А Водоп'янова була невисока на зріст, проста на вигляд, з каштановим волоссям і жвавими відкритими очима. Мені відразу пригадалися старі групові фотографії російських революціонерів, знятих так, як знімалися тільки росіяни й тільки революціонери. Серед них завжди була якась гарненька жінка, але якщо тих чоловіків вгадують як героїв, то по жінках в історії революції, мабуть, не лишилося й спомину — адже її творять чоловіки. В очах цих жінок бачиш цілеспрямованість, жіночу строгість, душевну цнотливість, свідомість свого обов'язку й вірність великій благородній справі, якій вони щиро й безкорисливо віддали все, що могли. Такі с&мі очі були і в Ніни Водоп'янової, і хоч моє враження від тих старих фотографій, безсумнівно, перебільшене, проте ті трохи старомодні жінки завжди здавалися мені гідними захоплення. Ніна поводилася спокійно, цілком упевнено й водночас делікатно, але була явно не па місці в цій дипломатичній теплиці. І от дивна річ — поряд з нею і Руперт несподівано набув загадковості, неначе й він належав не до цього, адо якогось іншого світу.
Я пильно, мов заворожений, спостерігав за ними.
Вони обмінялися поглядом, який у щасливого подружжя свідчить про куди глибшу духовну спорідненість між чоловіком і жінкою, аніж просто шлюбний зв'язок. Я певен* вони й не здогадувалися, що виказують себе, і навіть забули в ту мить, де вони.
— Як Роланд? — нерішуче запитала Ніна.
— Дуже добре,— відповів Руперт.— Він вчиться у французькому ліцеї.
Тепер мені смішно пригадувати ці банальні фрази, але тоді вони не здавалися мені такими банальними. Я вже намірявся тихенько зникнути, щоб вони могли дати волю своїм почуттям, коли раптом не знати звідки, наче якимсь чаром, з'явилася Джо, і Руперт аж розгубився: мабуть, і він не міг зрозуміти, як це Джо примудрилася наспіти так скоро. Чи, може, ми троє стояли там ддвше, ніж нам здавалося?
Ніна рвучко обняла Джо, і, побачивши їх разом, я вже не мав сумніву, котра з них сильніша, а котра слабкіша, котра має в житті мету, а котра погрузла У вузькому світі дрібних інтересів і не бачить перёд собою ніякої перспективи. І коли я отак порівняв їх, мені стало жаль Джо.
Розмовляючи, їм доводилося перекрикувати навколишній гомін, аж поки Джо здогадалася повести Ніну до оранжереї, під пальму, де було трохи тихіше. Руперт поплентався слідом, а за ним і я, намагаючись угадати, що буде далі.
— Та нічого особливого не сталося. Джо запросила. Ніну до обіду на середу, але та сказала, що не певна, чи вдасться їй прийти, бо, можливо, її не буде в Лондоні.
— У вас є телеф<зв? — спитала Ніна й пообіцяла подзвонити наступного дня і сказати точно.
Джо попросила Руперта позначити середу в своєму записнику, але він нічого не чув.
— Руперте,— різко мовила до нього Джо,— ти що —• заснув? і
— Що таке? * І
— Ти зможеш у середу заїхати по Ніну до торгпредства, якщо вона буде вільна? —1 спитала Джо.
—" Ну звісно.
Тієї ж хвилини якомусь росіянинові негайно знадобилась перекладачка, і Ніна, вибачившись, відійшла від нас.
Ми трохи почекали її, але вона не поверталася. Тим часом хтось відрекомендував нас мадам Коріній, молодій дружині російського дцдломата, що була вдягнена так само вишукано, як і Джо. Власне, й усі інші присутні росіянки не відрізнялися вбранням чи манерами від західних жінок. Я завжди звертаю увагу на те, як одягнені жінки, отож примітив, що па мадам Коріній була дуже елегантна сіра сукня з важким срібним кольє; запам'ятав, як була одягнена Джо і навіть місіс Солдатова, дружина посла ~ (до речі, дуже мила жінка), а от що було ий Ніні Водоп'яно-вій, ніяк не міг* пригадати, тільки-но попрощався з нею. Я не' міг пригадати навіть кольору її вбрання, хоч добре запам'ятав кожну рису обличчя.
У мене майнула думка: мабуть, Ніна не зовсім типова серед сучасних молодих радянських жінок, що виглядають майже так само, як і їхні західні сестри. Потім я згадав про Пепі і вирішив, що, незважаючи на її екстравагантність, вона й Ніна — дві жінки, яких справді можна порівнювати, бо вони єдині з усіх знайомих мені жінок були так очевидно захоплені якоюсь ідеєю.
Коли ми вже прощалися, Ніна квапливо підійшла до нас, усміхнулася до Джо й сказала:
— Так, я буду у вас в середу. Ви, Руперте, заїдьте по мене о третій до торгпредства.
— От і добре,— мовив Руперт.
— Просто чудово,— підтвердила Джо чарівним оксамитовим голосом.
— Олексій просив передати вам вітання,— сказала їм Ніна.
Олексій був її чоловік, той самий, якого врятував. Руперт,— енергійний і життєрадісний російський богатир, коли вірити Рупертовій характеристиці,— і мене цікавило, що могло пов'язувати з ним Ніну. Але з'ясувати це я не мав ніякої надії. В усякому разі, моє уявлення про Ніну було тепер достатнім, щоб захопити мене, і я чекав нагоди докладніше розпитати про неї Руперта. Ти по дорозі, додому почув, як Джо сказала йому:
— Ти не вважаєш, що Ніна мала дуже елегантний вигляд?
— Аж ніяк,— коротко відказав Руперт.— Навпаки — зовсім не елегантний.
— Як ти можеш так казати? Б'юсь об заклад, що її костюм куплений у Лондоні чи Парижі.
Але Руперт не схотів більше говорити про Ніну, і м.ені вдалося, що Джо образилась, хоч я й не був у цьому певен.
Повернувшись до своєї мебльованої кімнати, я застав там Пепі. Чекаючи мене, вона їла диню, яку знайшла в холодильнику. Вона сказала, що їй потрібні гроші заплатити за квартиру, і хоч я ніколи не питав її, на які кошти вона живе (загалом вона вважалася студенткою одного з другорядних коледжів при Лондонському університеті), проте здогадувався, що їй сплачують якусь допомогу із десятка спадкових родинних фондів.
— А що ти робиш із своїми грішми?— спитав я, не маючи великої охоти розлучатися з власними, бо знав, що ніколи не одержу їх назад.
— Ой, не став дурних запитань,— відказала Пені.
— Тоді не буде тобі ніяких грошей,— твердо мовив я.
Вона допитливо подивилася на мене, немовби вимірюючи мою рішучість. Потім, збагнувши, що я раптом виявив трохи сили волі, промовила:
— Гаразд. Я скажу тобі, чого я не роблю зі своїми грішми: я не витрачаю багато на себе, а коли вже щось витрачаю, то це не па вітер. Ну як, ти задоволений, голубе?
Вона знала, що я буду задоволений. Знала, що завжди перехитрує мене й візьме гору, а легко домігшись свого, починала лащитися до мене. Принаймні так я все це собі уявляв. Вона завжди була щедра на ласку, але часом я мимоволі думав: вона обдаровує тебе тим, чого ти зовсім і не просив.
Розділ п'ятнадцятий
Ми з Рупертом розподілили свою роботу приблизно так: я відповідаю" за справи, пов'язані з будівництвом суден, а він — за переговори щодо нафти. Отже, само мені випало йти на розмову з експертом по суднах, який прибув з радянською торговельною делегацією.
Борис Крилов чекав на мене у вестибюлі. Ми сіли у великій порожній вітальні, що, як видно, правила там за клуб. Крилов, як і багато росіян, був приземкуватий, опасистий; під час війни служив у флоті, що діяв на Ладозькому озері, і при обороні Ленінграда втратив ногу. По-англійському він розмовляв з помітним американським акцентом. Коли я розповів йому, що десять років проплавав по морях, здебільшого простим матросом па старих вантажних суднах, він аж підхопився з місця.
— Оце молодець!— вигукнув Крилов і відразу ж звелів принести пляшку горілки й склянки.
Фредді дав мені орієнтовні кошториси на всі судна, які ми могли збудувати, і строки поставок. Це мало означати нашу попередню згоду на підряди. Я передав папери Крп-. лову, а він, навіть не цроглянувши, згорнув їх і недбало поклав у внутрішню кишеню. Потім він спитав, чи могла б фірма "Ройс" збудувати трьохсоттонні лісовози — чи це не замалі для нас судна.
-— Не думаю, що замалі,— відповів я, здивований таким поворотом.— Чому?
— Можливо, нам буде потрібно з п'ятдесят таких суден,— провадив далі Крилов.— Вони для нас економічно вигідніші, бо можуть заходити вище, в невеликі річкові порти, яких так багато у нас на узбережжі.
— А як же з тими суднами, на які ми вже прийняли замовлення?— спитав я.— Адже ви щойно поклали до кишені кошториси на них.
— Е,— сказав Крилов і махнув рукою, не меншою, ніж моя.— Ми вважаємо за краще замовити вам сухогрузпі судна. А ті надто спеціалізовані й не такі вигідні для вас.
— Ви хочете .сказати,— вражено запитав я,— що наші підряди на два плавучих рефрижератори нікому не потрібні?
— Та ні, потрібні,— неуважно відказав він,— але навряд чи варто говорити про них, поки ви не згодні взяти в обмін нафту. Вчора містер БепЬон із вашої торговельної палати заявив, що нашої нафти ви не візьмете.
Я знав, що наша розмова рано чи пізно торкнеться нафти, хоча й не думав, що це станеться так скоро. Отож сказав йому, що питаннями нафти займається Руперт і, як ми сподіваємось, їх незабаром буде розв'язано позитивно.
Містер Крилов недовірливо знизав плечима.
— Гаразд,— мовив він.— Дасте мені знати, коли будуть якісь зрушення.
Я ще раз марно спробував перевести розмову на рефрижератори. Ми випили горілки, і Крилов розповів мені, що близько знайомий з Водоп'яновим й що Ніна дуже прдв^я-залася до Рупертового спна, бо своїх дітей не має. Сказав також, що росіяни збираються видати книжку про Руперта й Водоп'янова. Ми знову цокнулися склянками, і Крилов, випроставши свій алюмінієвий протез, який тихенько рипнув, сказав мені:
— Ви — моряк. А моряки завжди добрі друзі нашої країни, чи не так?
— Абсолютно так,— відказав я, і ми розійшлися друзями па все життя, але справа моя не посунулась від того ані па крок.
Руперт не здивувався, коли я розповів йому про цю зустріч, хоча й —був явно розчарований. Щоб трохи потішити його, я сказав, що росіяни мають видати книжку про нього й Водоп'янова.
— Причому доброзичливу,— додав я, підігрітий горілкою.
— Краще б дали вопп всій цій історії вмерти своєю смертю,— відповів Руперт, а потім розказав, що вчора ходив радитися до Парка, адвоката фірми Ройсів. Колись я познайомився з пим у Фредді — своїми грубими окулярами й хрипким голосом він нагадував шофера таксі.
— Гледмен згоден змінити розділи про перехід по кризі,— розповідав Руперт,— якщо я відкрию їм, як мене обробляли росіяни. Тоді вони навіть підуть на те, щоб дати книжці іншу назву: "Російські нагороди Руперта Ройса".
— Дуже мило з їхнього боку.