— Адже там твоя мати й намісник!
— А тут буде наступник трону. Візьми з собою арфу, Саро.
— Ще й арфу?.. — спитала вона тремтячи. — А що, як твоя вельможна мати схоче говорити з тобою? Я тоді кинусь у воду!..
— Не будь дитиною, Саро, — відповів, усміхаючись, царевич. — Його достойність намісник і моя мати дуже люблять співи. Ти можеш навіть прихилити їх до себе, коли заспіваєш гарну єврейську пісню. Хай там буде щось про кохання...
— Я не знаю такої, — відповіла Сара, в якій слова царевича раптом збудили надію. Може, й справді її спів сподобається могутнім володарям, а тоді...
На царській барці побачили, що наступник трону сідає з Сарою в простий човник і навіть сам веслує.
— Ти бачиш, достойний міністре? — шепнула цариця. — Він пливе назустріч нам із своєю єврейкою.
— Наступник трону так розумно повівся із своїми воїнами й селянами і виявив таке велике каяття, віддалившись від царського палацу, що ви, ваша величність, можете простити йому цю дрібну похибку, — відповів міністр.
— О, якби він не сидів у цій шкаралупі, я б наказала розбити її! — гнівно мовила цариця.
— Нащо? — спитав міністр. — Царевич не був би нащадком фараонів і верховних жерців, якби не намагався скинути пута, що їх, на жаль, накладає на нього закон або наші, може, й химерні звичаї. Але він довів, що, коли треба, вміє володіти собою. Він здатен навіть визнавати свої помилки, а це дуже рідкісна риса і неоціненна для наступника трону. А те, що він хоче подражнити нас своєю коханкою, тільки показує, як йому боляче, що він попав у неласку, хоча й мав найблагородніші наміри.
— Але ця єврейка!.. — прошепотіла цариця, мнучи опахало з пер.
— Тепер я спокійний щодо неї, — вів далі міністр. — Це вродливе, але дурненьке створіння, яке не збирається, та й не зуміло б впливати на царевича. Вона не бере подарунків і навіть не бачить нікого, замкнувшись у своїй не дуже-то дорогій клітці. Може, згодом вона й навчилася б користуватись із становища царевичевої коханки та витягла б із скарбниці наступника трону десяток-два талантів. Але поки до цього дійде, вона набридне Рамзесові...
— Хай промовляє твоїми устами всевидющий Амон.
— Я цього певен. Царевич через неї ніколи не втрачав розуму, як це буває з нашими вельможами, в яких спритні інтриганки можуть відібрати маєток, здоров'я, навіть довести їх до суду. Рамзес бавиться нею, як зрілий чоловік невільницею. До того ж Сара вагітна...
— Невже?.. — вигукнула цариця. — Звідки ти знаєш?..
— Те, чого не знає найясніший наступник трону і навіть сама Сара?.. — усміхнувся Гергор. — Ми повинні все знати. Зрештою цю таємницю не так важко було розкрити. Адже разом з Сарою живе її родичка Тафет, неймовірно балакуча жінка.
— Вже кликали до неї лікаря?
— Я ж сказав, сама Сара ще нічого не знає, а шановна Тафет, побоюючись, щоб Рамзес не охолов до її вихованки, радо викоренила б у зародку цю таємницю. Але ми не дозволимо. Адже це буде дитина царевича.
— А якщо син?.. Ти ж знаєш, що він міг би наробити нам клопоту... — сказала цариця.
— Все передбачено, — відповів жрець. — Коли буде дочка, ми дамо їй добрий посаг і виховаємо, як належить дівчині високого роду. А якщо син, він зостанеться євреєм...
— Ох, мій онук — єврей!..
— Не настроюй себе завчасно проти нього, царице. Наші посли доносять, що ізраїльський народ починає мріяти про свого царя. Поки дитина виросте, це прагнення дозріє, а тоді... ми дамо їм володаря справді хорошої крові!..
— Ти — мов орел, який обіймає поглядом відразу схід і захід, — мовила цариця, захоплено дивлячись на міністра. — Я відчуваю, що моя огида до цієї дівчини слабшає.
— Найменша краплина царської крові повинна сяяти над усіма народами, як зірка над землею, — промовив Гергор.
В цей час човник наступника трону пропливав за кілька десятків кроків від царського судна, і дружина фараона, заслонившись опахалом, глянула крізь пера на Сару.
— Справді, вона гарна! — шепнула вона.
— Ти вже вдруге кажеш це, достойна пані.
— А ти й про це знаєш? — усміхнулась цариця. Гергор опустив очі.
На човнику забриніла арфа, і Сара тремтячим, голосом почала співати:
— "Який великий господь, який великий господь бог твій, Ізраїлю!.."
— Чудовий голос! — шепнула цариця. Верховний жрець уважно слухав.
— "Дні його не мають початку, — співала Сара, — а дім його не має меж. Одвічні небеса під його поглядом змінюються, мов шати, що їх людина одягає на себе і скидає. Зорі спалахують і гаснуть, мов іскри з твердого дерева, а земля — як цеглина, що до неї на мить торкнувся ногою подорожній і попростував далі.
Який великий твій бог, Ізраїлю! Немає того, хто сказав би йому: "Зроби це!", немає лона, яке його породило. Він створив неосяжні безодні і витає над ними, коли хоче. Він з темряви видобуває світло, а з пороху земного творить істоти, що мають голос.
Грізні леви для нього — мов сарана, величезний слон — ніщо, а кит проти нього — як немовля.
Його трибарвний лук розтинає небо навпіл і спирається на краї землі. Де ворота, рівні йому височінню? Зачувши грім його колісниці, тремтять народи, і немає нічого під сонцем, що вціліло б під його блискотливими стрілами.
Його подих — північний вітер, який відживлює зів'ялі дерева, а його подув — хамсин, який спалює землю.
Коли він простягне руку свою над водою, — вода обертається на камінь. Він переливає моря на нове місце, мов жінка квас у діжку. Він роздирає землю, мов зотліле полотно, а голі вершини гір укриває срібним снігом.
Він у пшеничнім зерні ховає сто нових зернин, і він спаровує птахів, щоб вилуплювалися нові.
Він із сонної лялечки видобуває золотого метелика, а тілам людей в могилах наказує чекати воскресіння з мертвих..."
Веслярі, заслухавшись, підняли весла, і пурпуровий царський човен поволі поплив за течією. Раптом Гергор підвівся й гукнув:
— Повертайте до Мемфіса!
Весла вдарили по воді, човен повернувся на місці і з шумом посунув проти течії. За ним, поволі стихаючи, линув Сарин спів:
— "Він бачить биття серця мошки й таємні стежки, якими блукає самотня думка людини. Але нема нікого, хто заглянув би йому в серце й відгадав його наміри.
Перед блиском його шат найвищі духи затуляють свої обличчя. Перед його поглядом боги могутніх міст і народів никнуть і сохнуть, як зів'яле листя.
Він — сила, він — життя, він — мудрість. Він твій господь, твій бог, Ізраїлю!.."
— Чому ти, достойний Гергоре, наказав повернути назад? — запитала цариця Нікотріс.
— Ти знаєш, найясніша царице, що це за пісня? — відповів Гергор мовою, зрозумілою тільки жерцям. — Адже ця дурна дівчина співає посеред Нілу молитву, яку можна читати лише у найтаємнїших вівтарях наших храмів...
— То це блюзнірство?..
— Щастя, що в нашому човні є лише один жрець, — відповів міністр. — Я цього не чув, а коли б і чув — забуду. Боюсь, однак, щоб рука богів не покарала цю дівчину.
— Але звідки вона знає цю страшну молитву?.. Не міг же, її навчити Рамзес?..
— Ні, царевич не винен. Не забувай, найясніша царице, що євреї не один такий скарб винесли з Єгипту. Тому всі народи на землі вважають їх за святокрадців.
Цариця взяла верховного жерця за руку.
— Але з моїм сином, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, — не станеться нічого лихого?
— Ручуся тобі, що ні з ким не станеться нічого лихого, бо я нічого не чув і нічого не знаю. Але царевича треба розлучити з цією дівчиною...
— Тільки делікатно, правда, наміснику? — питала мати.
— Якнайделікатніше, якнайлагідніше, але треба... Мені здавалось, — мовив верховний жрець ніби сам до себе, — що я все передбачив... Усе, крім суду за блюзнірство, який загрожує царевичу через цю жінку... — Гергор замислився й додав: — Так, найясніша царице, можна не зважати на багато наших звичаїв, але один має бути незаперечним: син фараона не може єднатися з єврейкою.
Розділ сімнадцятий
Від того вечора, коли Сара співала в човні, царський човен уже не з'являвся на Нілі, а царевич Рамзес тяжко занудьгував.
Надходив місяць мехір, грудень. Води все спадали, оголюючи чимраз ширші простори землі, трава ставала з кожним днем вища й густіша, а в ній, мов барвисті іскри, пломеніли квіти різних кольорів і з незвичайним запахом. Ніби острови в зеленому морі, з'являлися за. один день барвисті килими — білі, блакитні, жовті, рожеві чи різнокольорові, — від яких розпливалися чудові пахощі.
Але царевич нудьгував і навіть чогось боявся. Відколи виїхав батько, він не був у палаці і ніхто звідти не навідувався до нього, навіть Тутмос, який після останньої розмови зник, наче вуж у траві. Чи то шанували його самотність, чи хотіли йому дошкулити, чи просто боялися відвідувати наступника трону, що попав у неласку... Рамзес не знав.
"А може, батько й мене усуне від трону, як старших братів?" — думав інколи царевич, і піт виступав йому на чолі, а ноги хололи.
Що він тоді робитиме?
До того ж і Сара нездужала: худла, блідла, великі очі її запали, а вранці вона скаржилась на нудоту.
— Певно, хтось зурочив мою голубоньку! — стогнала хитра Тафет, якої царевич терпіти не міг за її балакучість та підлі вчинки.
Кілька разів царевич бачив, наприклад, що Тафет вечорами відсилала в Мемфіс величезні коші з харчами, білизною, навіть з посудом. А на другий день вона вголос нарікала, що в домі немає борошна, вина або горщиків. Відтоді як царевич став жити в маєтку, ішло вдесятеро більше різних продуктів, ніж раніше.
"Я певен, — думав Рамзес, — що ця балакуча відьма обкрадає мене для своїх родичів, які вдень зникають з Мемфіса, а вночі шастають по брудних закутках, мов пацюки!.."
Тепер єдиною розвагою царевича було дивитися, як збирають фініки.
Голий селянин ставав під високою стрункою пальмою, обвивав стовбур і себе мотузком, наче широким обручем, і ліз угору, впираючись у дерево п'ятами і всім тілом відкинувшись назад; мотузок підтримував його, притискаючи до дерева. Потім він пересував мотузок по стовбуру на кілька дюймів вище, знову ліз і знову пересував і так, щохвилини рискуючи скрутити собі в'язи, здирався дедалі вище, часом на висоту кількох поверхів, аж до самого вершечка, де ріс пучок великих листків і висіли плоди.
Свідком цих гімнастичних вправ був не тільки царевич, а й єврейські діти. Спочатку вони ховалися. Потім з-за кущів та з-за муру почали виглядати кучеряві голівки з чорними блискучими очима.