Але йому було наказано їхати, і він, як справжній жовнір, вирішив не розмірковувати, а потрапити хай навіть у серце запорозького стану.
Наступного дня вранці вирушили далі. Проминули мальовничий Таренський Ріг, Суху Гору і Кінський Острог, відомий своїми багниськами і безліччю гаддя, які його непридатним для проживання робили. Тут уже все — і дикість околиці, і бистріша течія — свідчило про близькість порогів. Нарешті на обрії завиднілася Кодацька вежа — першу частину подорожі було закінчено.
Проте того вечора намісник у замок не потрапив, бо пан Гродзицький запровадив такий порядок, що після того, як перед заходом сонця було оголошено пароль, із замку нікого не випускали і в замок нікого не впускали; якби навіть приїхав сам король, йому довелося б ночувати у Слобідці, що стояла під мурами фортеці.
Саме так учинив і намісник. Нічліг був не вельми зручний, бо хати у Слобідці, яких налічувалося близько шістдесяти, збудовані із глини, були такі тісні, що в деякі доводилося влазити рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала їх дотла, щоб не служили для нападників прикриттям і не створювали безпечних підступів до валів. Жили у цій Слобідці люди "захожі", тобто приблуди з Польщі, Вкраїни, Криму і Волощини. Одновірців тут майже не було, але про це ніхто не питав. Землі тут не обробляли через небезпеку від Орди, харчувалися рибою і хлібом, привезеним з України, пили просяну паленку, а займалися ремеслами, за які їх у замку дуже поцінювали.
Намісник майже не стулив очей через неймовірний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці виготовляли ремені. На світанку наступного дня, тільки–но продзвонили і просурмили пробудження, він повідомив у замок, що прибув князівський посол і просить його прийняти. Гродзицький, в якого ще був свіжий у пам'яті візит князя, сам вийшов його зустріти. Це був чоловік років на п'ятдесят, одноокий, як циклоп, і похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, став поважним і суворим. Обличчя в нього було повісплене, а також прикрашене шабельними шрамами і відмітинами од татарських стріл, що біліли на темній шкірі. Проте жовнір це був відданий, чуйний, як журавель, і очей із татар і козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більш як сім годин на добу, часто зриваючись уночі перевірити, чи добре пильнує вали сторожа, і за найменше недбальство карав винних на смерть. До козаків поблажливий, хоч і грізний, він зажив їхньої поваги. Коли взимку на Січі був голод, він допомагав хлібом.
Це був русин покрою тих, котрі свого часу із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи ходили.
— Так ти, ваша милость, на Січ їдеш? — спитав він Скшетуського, перед тим провівши його до замку й гостинно почастувавши.
— На Січ. Які, добродію коменданте, у тебе звідти новини?
— Війна! Кошовий отаман з усіх лугів, річок і островів козаків стягає. З України втікачі йдуть, котрим я заважаю, як можу. Війська там уже зібралося тисяч із тридцять або й більше. Коли вони в Україну рушать, коли до них городові козаки із черню пристануть, буде їх сто тисяч.
— А Хмельницький?
— Не сьогодні–завтра із Криму з татарами має прибути. Може, вже й прибув. Правду кажучи, даремно ти, ваша милость, на Січ хочеш їхати, бо невдовзі тут їх дочекаєшся. Кодака вони не минуть і в тилу його не залишать, це напевно.
— А ти відіб'єшся, ваша милость?
Гродзицький понуро глянув на намісника і сказав чітко й спокійно:
— А я не відіб'юся...
— Як це?
— Бо пороху не маю. Майже двадцять човнів погнав, щоб мені хоч трохи прислали, — і не шлють. Не знаю, чи перехопили гінців, чи у самих там немає... Знаю тільки, що досі не прислали. А запасу в мене на два тижні, не більше. Якби мав удосталь, я б радше Кодак і себе в повітря висадив, але козацька нога сюди б не ступила. Наказано мені тут сидіти — сиджу, наказано бути на сторожі — я на сторожі, наказано зуби вищиряти — я вищиряю, а якщо загинути доведеться — раз мати родила — і це зможу.
— А сам ти, ваша милость, не зумієш пороху зробити?
— Уже два місяці запорожці селітри до мене не пропускають, яку з Чорного моря везти треба. Отаке–то! Що ж, загину!
— Нам у вас, старих жовнірів, учитися треба. А якби тобі самому, ваша милость, по порох рушити?
— Мосьпане, я Кодака залишити не можу і не залишу; тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Ти теж, добродію, не думай, що на бенкети і розкішні прийоми їдеш, які зазвичай послам улаштовують, або що тебе там недоторканність посольська вбереже. Вони там навіть своїх отаманів мордують, і відтоді, як я тут, не пам'ятаю, щоб хтось із них своєю смертю помер. Загинеш і ти.
Скшетуський мовчав.
— Бачу я, що дух у твоїй милості гасне. То ліпше не їдь.
— Милостивий пане коменданте, — з гнівом відповів намісник. — Придумай щось краще, аби мене злякати, бо те, що ти кажеш, я вже чув разів із десять, а якщо ти мені радиш не їхати, то я бачу, сам ти на моєму місці не поїхав би; а тепер подумай, пороху тобі тільки чи ще й відваги для оборони Кодака бракує.
Гродзицький замість розгніватися глянув на намісника веселіше.
— Зубатий щупак! — пробурмотів він по–русинському. — Даруй мені, ваша милость. Із відповіді твоєї я бачу, що не даси ти скривдити dignitatem князівської і честі шляхетської. Тож дам я тобі пару чайок, бо на байдаках порогів не здолаєш.
— Про це я теж прибув попросити вашу милость.
— Біля Ненаситця накажеш тягти їх сушею, бо хоч вода й висока, але там ніколи пропливти не можна. Хіба що якийся маленький човник проскочить. А коли вже будеш на низькій воді, пильнуй, аби тебе не застали зненацька, і пам'ятай, що залізо й свинець красномовніші від слів. Там цінують тільки сміливих людей. Чайки назавтра будуть готові, я лиш накажу на кожну друге стерно поставити, бо одного на порогах мало.
Сказавши це, Гродзицький вивів намісника надвір, щоб показати йому замок і порядки в ньому. Всюди панували зразковий лад і дисципліна. Вартові вдень і вночі, стоячи густо один до одного, чатували на валах, які полонені татари безперестану зміцнювали й підправляли.
— Щороку на лікоть вали підсипаю, — мовив Гродзицький, — і вони вже такі високі, що якби я мав удосталь пороху, мені й сто тисяч нічого б не заподіяли. Але без стрільби я не відіб'юся, якщо на штурм підуть.
Фортеця й справді була нездоланна, бо, крім гармат, її захищали дніпровські кручі й неприступні скелі, які вертикально заглиблювалися у воду; їй не потрібен був навіть великий гарнізон. У замку й налічувалося не більш як шістсот осіб, але зате вояків відбірних, озброєних мушкетами і самопалами. Дніпро, протікаючи в цьому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що випущена з валу стріла перелітала далеко на другий берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усією околицею. Крім того, за півмилі від замку стояла висока вежа, з якої на вісім миль довкола було видно, а в ній знаходилася сотня жовнірів, котрих пан Гродзицький щодня навідував. Саме вони, помітивши когось в окрузі, негайно сповіщали про це в замок, і тоді у фортеці били у дзвони, а весь гарнізон ставав до бою.
— І тижня не минає, — говорив пан Гродзицький, — щоб не було тривоги, бо татари, як вовки, зграями по кілька тисяч тут сновигають; ми їх із гармат стрижемо, як можемо, а часто–густо табуни диких коней вартові за татар приймають.
— І не остогидло вашій милості сидіти в такому безлюдді? — запитав пан Скшетуський.
— Хоч би мені й у королівських покоях місце дали, я тут волів би бути. Я звідси більше світу бачу, аніж король зі свого вікна у Варшаві.
І справді, з валу видно було безмежні степові простори, які зараз здавалися суцільним морем зелені; на півночі — гирло Самари, на півдні — весь плин дніпровський: скелі, кручі, ліси, аж до піни другого порога, Сурського.
Надвечір відвідали ще й вежу, бо Скшетуський, уперше бачачи цю загублену в степах фортецю, всім цікавився.
А тим часом у Слобідці готували для нього чайки, обладнавши їх стернами з обох кінців, щоб були повороткіші. Завтра вранці намісник мав вирушати. Але всю ніч він майже не лягав, роздумуючи, що слід зробити перед неминучою загибеллю, якою йому загрожувало послування у страшну Січ. Життя йому й справді усміхалося, бо він був молодий і закоханий, і мав жити поруч із коханою, та вище за життя він ставив честь і гідність. А ще він подумав, що от–от почнеться війна, що Гелена, чекаючи на нього в Розлогах, може опинитися у центрі найстрашнішої пожежі, беззахисна проти посягань не лише Богуна, а й ошалілої дикої черні, і тривога й біль за неї терзали йому душу. Степи вже мали підтряхнути, вже напевно можна їхати із Розлогів до Лубен, а він же сам наказав Гелені й княгині чекати свого повернення, не сподіваючись, що гроза вдарить так скоро, не знаючи, чим загрожує поїздка на Січ. Тож і ходив він тепер швидкими кроками туди–сюди по замковій кімнаті, потираючи підборіддя й ламаючи руки. Як йому діяти? Що вчинити? Подумки він уже бачив Розлоги у вогні, оточені черню, що вила і більше скидалася на чортів, ніж на людей. Власні його кроки понуро відлунювали під склепінням замку, а йому здалося, що це злі сили йдуть по Гелену. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчулося, що це відгомін Богунового рогу, і він скреготів зубами, і за ефес шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю експедицію і Биховця від неї звільнив!
Цю схвильованість свого пана помітив Жендзян, котрий спав біля дверей. Він підвівся, протер очі, поправив смолоскипи, що горіли в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу господаря.
Але намісник, цілком поринувши у свої роздуми, не переставав ходити по кімнаті, будячи кроками сонну луну.
— Добродію! Гей, добродію!.. — почав пахолок.
Скшетуський подивився на нього скляним поглядом і враз ніби прокинувся від задуми.
— Жендзяне, ти боїшся смерті? — запитав він.
— Кого? Як це смерті? Що ви, добродію, кажете?
— Бо хто на Січ їде, той не вертається.
— То чого ж ви, добродію, їдете?
— Моя воля, ти у це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще дитина, і хоч проноза, але там хитрістю не викрутишся. Повертайся в Чигирин, а потім у Лубни.
Жендзян почав чухати потилицю.
— Мій добродію, смерті я боюся, бо хто її не боїться, той Бога не боїться — його воля живити когось або зморити, та оскільки ви, ваша милость, доброхіть на смерть ідете, це вашої милості гріх буде, як господаря, не мій, не слуги, от тому я вас, добродію, і не залишу.