– Я знаю матір цього хлопця, і, повірте, тяжко дивитись, як вона побивається.
Вокульський замислився.
– Гаразд, – відповів він, – я прийму його назад, але працюватиме він у Москві.
– А його бідна мати?.. – запитала графиня прохаючим тоном.
– Добре, я підвищу йому плату на двісті… ну, на триста карбованців.
В цей час до столу підійшло кількоро дітей, яким графиня почала роздавати образки. Вокульський устав з крісла і, щоб не перешкоджати їй чинити благочестиве діло, перейшов до панни Ізабелли.
Панна Ізабелла одірвалась від книжки і, якось чудно дивлячись на нього, спитала:
– Ви ніколи не відмовляєтесь від своїх рішень?
– Ні, – відповів він, але одразу опустив очі.
– А якби я попросила за того молодика?..
Вокульський здивовано глянув на неї.
– В такому разі я відповів би, що пан Мрачевський втратив посаду через те, що нешанобливо говорив про осіб, які удостоїли його своєї ласкавої розмови… Але якщо ви накажете…
Тепер панна Ізабелла опустила очі, вона була дуже збентежена.
– А… а!.. Кінець кінцем мені однаково, де житиме цей молодик. Нехай їде і в Москву.
– Він туди й поїде, – закінчив Вокульський. – Моє шанування, пані, – додав він, кланяючись.
Графиня подала йому руку.
– Дякую вам, пане Вокульський, за пам'ять і прошу – приходьте до мене розговлятися. Дуже вас прошу, – додала вона значливо.
Помітивши посеред костьолу якийсь рух, вона сказала своєму лакеєві:
– Ксаверію, піди до пані голови і попроси, щоб вона позичила нам свою карету. Скажеш, що у нас захворів кінь.
– На коли накажете просити, вельможна пані? – спитав лакей.
– Так… десь за півтори години. Правда ж, Бельцю, ми не висидимо тут більше?
Лакей попрямував до столу коло дверей.
– Отже, до завтра, пане Вокульський, – сказала графиня. – У мене ви зустрінете багато знайомих. Руде кілька чоловік з добродійного товариства… "Чудово…" – подумав Вокульський, прощаючись з графинею. В цю хвилину він відчував до неї таку вдячність, що міг би віддати на її притулок половину свого майна.
Панна Ізабелла кивнула йому здалека і знову глянула на нього, як йому здалося, якось незвичайно. А коли Вокульський зник у півтемряві костьолу, вона звернулась до графині:
– Тьотю, ви кокетуєте з цим паном. Ой тьотю, це вже стає підозрілим…
– Твій батько має рацію, – відповіла графиня, – цей чоловік може стати нам у пригоді. А втім, за кордоном таке знайомство вважається ознакою доброго тону.
А якщо це знайомство запаморочить йому голову?.. – спитала панна Ізабелла.
– В такому разі він довів би, що у нього неміцна голова, – коротко відповіла графиня, беручись до молитовника.
Вокульський не вийшов з костьолу, а, не доходячи до дверей, звернув у бічний вівтар. Коло самого гробу господнього, навпроти столика графині, в кутку була порожня сповідальня. Вокульський увійшов у неї, причинив дверцята і, невидимий нікому, став дивитись на панну Ізабеллу.
Вона тримала в руках молитовника, раз у раз поглядаючи на вхідні двері. На обличчі її з'явився вираз нудьги і втоми. Часом до столика підходили діти по образки; декотрим панна Ізабелла подавала їх сама, але з таким виглядом, ніби хотіла сказати: "Ах, коли ж воно все скінчиться!.." "І все це робиться не з побожності, не з любові до дітей, а тільки задля розголосу, задля того, щоб вийти заміж, – подумав Вокульський. – Хоч я теж немало роблю для реклами та одруження. Гарно ж він влаштований, цей світ!
Замість просто запитати: "Любиш мене чи ні?" або: "Хочеш мене чи ні?", – я викидаю сотні карбованців, а вона кілька годин нудиться на виставці та удає з себе побожну…
А якби вона відповіла, що не любить мене? Ні, всі ці церемонії мають і хорошу сторону: вони дають людям час поміркувати та можливість краще пізнати одне одного.
Але погано не знати англійської мови… А то я сьогодні знав би, що вона про мене думає; бо я певний, що вона з тіткою говорила про мене. Треба навчитися…
Або візьмімо таку дурницю, як екіпаж… Якби він у мене був, я міг би одвезти її з тіткою додому і між нами зав'язався б ще один вузлик… В усякому разі, екіпаж мені знадобиться. Збільшаться на якусь тисячу карбованців видатки на рік, але що ж ти вдієш? Треба бути у всеозброєнні.
Екіпаж… англійська мова… понад двісті карбованців на одну великодню пожертву!.. І все це роблю я, хоч і зневажаю такі речі… А втім, на що ж мені й витрачати гроші, як не на завоювання свого щастя? Що мені до якихось там теорій ощадливості, коли так болить серце?"
Дальший плин думок перервала йому якась сумна, деренчлива мелодія; то грала музична скринька, після якої зацвірінчали штучні пташки; а коли вони замовкли, почувся тихий шелест фонтана, молитовний шепіт та зітхання.
Коло вівтаря, коло сповідальні, коло дверей каплиці з гробом господнім видно було схилені постаті, що стояли навколішках. Декотрі на колінах підповзали до розп'яття на підлозі, цілували його і, добувши з носової хустинки кілька дрібних монет, клали їх на піднос.
В глибині каплиці, в повені світла, серед квітів лежав білий Христос. Вокульському здавалося, що в миготливому сяйві свічок обличчя його оживає і набирає то суворого, то лагідного та милосердного виразу. Коли музична скринька вигравала "Лючію де Ламермур"[38]або коли з середини костьолу долітав брязкіт грошей та вигуки французькою мовою, обличчя Христа темніло. Але коли до розп'яття підходив який-небудь бідак і виповідав Христові свої смутки, мертві вуста його розкривалися і в шелесті фонтана він повторював свої благословення та обітниці: "Блаженні покірливі… Блаженні убогі духом…"
До підноса підійшла молода, накрашена дівчина. Вона поклала срібного четвертака, але не сміла доторкнутись до хреста. Молільники, що стояли кругом навколішках, осудливо поглядали на її оксамитну жакетку та яскравий капелюшок. Та коли Христос шепнув: "Хто з вас без гріха, нехай перший кине на неї каменем", вона впала на підлогу й поцілувала його в ноги, як колись Марія Магдалина. "Блаженні ті, що прагнуть правди… Блаженні ті, що плачуть…"
З глибоким хвилюванням придивлявся Вокульський до маси людей у темряві костьолу, які вже вісімнадцять століть терпляче дожидають здійснення господніх обітниць. "Коли ж вони здійсняться?.." – подумав він. "Пошле син божий ангелів своїх, а вони виберуть усі пороки і всіх тих, що чинять, зло, як вибирають кукіль з пшениці, і спалить їх на вогні".
Він машинально глянув на середину костьолу. Коло одного столика графиня дрімала, а панна Ізабелла позіхала, коло другого – три незнайомі йому дами заходились сміхом від дотепів якогось елегантного молодика. "Чужий світ… Чужий світ!.. – думав Вокульський. – Яка ж фатальна сила штовхає мене до нього?"
В цю мить коло самої сповідальні спинилась молода, старанно вбрана дама з маленькою дівчинкою і впала навколішки.
Вокульський глянув на неї й відзначив, що вона надзвичайно гарна. Особливо вразило його обличчя дівчинки, немов вона прийшла до гробу господнього не з молитвою, а з запитанням і скаргою.
Дама перехрестилась і, помітивши піднос з грішми, розкрила сумочку.
– Піди, Геленко, – сказала вона стиха до дівчинки, – поклади оце на піднос та поцілуй господа Ісуса.
– Куди, мамусю, поцілувати?
– В ручку і в ніжку…
– І в губки?
– В губки не можна.
– Та чого там!.. – Дівчинка побігла до підноса й нахилилася над хрестом.
– От бачиш, мамусю, – казала вона, повертаючись, – поцілувала, а Ісус нічого не сказав.
– Геленко, не кричи в костьолі, – гамувала її мати. – Краще стань навколішки та прокажи молитву.
– Яку молитву?
– Тричі "Отче наш" і тричі "Богородицю"…
– Так багато молитов?.. А я така маленька…
– Ну, то прокажи тільки "Богородицю"… Але стань навколішки… Дивись отуди…
– Я вже дивлюсь. "Богородице діво, радуйся…" Мамо, це пташки співають?
– Пташки, іграшкові. Говори молитву.
– Які це іграшкові?
– Спочатку прокажи молитву.
– Коли я не пам'ятаю, на чому зупинилась…
– То проказуй разом зі мною: "Богородице діво, радуйся…"
– "Яко спаса родила єси душ наших. Амінь", – докінчила дівчинка. – А з чого роблять іграшкових пташок?
– Геленко, стій смирно, а то я тебе ніколи не поцілую, – шепнула збентежена матії. – Ось тобі книжка, подивись на картинки, як мучили Христа.
Дівчинка сіла з книжкою на приступці сповідальні й замовкла. "Яка мила дитина! – думав Вокульський. – Якби це була моя дочка, до мене, мабуть, повернулася б душевна рівновага, яку я день у день втрачаю. І мати – прекрасна жінка. Яке волосся, профіль, очі… Молиться богу, аби воскресло їхнє щастя… Гарна і нещаслива; мабуть, удова.
От якби я її зустрів рік тому.
Чи є ж якийсь лад на цьому світі?.. Не далі як крок одне від одного стоять двоє нещасних людей: один шукає любові й родини, друга, можливо, бореться з злиднями й шукає опіки. Кожне знайшло б у другому те, чого шукає, та от – не судилось їм зустрітися… Одна прийшла благати бога про милосердя, другий розкидається грішми задля знайомства. Хто його знає, чи не зробили б кілька сот карбованців цю жінку щасливою? Але вона не одержить цих грошей, бог у наш час не зважає на молитви нужденних.
А все-таки, як би довідатись, хто вона така?.. Може, я зміг би їй допомогти? Чому б не здійснитись високим обітницям Христовим хоч би через отаких, як я, недовірків, коли побожні люди зайняті іншими справами?"
В цю мить Вокульського раптом пойняла гаряча хвиля…
До графининого столика підійшов якийсь елегантний молодик і щось поклав на піднос. Побачивши його, панна Ізабелла зашарілась, і обличчя її набрало того незвичайного виразу, який Вокульському завпеди здавався загадковим.
На запрошення графині молодик сів на тому самому стільці, на якому недавно сидів Вокульський, і між ними зав'язалася жвава розмова. Вокульський не чув, про що вони говорили, тільки відчував, як у його мозку, немов витаврувана, постає картина: дорогий килим, срібний піднос з купкою імперіалів зверху, два свічники, десять засвічених свічок, графиня в глибокій жалобі, молодик, який не спускав очей з панни Ізабелли, і вона – промениста, осяйна. Його уваги не минула навіть така дрібниця: від свічок у графині блищать лиця, у молодика – кінчик носа, а у панни Ізабелли – очі. "Чи вони люблять одне одного? – подумав він. – То чого ж би їм не побратися?..