Тьмяне світло ледь пробивалося крізь густі хмари. Він чув, як Трелівен наказав змінити курс на 180 ліворуч, щоб спрямувати літак на стартову доріжку, як повторив, щоб Спенсер не поспішав, що час іще є і треба все ретельно перевірити. Спокійний тон, докладні зауваження капітана були похмурим тлом для ще похмуріших думок близького до розпачу представника Лінії.
— Ну й історія? — звернувся він до телефоніста, що сидів поруч. Телефоніст скривився. — В одному я певен, — не вгавав Бердік. — Чим би все це не скінчилося, за кілька хвилин тут буде пекло… — Помацав по кишенях, шукаючи сигарет, потім подумав, махнув рукою і витер губи долонею.
— Тепер відрегулюй роботу пропелерів, — диктував Трелівен. — І оберти! Кожен мотор дві тисячі двісті п'ятдесят обертів на хвилину. Не підтверджуй виконання.
— Дві тисячі двісті п'ятдесят? — буркнув собі під ніс Спенсер, виконавши наказ. — Дженет! — гукнув. — Яка швидкість?
— 130... — почала вона монотонно. — 125... 120... 125... 130...
У контрольній башті Трелівен вислухав чергове повідомлення радарної станції.
— Висота весь час змінюється. Зараз близько дев'ятисот футів.
— Джордже! — закричав капітан. — Закріпи швидкість на ста двадцяти. Повторюю: швидкість сто двадцять! — глянув на годинника. — Спокійно, ще маєш час!
— Робить півколо, але втрачає висоту, — доповідала радарна станція. — 800 футів, 750... 700...
— Знову втрачаєш висоту, — кинув у мікрофон Трелівен. — Втрачаєш висоту! Піднімайся на тисячу футів!
Дженет оголошувала швидкість:
— 110... 110... 110... 105... 110... 110... 120... 120... весь час 120!
— Вгору! Вгору! — цідив крізь зуби Спенсер, підтягуючи штурвал. — Який важкий цей клятий мотлох! Зовсім не піддається! Ніяк не піддається!
— 125... 130... 130... тепер 130...
— Висота 900 футів, — повідомив оператор радару, — 950... 1000... Стоїть на 1000!
Трелівен закричав до Грімселла:
— Він завертає на підхід. Погасити всі прожектори стартових доріжок, крім 08. — У мікрофон промовив. — Вирівнюй курс у напрямку між 072 і 080. Зважай на швидкість і висоту. Тримайся на тисячі футів, поки я не скажу.
Поступово гасли вогні на стартових доріжках. Залишилися тільки два ряди обабіч однієї бетонної смуги.
— Виходь з розвороту, коли візьмеш вірний напрямок, Джордже! — сказав Трелівен. — І тримай курс на лінію смуги, що перед тобою, іде дощ, ввімкни склоочисник. Контакт міститься біля крісла другого пілота, ти його одразу помітиш.
— Знайди його, Дженет! — сказав Спенсер.
— Висота 1000 футів! Ми витягнули тебе далеко за аеродром, отже, час маєш. Хай Дженет пошукає контакт рефлекторів. Вони на дошці над головою, трохи ліворуч. Не забувай про висоту: тисяча футів!
— Знайшла контакт рефлекторів? — спитав Спенсер.
— Хвилинку... так, є!
Спенсер відірвав очі від дошки і мимоволі зойкнув.
Вогні смуги — блискучі крапки у ранковій імлі... здавалося, відстань між ними не більш, як десять метрів. Вузенька стежка. На мить звільнив одну руку, щоб протерти очі, які сльозилися від напруження.
— Вирівнюй курс! — наказав Трелівен. — Напрямок — на смугу. Висота та сама. Тепер слухай уважно: націлюйся на третину доріжки. Зліва дме легкий вітер, отже, приготуйся до поправки рулями. — Спенсер якраз виходив з віражу. — Якщо торкнешся землі на завеликій швидкості, вмикай гальма. Потягнеш червону ручку, що в тебе над головою. Якщо і це не допоможе, вимкни чотири контакти запалювання, вони теж у тебе над головою.
— Бачиш ці контакти, Дженет?
— Так.
— Якщо їх доведеться вимкнути, то зробити це треба буде враз, чуєш? — сказав Спенсер. Горло в нього пересохло, наче туди хтось насипав піску.
— Добре, — прошепотіла Дженет. Вона стиснула руки, щоб не було помітно, як вони тремтять.
— Ну, вже скоро, не хвилюйся. А що з сигналом тривоги?
— Я не забула. Натисну перед приземленням.
— Слідкуй за швидкістю. Оголошуй.
— 120... 115... 120...
— Хай знижується, — сказав оператор радару. — Чотириста футів на хвилину. Хай перевірить колеса і закрилки. Напрямок той самий.
— Увага, Джордже, — сказав Трелівен. — Опусти до кінця закрилки, зменш швидкість до ста п'ятнадцяти, вирівняй, зменшуй висоту по чотириста футів на хвилину. Повторюю: закрилки до кінця, швидкість сто п'ятнадцять, вниз чотириста футів на хвилину. Курс той самий. — Він обернувся до Грімселла. — На полі все готове?
Той кивнув головою.
— Якби попереду був ще рік, однаково більше б не зробили.
— Отже, остання проба. За хвилину будемо знати, чим це скінчиться.
Почули ревіння літака, що наближався. Трелівен озирнувся, Грімселл подав йому бінокль.
— Дженет, закрилки вниз! — наказав Спенсер. Вона з усієї сили пхнула важіль. — Оголошуй висоту і швидкість!
— 1000 футів, 130 вузлів... 800 футів, 120 вузлів, 700 футів, 105 вузлів... Надто швидко знижуємось!
— Набери висоту! — гукав Трелівен. — Не знижуйся так швидко!
— Знаю, знаю! — відгукнувся Спенсер. Додав газу. — Далі! — заволав до Дженет.
— 650 футів, 100 вузлів, 400 футів, 100...
Його паралізував страх перед смугою бетону, що безжально наближалася з кожною секундою. Піт заливав йому очі; літак кидало з боку на бік, мотори працювали нерівно.
Бердік закричав з тераси башти:
— Дивіться! Він утратив контроль над машиною!
Не перестаючи стежити в бінокль за літаком, Трелівен схопив мікрофон.
— Додай газу! Додай газу! Надто швидко втрачаєш висоту! Слідкуй за швидкістю, на бога, слідкуй! Опусти ніс, додай газу, бо втратиш швидкість!
— Почув! — сказав Грімселл. — Підтягується!
— Господи, — прошепотів Бердік.
Оператор радару повідомив:
— Він і зараз на сто футів нижче, ніж треба, на сто футів нижче...
— Ще вище, Джордже, ще! Якщо ви не дали сигналу тривоги, давайте його зараз! Підняти спинки крісел, пасажирам сховати голови!
Різкий дзвоник прорізав тишу пасажирського салону. І зразу ж закричав Бейрд:
— Всім сховати голови! Нахилитися!
Болільники скулилися на сидіннях. Джо і Хезел Грір, обнявшись, сиділи спокійні, не втрачаючи самовладання. Гарячково, безпорадно метушився містер Чайлдер, силкуючись притягнути до себе безживне тіло дружини. З глибини салону долинали молитви впереміж зі схлипуванням, десь скрикнув один з четвірки:
— Боже, врятуй нас!
— Тихо! — загорлав Чайник. — Замовкнути!
На башті Грімселл кричав у телефон:
— Літак над аеродромом. Пожежним машинам увімкнути мотори і чекати, поки літак не мине вас. Може збочити з курсу. — Голос Грімселла відбивався луною від будинків аеропорту.
— Він піднявся на двісті футів, — доповів оператор радару. — Це нижче глісади. Сто п'ятдесят футів, значно нижче траєкторії. Летить надто низько, капітане. 100 футів...
Трелівен зірвав з голови навушники, однією рукою схопив бінокль, другою мікрофон.
— Тримай висоту, поки не наблизишся до бетонної смуги. Приготуйся до приземлення.... Так...
— Чорти б узяли цей дощ, — лаявся Спенсер. — Майже нічого не видно! — Він знав тільки, що летить над зарослим травою льотним полем. Нараз просто перед собою побачив невиразні обриси стартової доріжки.
— Слідкуй за швидкістю!— говорив Трелівен. — Надто задираєш ніс машини. Вирівнюй перед зіткненням з землею і будь готовий, що вітер зіпхне тебе на правий бік. Так! Вирівнюй під вітер!
Широка бетонова смуга наче розкручувалася під літаком.
— Хвилину! — крикнув Трелівен. — Ти підійшов надто швидко! Підніми вгору ніс! Піднімай! Скинь газ! Газ скинь до нуля! Так! Тепер помалу опускай!
Шасі за кілька футів від поверхні бетону! Спенсер обережно пересував штурвал уперед і назад, намагаючись відчути землю. Тільки зараз він зрозумів, наскільки вище в цьому літаку кабіна, ніж кабіна пілота на винищувачах. І тому він абсолютно не міг визначити, яка ж справжня відстань до бетону.
Цілу вічність колеса висіли над доріжкою, не торкаючись її, потім зі страшною силою вдарилися об бетон, щось заскреготіло, піднявся дим, від удару машина підскочила вгору. За мить колеса знову торкнулися бетону.
Потім третій удар, потім ще і ще. Зціпивши зуби, випльовуючи прокльони, Спенсер підтяг штурвал аж до підборіддя. Страх паралізував його. Сіра смуга стрибала перед очима, віддалялася, знову наближалася. І враз цей химерний танок кінчився — колеса побігли по землі. Мов уві сні натиснув гальма. Літак мчав уперед.
— Зменшуй швидкість! — кричав Трелівен. — Гальма безпеки! Потягни червону ручку!
Спенсер хапливо потягнув ручку, з усієї сили натиснув ногами гальма. Відчув страшний тиск у плечі — літак хилився ліворуч. Гальма на хвилину затримали колеса — вони ковзалися. Ще мить — і гальма зірвало, літак покотився далі.
— Вимкни пальне, — крикнув до Дженет.
Гуркіт моторів затих, і тепер чути було тільки шум у навушниках та ще долинав шурхіт покришок об бетон. Спенсер, смертельно переляканий, дивився перед собою. Літак і без моторів нестримно мчав уперед, земля пролітала обіч, як невиразна кінострічка. Бачив уже кінець стартової доріжки. В якусь мить його очі зафіксували пожежну машину, яка перекинулася, тікаючи від літака.
— Скільки маєш сили — ліворуч! — загримів голос Трелівена. — Ліворуч, скільки вистачить сили! Руль напрямку ліворуч!
Спенсер з нелюдською силою натиснув ногою ліву педаль. Літак враз звернув з доріжки, описуючи півколо. Почувся тріск, посипалися іскри, щось блиснуло — вирвало шасі, і машина посунула далі на животі... Спенсер, підкинутий в кріслі, відчув сильний біль — рятівний пояс уп'явся йому в тіло.
— Дженет, ховай голову! — крикнув він. — Капотуємо!
Вчепившись застиглими пальцями в поруччя, втягнувши голови в плечі, вони скоцюрбилися у своїх кріслах. Літак сунув задом наперед, стинаючи крилами, як косами траву. З жахливим скреготом машина перевалилася на іншу стартову доріжку, ламаючи стовпи з ліхтарями і здіймаючи фонтани землі.
Спенсер сидів із закривавленим ротом — удару він навіть не відчув — і чекав неминучого кінця, страшного гуркоту, від якого в очах спалахнуть тисячі блискавок, перш як западе вічний морок.
І раптом машина зупинилася. Світ застиг. Спенсер ще відчував скажений біг, але очі говорили йому, що літак стоїть. На кілька секунд вщухли усі звуки. Спенсер трохи підвівся з перехиленого крісла і глянув на Дженет. Вона затулила обличчя руками і тихо схлипувала.
У пасажирському салоні позад себе він почув шепіт — шепотіли люди, здивовані, що вони живі.