Тремтячи від нетерплячого очікування, він далеко випередив свою команду. Мавполюд швидко мчав верховіттями, аж доки опинився на березі — в тому самому місці, де Роков наздогнав Джейн, коли та намагалася спустити човен-довбанку на воду.
В прибережному мулі Тарзан знайшов виразні сліди тих двох, кого шукав, але ніде не було видно ані човна, ані людей, і, на перший погляд, жодного натяку на те, де б вони могли бути.
Схоже було на те, що обоє попливли звідси тубільним каное. Коли пильний погляд мавполюда ковзнув униз по ріці, то вдалині, у затінку навислих дерев, він побачив човен, що вільно плив за течією, а на кормі видніла постать чоловіка.
Коли зграя вибралась на берег ріки вслід за своїм проводирем, то побачила, як він прудко мчав берегом, стрибаючи з купини на купину понад грузьким мулом, прямуючи до невеличкого плеса, де ріка робила закрут і зникала з очей.
Важким, не дуже зграбним мавпам брести за ним по грузькому було нелегко, та й Шіта не любила води. Мугамбі також поспішав за ними, як міг, до свого білого володаря.
Через півгодини швидкого бігу по тванюці Тарзан дістався плеса, звідки було видно звивисту ріку, і перед собою, на середині ріки, побачив човен-довбанку, а на його кормі Ніколая Рокова.
Джейн з росіянином не було.
Коли мавполюд побачив свого заклятого ворога, широкий шрам на його чолі збагрянів, а з вуст вихопився дикий крик розлюченого мавпича.
Роков здригнувся, почувши цей жахливий клич. Побачивши, що людина, якої він боявся більше за всіх на світі, чимдуж мчить до краю води, він скулився на дні човна, цокочучи зубами від страху.
Хоча росіянин вважав себе у безпеці, один вигляд супротивника змусив його затремтіти від панічного страху, який переріс у справжню істерику, коли Роков побачив, як білий велетень безстрашно кинувся у підступні хвилі тропічної ріки.
Швидкими, сильними ударами рук мавполюд розтинав воду, наближаючись до човна, що вільно дрейфував собі. Роков схопив одне з весел, що лежали на дні, і, дивлячись виряченими від жаху очима, як наближається смерть, спробував прискорити рух неповороткого каное.
А з протилежного боку насувалися непомітні для людей якісь легенькі хвильки-брижі.
Тарзан нарешті доплив до корми човна. Однією рукою він схопився за борт. Роков сидів, паралізований жахом, не в змозі ворухнути ані рукою, ані ногою, а погляд був прикутий до обличчя його бога помсти.
В цю мить раптове бурхання води за спиною привернуло увагу плавця. Він побачив хвильки й зрозумів, що це означає.
І зразу Тарзан відчув, як страшні щелепи вхопили його за праву ногу. Він спробував вивільнити ногу'й підтягтися над краєм човна, його спроба була б успішною, якби те несподіване втручання з глибин не оживило лихого росіянина й не спонукало його на раптову дію. Це ж раптом з'явився такий шанс на звільнення й реванш!
Неначе отруйна змія, він підповз до корми й швидким рухом ударив Тарзана по голові важким веслом. Пальці —мавполюда розціпилися й відпустили човна.
У воді закипіла коротка сутичка, зашумували хвилі, піднялися бульбашки, пішли кола по воді, позначаючи місце, де Тарзан із племені великих мавп, Цар Джунглів зник з очей у зловісних водах небезпечної, темної Угамбі. .
Ослаблий від страху, Роков звалився, мов підкошений, на дно човна. Якусь хвилину він навіть не усвідомлював, що йому всміхнулося щастя. Все, що він бачив, була постать мовчазного білого велетня, який борсався і занурювався в ріку, аби знайти неймовірну смерть на її грузькому дні.
Поволі він осмислив усе, що з ним трапилось, і на обличчі росіянина з'явилась хижа .переможна усмішка. Але радість тривала недовго, бо щойно Роков привітав себе з тим, що тепер зможе цілком безпечно дістатися до морського узбережжя, як з річкового берега до нього долинув пекельний гамір.
Коли він озирнувся, шукаючи, звідки линуть ці моторошні звуки, то побачив, як з берега на нього хижо світять очі дияволоподібної пантери та страшних мавп Акута, а поперед них дужий чорний воїн погрожує йому кулаком, обіцяючи жахливу смерть.
Ця мандрівка вниз по Угамбі стала для Рокова якимсь незупинним маренням, де неймовірна орда гналася за ним вдень і вночі, то виринаючи поруч нього, то зникаючи далеко в джунглях на години, а то й на цілі дні, щоб несподівано знову з'явитися назирці із завиванням і погрозами. Ця подорож перетворила росіянина, міцного й здорового чоловіка, на сивого, знеможеного й напівбожевільного старигана, який лише мріяв, що гирло ріки й океан принесуть йому порятунок.
Позаду лишалися тубільні селища. Час від часу чорні воїни на своїх каное намагалися перехопити його, але кожного разу з'являлася страшна зграя й завертала переляканих тубільців назад, до берега, де ті негайно ховалися в джунглях.
Ніде на своєму шляху він не зустрічав слідів Джейн Клейтон. Жодного разу, відколи схопив кінець вірьовки, прив'язаної до носа човна, й подумав, що знову надійно заволодів жертвою. Та це тривало лише мить, бо леді Грейсток схопила з дна човна важку гвинтівку й націлила йому просто в груди.
Роков ураз випустив вірьовку й побачив, як човен відпливає на недосяжну відстань. Але за хвилину він уже біг нагору понад рікою, до маленької притоки, в гирлі якої було сховане каное, що ним він та його команда допливли сюди, коли подалися на пошуки Джейн Клейтон та Андерссена. Що ж з нею трапилось?
Росіянин майже не сумнівався, що Джейн перехопили воїни котрогось із численних тубільних селищ на її шляху до моря.
Що ж, він урешті-решт звільнився від більшості своїх ворогів — людей.
Але тепер він ладен був, щоб усі вони вернулися з того світу й лише позбавили його від товариства страшних створінь, які гналися за ним, завиваючи й лементуючи щоразу, коли опинялися достатньо близько. Чи не найбільший жах наганяла на нього пантера — схожа на диявола, з палючими очима, чиї вишкірені ікла він бачив удень і чиї несамовиті зіниці пропікали понад водою непроглядну темряву тропічних ночей.
Коли Роков нарешті дістався до гирла Угамбі, він знову зміцнів духом, бо там, у жовтих водах затоки, стояв на якорі "Кінкед". Росіянин посилав пароплав, лишивши Павловича за старшого, завантажитися вугіллям, доки сам мандрував угору по річці. Він ледь не скрикнув на радощах, коли побачив, що пароплав повернувся якраз вчасно, щоб урятувати його.
Роков щосили почав гребти то з одного, то з другого боку човна, потім схопився на ноги, махаючи веслом і гукаючи, сподіваючись привернути увагу когось із пароплава. Але хоч би як голосно він гукав, його крики не викликали жодної відповіді з палуби мовчазного корабля.
Позаду, на березі, вже видніла страшна зграя, яка була випередила його. Чи не схоплять його саме зараз ці людиноподібні дияволи? Невже ж на палубі пароплава немає тих, хто відігнав би потвор вогнем рушниць?
Що могло трапитися з тими, кого він залишив на "Кінкеді"? Де Павлович? Може, екіпаж дезертирував, і тоді він, Роков, кинутий напризволяще, після всіх поневірянь? Він ‘здригнувся, наче сама смерть покивала йому кістлявим пальцем.
Роков не переставав гребти до корабля, і за мить, яка здавалася йому вічністю, ніс човна ударився у борт "Кінкеда". З одного боку пароплава звисала мотузяна драбина, та коли росіянин схопився за неї, щоб видертися на палубу, він почув застережливий оклик. Поглянув угору й побачив холодну, безжальну рушничну цівку.
Ще тоді, на річці, коли Джейн Клейтон націлила гвинтівку в груди Рокова, їй пощастило затримати його на місці, аж доки човен-довбанка поплив по Угамбі й Роков уже не міг до нього дотягтися. Вона не гаяла, часу, веслуючи по самій стромині, і всі ці довгі дні й важкі ночі намагалася втримувати човен на стрімкішій частині ріки, — хіба тільки в години полуденної спеки лягала на дно човна, затуливши обличчя від сонця великим пальмовим листком.
Це були єдині години її спочинку; в інший час вона, як могла, прискорювала рух човна важким веслом.
А Роков, навпаки, не докладав зусиль, пливучи по Угамбі, тримаючи човен у повільних потоках, бо намагався бути чимдалі від берега, яким ішли його дикі переслідувачі.
Ось чому, хоч він і відплив по Угамбі майже одночасно з молодою жінкою, вона досягла затоки на дві години раніше, ніж Роков. Коли Джейн Клейтон побачила пароплав, що стояв на якорі в тихій воді, її серце закалатало від надії й радості. Коли ж вона підпливла ближче до корабля, то побачила, що це був той самий "Кінкед", і її радість змінилася глибоким розчаруванням.
Вочевидь було запізно повертати назад, бо течія несла її до корабля надто швидко, — не перебороти. Джейн не могла ужити важкого весла проти течії, тож їй тільки лишалося рухатись до берега в надії, що з борту пароплава її ніхто не помітить, а якщо помітять, то або здатися на милість переможців, або кинутися в море.
Леді Грейсток розуміла, що на березі у неї мало шансів вижити, бо хтозна, де шукати оте селище дружніх тубільців із племені мосула, куди був допровадив її Андерссен після втечі з "Кінкеда".
Рокова на кораблі не було, то, може, пощастить підкупити залогу, щоб моряки за великий хабар довезли її в якийсь ближчий цивілізований порт? Варто було ризикнути — аби їй тільки видертися на пароплав.
Течія швидко зносила каное вниз по ріці, й молода жінка відчувала, що лише коли напружить усі сили, то зможе скерувати неповороткого човна до "Кінкеда". Коли вона зважилася плисти до корабля, то розраховувала, що звідси їй допоможуть, але, на її подив, на палубі ніхто не з'являвся, і взагалі на пароплаві не видно було ознак життя.
Човен підпливав дедалі ближче до борту пароплава, проте ніхто так і не озвався до неї. Через хвилину Джейн завважила, що мине корабель, а потім, коли ніхто із залоги її не врятує, течія занесе каное далеко в море.
Молода жінка почала кликати на поміч, але на її заклик відгукнулися лише дикі звірі — голосно заревіли з порослого джунглями берега. Джейн щосили налягла на весла, силкуючись якомога ближче підплисти до пароплава.
Якусь мить здавалося, що човен пройде мимо десь за метр, одначе в останню секунду течія наблизила його до носа пароплава, і Джейн зуміла вчепитися в якірний ланцюг.
Вона відважно вхопилась за важкі залізні ланки, опираючись течії, що намагалась нести її човен далі.