Вона ніколи не простить мені цього. Ви не знаєте її: вона така, що в неї найбільша приязнь на лютість може обернутися – не знати, що й станеться зо мною. Пообіцяйте, що не скажете їй нічого.
– Ви цього хочете?
– Навколішках прошу. Я в розпачі, я добре бачу, що мушу зважитись і зважуся. Пообіцяйте, що не скажете їй нічого.
Я підвела її, дала їй слово, вона поклалася на нього, заспокоїлась, і ми зачинились – вона у своїй келії, а я у своїй.
Коли вернулась до себе, мене задума взяла. Хотіла молитись – і не могла. Шукала собі діла якогось – одне робити почала, потім зразу до іншого взялася і ще до іншого. Руки в мене самі собою спинялися, сама я ніби отупіла. Ніколи нічого подібного я не переживала. Очі мої самі собою сплющилися, я трохи задрімала, хоч удень не спала ніколи. Прокинувшись, спитала сама себе – що сталося між мною та настоятелькою? Замислилася, сподівалась добрати чогось, ще більше замислюючись. Але думки були такі невиразні, недоладні й смішні, що я відкидала їх від себе геть. Стала на тому, що вона, певно, на якусь недугу слабує. Потім ще думка мені спала, що та недуга, мабуть, чіпка – повсяк сестра Тереза її перейняла, тож і я перейму її так само.
Другого дня настоятелька сказала мені по вранішній відправі:
– Сюзанно, сьогодні я сподіваюся дізнатися про все, що з вами відбувалося в житті, приходьте…
Я прийшла. Вона посадовила мене на крісло, що стояло коло її ліжка, а сама сіла на трохи нижчого стільця. Отож вона трохи нижче від мене була, бо сама я вища й сиділа вище. Вона так близько від мене була, що коліна наші переплелися. Ліктями вона спиралась на ліжко. Помовчавши трохи, я сказала:
– Хоч і молода я, а вже багато вистраждала. Невдовзі мені двадцять років виповниться – і двадцять років я мучуся. Не знаю, чи зможу сказати вам усе й чи ласка буде ваша все вислухати – муки в батьків, муки в монастирі св. Марії, муки в Льоншанському монастирі, усюди муки. З чого скажете почати, паніматонько?
– З перших.
– Але ж, паніматонько, – сказала я, – то дуже довго буде й дуже сумно, а мені не хотілося б так довго вас засмучувати.
– Не бійся, я люблю плакати, ніжній душі солодко проливати сльози. Ти теж, мабуть, плакати любиш. Ти мені сльози втиратимеш, а я – тобі, і ми, певно, щасливі будемо під час оповідання про твої муки. Хто знає, до чого може довести нас зворушення? – На останніх словах глянула на мене знизу вгору вільготними вже очима, взяла мене за обидві руки й присунулась до мене ще ближче, так що вона до мене торкалась, а я до неї.
– Розповідай, дитино моя, – сказала, – я чекаю і почуваю в собі велике бажання розчулитися. Здається, у житті своєму я не була ще така чула й ніжна…
Тож я почала своє оповідання приблизно так, як вам оце написала. Годі переказати, яке враження справило воно на неї, як вона зітхала, як плакала, як обурювалася моїми жорстокими батьками, жахливими черницями у монастирі св. Марії та Льоншанському. Мені дуже прикро було б, коли б їм трапилася хоч мала частина того лиха, що вона їм зичила. Я не хотіла б, щоб з голови мого найгіршого ворога хоч би волосина впала. Вряди‑годи вона уривала мене, підводилася, ходила, знову сідала на своє місце, іноді зводила руки й очі догори, а потім ховала голову в мене на колінах. Коли я розповідала про в'язницю, про своє заклинання й прилюдне каяття, вона мало не кричала, а коли я закінчила й замовкла, вона лежала якийсь час, схилившись на ліжко, припавши обличчям до ковдри, витягнувши над головою руки, і я сказала їй:
– Простіть мене, паніматонько, що я такої туги завдала вам. Я ж попереджала вас, а ви сами схотіли…
Вона відповіла мені тільки:
– Лихі істоти! Жахливі істоти! Тільки в монастирі може отак занепасти людяність. Коли ненависть поєднується з постійним лихим настроєм, то впину тоді вже немає. На щастя, я лагідна, люблю всіх своїх черниць; вони теж ті більше, ті менше перейняли мою вдачу, і одна одну люблять. Але як витримало ваше слабе здоров'я такі муки? Як не зламалися ці ручки й ніжки? Як не зруйнувалася ця тендітна машина? Як не погас у сльозах блиск цих оченят? Жорстокі! Скрутити ці руки мотузками!.. – казала вона і брала мене за руки й цілувала їх. – Виривати скарги й стогони з цих уст!.. – І цілувала їх. – Нагонити на це чарівне, ясне обличчя безкінечні хмари смутку!.. – і цілувала його. – Зв'ялити троянди цих лиць!.. – і гладила їх рукою та цілувала. – Спотворити цю голівку! Рвати це волосся! Захмарити клопотом це чоло!.. – І цілувала мені голову, чоло, волосся. – Накинути петлю на цю шию, шматувати ці плечі наконечниками!.. – і зсувала мені покривало з шиї та голови, розстібала мені вгорі сукню, волосся моє падало на відкриті плечі, груди мої були напівголі, а вона цілувала мені шию, відкриті плечі й напівголі груди. Тоді по тремтінню, що охопило її, по незв'язності в мові та нестямі її очей і рук, по тому, як стискалось її коліно між моїми, як палко вона пригортала мене і як міцно оповивали мене її руки, – я помітила, що та хвороба незабаром знову обпаде її. Не знаю, що діялось у мені, але мене пройняв жах, дріж і млость, які потвердили мою підозру, що її недуга заразлива. Я сказала їй:
– Гляньте, паніматонько, до якого безладу ви мене призвели! Коли ввійде хто…
– Сиди, сиди, – мовила вона здушеним голосом, – ніхто не ввійде…
Тим часом я силкувалася встати, вирватися в неї і казала їй:
– Бережіться, паніматонько, ось знову ваша недуга підступає. Дозвольте мені піти…
Я хотіла піти, хотіла, певна річ, але не могла. Сили в собі не почувала зовсім, коліна піді мною підгиналися. Вона сиділа, я стояла, вона тягла мене до себе, я боялася впасти на неї і зробити їй боляче. Тож сіла край ліжка й сказала їй:
– Не знаю, що зі мною, паніматонько, але мені недобре.
– Мені теж, – сказала вона, – але спочинь хвилинку, це минеться, це нічого…
Справді, моя настоятелька заспокоїлась, і я також. Обидві ми були пригнічені – я схилилась головою на її подушку, а вона поклала голову мені на коліно, чолом пригорнулась до моєї руки. Так ми пробули хвилин кілька. Не знаю, про що вона думала, а я не думала нічого, не могла думати, кволість огорнула мене геть усю.
Ми мовчали, аж ось настоятелька заговорила перша й сказала мені:
– Сюзанно, з того, що ви казали мені про вашу першу настоятельку, мені здається, що вона була вам дуже дорога.
– Дуже.
– Вона любила вас не більше, ніж я вас, а ви її любили більше… Ви не відповідаєте?
– Я була нещасна, вона полегшила мої муки.
– Звідки взялася у вас відраза до чернецтва? Ви не все мені сказали, Сюзанно.
– Даруйте, паніматко.
– Та це ж неможливо – бути такою гарною, адже ви дуже гарна, самі не знаєте, яка гарна, і щоб ніхто вам не сказав цього.
– Мені казали.
– І той, хто казав це, не був вам прикрий?
– Hi.
– І він припав вам до серця?
– Аж ніяк.
– Що? Ваше серце ніколи нічого не почувало?
– Нічого.
– Як? Хіба відраза до монастиря постала у вас не через пристрасть – таємну або батькам невгодну? Звіртеся мені, я вибачлива.
– Не маю з чим звірятися вам, паніматонько.
– Так з чого ж тоді взялася ваша відраза до чернецтва?
– З самого чернецтва. Я ненавиджу його обов'язки, заняття, самотництво, примус. Мені здається, я до іншого покликана.
– Чому ж вам здається так?
– Бо нудьга гнітить мене, нудьгую я.
– Навіть тут?
– Так, паніматонько, навіть тут, дарма що ви до мене така добра.
– Може, ви почуваєте в собі якісь потяги, бажання?
– Ніяких.
– Вірю. Ви, здається мені, на вдачу спокійна.
– Дуже.
– Навіть холодна.
– Не знаю.
– Ви світу не знаєте?
– Трохи знаю.
– Він вабить вас?
– Цього я гаразд не тямлю, та, мабуть, вабить‑таки.
– Може, за волею сумуєте?
– Саме за нею, та, певно, й ще багато за чим.
– За чим же саме? Скажіть мені щиро, друже, вам хотілося б вийти заміж?
– Воліла б краще вийти заміж, ніж бути черницею, то вже певно.
– Чому воліли б?
– Не відаю.
– Не відаєте? А скажіть, яке враження справляє на вас присутність чоловіка?
– Ніякого. Коли він розумний і говорить добре, мені приємно його слухати, коли він з обличчя гарний, я помічаю його.
– А серце ваше спокійне?
– Досі було спокійне.
– Як? Коли вони втеплюють гарячі погляди у ваші очі, ви не відчували…
– Іноді ніяковіла. Під такими поглядами я опускала очі.
– І ніякого хвилювання?
– Ніякого.
– І ваші почуття вам нічого не сказали?
– Я не знаю, що то за мова почуттів.
– А проте вони свою мову мають.
– Може бути.
– І ви її не знаєте?
– Аж ніяк.
– Невже? Мова ця дуже солодка. А хотілося б знати її?
– Ні, паніматонько, навіщо мені це?
– Щоб нудьгу розвіяти.
– Щоб збільшити її, мабуть. Та й що таке мова почуття, коли ні до кого звертатися з нею?
– Говорять звичайно з ким‑небудь. Напевно, воно краще, ніж самій розмовляти, хоч і від цього все‑таки втіху маєш.
– Я нічого в цьому не розумію.
– Коли хочеш, серденько, я поясню тобі.
– Ні, паніматонько, ні. Я нічого не знаю і волію краще не знати нічого, ніж набути знання, яке, певно, ще більшого жалю мені завдасть. У мене немає бажань, і я не хочу шукати таких, яких не зможу задовольнити.
– А чому не зможеш?
– Та як же?
– Як я.
– Як ви? Адже в монастирі нікого немає.
– У ньому я, любий друже, і ви.
– Так що ж я вам? І що ви мені?
– Яка вона невинна!
– Атож, паніматонько, я дуже невинна, і воліла б краще вмерти, ніж перестати невинною бути…
Не знаю, чим могли вразити її мої останні слова, але від них вона раптом перемінилась на обличчі; стала поважна, заклопотана. її рука, що в мене на коліні лежала, спочатку перестала його стискувати, а потім вона геть прийняла її й понурила очі. Я сказала їй:
– Що це з вами, паніматонько? Може, промовилась я чимось таким, що вас образило? Даруйте мені. Я користаюся з волі, якої ви надали мені, – кажу вам усе без роздумувань, та коли б і роздумувала, то сказала б так само, може, ще й гірше. Адже ми про такі незвичайні речі розмовляємо! Даруйте мені…
На цих словах я оповила їй шию руками й поклала голову на її плече. Вона теж мене обняла й дуже ніжно пригорнула. Отак пробули ми хвилинку, потім вона знову прояснішала, поласкавішала й спитала мене:
– Ви добре спите, Сюзанно?
– Дуже добре, – сказала я, – надто ж останній час.
– Засинаєте зразу?
– Здебільшого.
– А коли не зразу заснете, про що думаєте?
– Про своє минуле життя й про те, що ще лишилося прожити, або Богу молюся, або плачу, всяко буває.
– А вранці, коли рано прокинетесь?
– Встаю.
– Зразу?
– Зразу.
– Так ви не любите помріяти?
– Ні.
– Поніжитись у теплому ліжку?
– Ні.
– Ніколи… – на цьому слові вона спинилась, і не без підстави: те, що вона спитала в мене далі, недобре було, а я, мабуть, ще гірше зробила, що відповідала, але вирішила ні з чим не таїтися.