба ні?
Меґі кивнула головою. Батько мав рацію: правду вона сприйняла б за одну з його вигаданих історій.
– І мама так уже й не повернулася? – ледве чутно запитала дівчинка, хоч і знала відповідь.
– Ні, – відповів Мо. – Баста, Каприкорн і Вогнерукий вийшли з книжки, а мама потрапила в неї разом із двома нашими кішками – того разу, коли я читав уголос, вони, як завжди, сиділи в неї на колінах. І замість Ґвіна, мабуть, теж хтось зник – може, павук, або муха, або пташка, яка тієї хвилини саме пролітала повз наш будинок… – Він змовк.
Іноді, коли батько вигадував таку вдалу історію, що Меґі приймала її за справжню, він несподівано всміхався й промовляв: "Ага, попалася, Меґі!" Як тоді, на її сьомий день народження, коли він сказав, нібито надворі в шафрані знайшов кілька фей. Але цього разу Мо не всміхнувся.
– Я обшукав увесь будинок. Мами ніде не було, і я повернувся до вітальні, – повів далі він. – Тим часом і Вогнерукий, і його рогатий приятель також зникли. Лишився тільки меч, і він здавався таким реальним, що я вже не мав сумніву щодо свого здорового глузду. Я відніс тебе в ліжко, – здається, я сказав тобі, що мама вже пішла спати, – а тоді знову сів читати вголос "Чорнильне серце". Я дочитав ту розтриклятущу книжку до кінця, у мене охрип голос, за вікнами вже зійшло сонце, але з неї так нічого й не з’явилося, лише один кажан та шовкова накидка, якою згодом я оббив зсередини твою скриньку для книжок. У наступні дні й ночі я знов і знов намагався читати вголос, поки мені вже починало різати в очах, а літери скакали на сторінках, наче п’яні. Я не їв, не пив; я вигадував для тебе все нові й нові історії про те, де тепер мама, й пильнував, щоб ти ніколи не входила до тієї кімнати, де я читав. Я боявся, що зникнеш і ти. Про себе не думав: у мене було таке дивне відчуття, що мені, як читцеві, зникнення поміж сторінок не загрожує. А втім, я й досі не певний, так це чи ні. – Мо зігнав з руки комара й провадив: – Я читав гучно, поки не переставав чути власний голос. Але твоя мама, Меґі, так і не повернулася. Замість неї п’ятого дня в моїй кімнаті з’явився дивний невеличкий чоловічок, прозорий, немовби зі скла, а ось листоноша, який саме вкидав до нашої поштової скриньки кілька листів, щез. Надворі я знайшов його велосипеда. Тоді я зрозумів, що ні стіни, ні замкнені двері не вбережуть тебе від зникнення – ні тебе, ні будь кого іншого. І я вирішив більше ніколи не читати вголос. Ні "Чорнильного серця", ні будь якої іншої книжки.
– А що сталося зі скляним чоловічком?
– Він розбився за кілька днів, коли повз наш будинок проїздила вантажна машина. Очевидно, не всім судилось отак просто переселитися з одного світу в інший. Хто хто, а ми з тобою знаємо, яке це щастя – пірнути в книжку і якийсь час побути в ній. Але вийти з власної історії й раптом опинитися в цьому, нашому світі – щастя, схоже, не дуже велике.