Більше ніхто, наскільки мені відомо.
— А ви помітили б, якби хтось вийшов?
Стівен трохи подумав.
— Міг і не помітити. Тобто якби хтось навшпиньки вийшов і швидко повернувся. У залі було темно, а в кабінеті відбувалася боротьба, до якої ми всі жадібно дослухалися.
— Ви можете сказати про когось, що він там був протягом усього цього часу?
— Місіс Сероколд — так, вона й Джіна. Я міг би заприсягтися, що ці двоє нікуди не виходили.
— Дякую вам, містере Рестарік.
Стівен рушив до дверей. Потім завагався й повернувся.
— Чому ви розпитували про миш'як? — запитав він.
— Хто сказав вам про миш'як?
— Мій брат.
— А, справді.
Стівен запитав:
— Хтось давав місіс Сероколд миш'як?
— Чому ви згадали про місіс Сероколд?
— Я читав про симптоми отруєння миш'яком. Периферійний неврит, чи не так? Це більш або менш збігається з тим, від чого вона страждала останнім часом. А потім я звернув увагу, як Льюїс не дозволив їй випити тонік учора ввечері. Отже, тут відбувається ще й таке?
— Цю справу ми розслідуємо, — сказав інспектор Кері у своїй офіційній манері.
— А вона сама про це знає?
— Містер Сероколд надає великої ваги тому, щоб її не тривожити.
— Тривожити — не те слово, інспекторе. Місіс Сероколд ніколи не знає тривоги… Отже, саме це лежить за смертю Кристіана Гульбрандсена? Це він відкрив, що її отруюють, але як він міг відкрити це? Хай там як, а вся ця історія видається вкрай неймовірною. Вона не має сенсу.
— Це вас дуже дивує, чи не так, містере Рестарік?
— Так, дуже. Коли Алекс мені розповів, я майже йому не повірив.
— Хто, на вашу думку, міг би труїти миш'яком місіс Сероколд?
На якусь мить усмішка розтягла губи на вродливому обличчі Стівена Рестаріка.
— Не зовсім звичайна особа. Ви можете відкинути її чоловіка. Льюїс Сероколд нічого на цьому не виграв би. І до того ж він обожнює свою дружину. Він не зміг би навіть уколоти її в палець.
— Хто ж тоді? Ви підозрюєте когось?
— О, так. Це навіть не підозра, а майже певність.
— Поясніть, будь ласка.
Стівен похитав головою.
— Це певність у психологічному розумінні. І ні в якому іншому. Я не маю жодних доказів. І ви, думаю, мені не повірили б.
Стівен Рестарік із незворушним виразом вийшов із кабінету, а інспектор Кері став малювати котів на аркуші паперу, який лежав перед ним.
Він думав про три речі. По-перше, Стівен Рестарік був надзвичайно високої думки про себе; по-друге, Стівен Рестарік і його брат виступають єдиним фронтом; і, по-третє, Стівен Рестарік був чоловік вродливий, а Волтер Хад — негарний.
Потім він став міркувати ще про дві речі — що саме Стівен мав на увазі, коли сказав "у психологічному розумінні", й чи міг Стівен бачити Джіну зі свого місця за фортепіано. Він дійшов висновку, що, мабуть, не міг.
Ill
У готичну сутінь бібліотеки Джіна принесла екзотичне сяйво. Навіть інспектор Кері закліпав очима, коли сліпуча молода жінка сіла, нахилилася вперед через стіл і запитала:
— Отже?
Інспектор Кері, дивлячись на її яскраво-червону сорочку та темнозелені широкі штани, сухо сказав:
— Я бачу, ви не носите жалоби, місіс Хад?
— Не бачу в цьому потреби, — сказала Джіна. — Я знаю, що кожен із нас повинен мати маленький чорний номер і носити його разом із перлами. Але я такого номера не маю. Я ненавиджу чорний колір. Він мені бридкий, і гадаю, що лише реєстратори, економки та інші такі люди повинні носити його. До того ж, Кристіан Гульбрандсен насправді не був мені родичем. Він — пасинок моєї бабусі.
— І, мабуть, ви знали його не дуже добре?
Джіна похитала головою.
— Він приїздив сюди три або чотири рази, коли я була дитиною, але під час війни я переселилася до Америки й повернулася сюди жити лише півроку тому.
— Ви остаточно переселилися сюди щоб тут жити? Ви не просто приїхали в гості?
— Власне, я про це не думала, — сказала Джіна.
— Ви були у Великій Залі учора ввечері, коли містер Гульбрандсен пішов у свою кімнату?
— Так, була. Він побажав усім "на добраніч" і пішов. Бабуся запитала в нього, чи має він усе, що йому треба, і він сказав "так" — сказав, Джоллі про все подбала. Не точно цими словами, але їхній зміст був такий. Він сказав, що йому треба написати листи.
— А потім?
Джіна описала сцену між Льюїсом і Едгаром Лоусоном. Це була та сама історія, яку інспектор Кері чув уже багато разів, але вона набула додаткового забарвлення, нового смаку у витлумаченні Джіни. Вона перетворилася на драму.
— То був револьвер Воллі, — сказала вона. — Подумати тільки, що Едгарові вистачило сміливості увійти до його кімнати й забрати пістолет там. Я ніколи не подумала б, що Едгар здатний на сміливий вчинок.
— Ви відчули страх, коли вони увійшли до кабінету й Едгар Лоусон замкнув двері?
— О, ні, — сказала Джіна, широко відкривши свої величезні чорні очі. — Я щиро тішилася. Це було так театрально, до безуму театрально. Усе що робить Едгар, завжди є кумедним. Його не можна сприймати серйозно ні на хвилину.
— А проте він вистрелив із револьвера!
— Так. Ми всі тоді подумали, що він усе-таки спромігся застрелити Льюїса.
— І ви цим тішилися? — не зміг утриматися Кері від запитання.
— О, ні, я була тоді нажахана. Усі були нажахані, крім бабусі. Вона й бровою не повела.
— Це здається досить дивним.
— Нічого дивного. Така вона людина. Вона перебуває не зовсім у цьому світі. Вона з тих, котрі ніколи не вірять, що може статися якесь лихо. Вона — диво.
— Під час тієї сцени хто був у залі?
— О, всі ми були там крім дядька Кристіана, звісно.
— Не всі, місіс Хад. Люди заходили й виходили.
— Хіба? — без певності в голосі запитала Джіна.
— Ваш чоловік, наприклад, вийшов, щоб налагодити освітлення.
— Атож. Воллі вміє налагодили хай там що.
— У той час, як його не було, в залі почули постріл, наскільки мені відомо. Постріл, що, як усім здалося, пролунав у парку.
— Я не пам'ятаю… О, так, це сталося відразу по тому, як світло загорілося знову й Воллі повернувся.
— Хтось іще виходив із зали?
— Не думаю. Я не пам'ятаю.
— Де ви сиділи, місіс Хад?
— З протилежного боку зали, біля вікна.
— Біля дверей до бібліотеки?
— Так.
— Ви самі виходили із зали?
— Виходила із зали? Коли там панувало таке збудження? Звісно, ні.
У голосі Джіни пролунало обурення, що в когось могло виникнути таке припущення.
— А де сиділи інші?
— Переважно біля каміна, я думаю. Тітка Мілдред плела й те саме робила тітка Джейн, — я маю на увазі міс Марпл, — бабуся просто сиділа.
— А містер Стівен Рестарік?
— Стівен? Спочатку грав на фортепіано, а куди він пішов потім, я не знаю.
— А міс Белвер?
— Метушилася скрізь, як завжди. Вона практично не сидить ніколи. Вона шукала ключі чи щось таке.
Джіна сказала несподівано:
— А що там за балачки про бабусин тонік? Аптекар припустився помилки, готуючи його чи щось таке?
— А чому ви так думаєте?
— Бо пляшечка зникла, і Джоллі здійняла справжній переполох, гарячково її шукаючи. Алекс сказав їй, що пляшечку забрала поліція. Ви справді її забрали?
Замість відповідати на запитання, інспектор Кері запитав:
— Міс Белвер була стривожена, ви кажете?
— О, Джоллі завжди здіймає переполох, — недбало відповіла Джіна. — Вона любить метушню. Іноді я запитую себе, як бабуся може все це витерпіти.
— І ще одне, останнє запитання, місіс Хад, Ви не маєте якоїсь власної думки про те, хто міг убити Кристіана Гульбрандсена і чому він його вбив?
— Один із хлопчиків-психів, я думаю. Душогуби завжди бувають дуже практичними. Я хочу сказати, вони кінчають людей лише для того, щоб заволодіти їхніми цінностями, — грішми або коштовностями, — а не просто для розваги. Але психи — ви знаєте, ті, кого вони називають людьми з розладнаною психікою, — можуть зробити це й для розваги, вам не здається? Бо я не бачу іншої причини, з якої можна було б убити дядька Кристіана, крім як для розваги, ви згодні? Власне, я маю на увазі не розвагу в її точному розумінні, а…
— Тобто ви не знаходите тут мотиву?
— Атож, саме це я й хочу сказати, — вдячно потвердила Джіна — Адже його не пограбували чи там що, еге ж?
— Але ж вам відомо, місіс Хад, що будівлі Коледжу замкнені й дуже добре охороняються. Ніхто не може вийти звідти без спеціальної перепустки.
— Не вірте в це! — весело засміялася Джіна. — Ці хлопчики можуть вийти звідки завгодно! Вони навчили мене багатьох трюків.
— Вродлива дівчина, — сказав Лейк, коли Джіна пішла. — Уперше я побачив її так близько. Має справді чудову фігуру. Це фігура чужоземного зразка, якщо ви розумієте, про що я кажу.
Інспектор Кері зміряв його холодним поглядом. Сержант Лейк поквапно додав, що вона здалася йому дуже веселою.
— Усе це тільки розважає її, так принаймні здається.
— Має чи не має слушність Стівен Рестарік, коли каже, що її шлюб незабаром розпадеться, але я помітив: вона з добре обміркованим наміром згадала, що Волтер Хад уже повернувся у Велику Залу, коли пролунав той постріл.
— Що не дуже узгоджується з розповіддю всіх інших?
— Атож.
— Вона також не згадала про те, що міс Белвер покинула залу й пішла шукати ключі.
— Ні, — замислено промовив інспектор, — не згадала…
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
І
Місіс СтріТ уписувалася в інтер'єр бібліотеки набагато ліпше, аніж Джіна Хад. У ній не було нічого екзотичного. Вона була в чорній сукні з оніксовою брошкою, а її сиве волосся утримувалося акуратно припасованою сіточкою.
Вона мала достоту такий вигляд, подумав собі інспектор Кері, який і повинна мати вдова каноніка англіканської церкви — що здавалося майже дивним, бо дуже мало людей здаються такими, якими вони насправді є.
Навіть вузенька смужка її стиснутих губ мала аскетичний церковний присмак. Вона виражала Християнське Терпіння, а можливо, й Християнську Твердість Духу. Але тільки не Християнське Милосердя, подумав Кері.
Крім того, було очевидно, що місіс Стріт ображена.
— Мені здається, ви б могли бодай приблизно сказати мені, коли я буду вам потрібна, інспекторе. Я змушена була сидіти й чекати увесь ранок.
Кері зрозумів, що це відчуття її власної значущості зазнало образи. Він поквапився вилити оливу на збурені води.
— Я прошу у вас вибачення, місіс Стріт. Та, можливо, ви не зовсім ясно собі уявляєте, як ми працюємо в таких ситуаціях. Ми починаємо, щоб ви знали, з менш важливих свідчень — відсіюємо їх, так би мовити. А особу, на чию думку ми можемо покластися, людину розумну й спостережливу ми маємо звичай викликати останньою, щоб за її свідченнями перевірити ту інформацію, яку здобули раніше.
Місіс Стріт явно пом'якшилася.
— О, розумію.