А Бріхатспхіг мовив: "Його нора, напевно, містить— ся над скарбом, від якого йде жар і змушує так високо ; стрибати. Недарма кажуть:
Багатством викликаний жар величним робить будь-кого,
Та щастя більшого нема, як з ближнім поділитись ним.
А крім того,
Не без причини Шанділі за неочищений кунжут ;
Очищений розпродує — для цього певний привід є".
І Тамрачуда спитав: "Та як же це?", і Бріхатспхіг розповів.
Оповідка друга
"В одному селищі у пору дощів попросив я притулку в, тамтешнього брахмана, маючи на увазі прийняти на себе! обітницю і, за його згодою, стати в нього послушниконі та поклонятися божеству. Одного дня прокинувся я вдосвіта й почав прислухатись до суперечки між брахманом та його жінкою. Брахман говорив: "Сьогодні вранці, брах4 манко, буде літнє сонцестояння, а цей день славиться безмежною щедрістю, так-от, я піду в село збирати подаяння, а ти на честь сонця пригости якогось достойного брахмал на". Вона мовчки вислухала його, а потім заходиласії лаяти на всі заставки: "Та чим же я, злидню безпросвітний, людину пригощатиму? І як у тебе язик повертається говорити таке? Та хіба ж відтоді, як жрець з'єднав наші руки, я хоч краплину щастя зазнала, або хоч разочой скуштувала якихось пундиків, хіба я мала намисто, браслети [126] , поножі чи інші які оздоби?!" Брахман зашепотів: "Та цить, жінко! Чого ти розходилася? Сказано ж:Чому б тому, хто просить в нас, не дати хліба хоч би шмат;
Чи мав багатство хтось колись, якого мати він хотів?
Знать, нагорода багача здобута безліччю дарів.
А, як нам кажуть, бідняку за мушельку перепада.
Охоче служать щедрому, хоч бідний він,— не багачу.
Смачна вода колодязна, що в океанській тій воді?
А також
Що важить цар, як величі
Самовідмовою він не досяг?
Хто наймудріший з мудрих Шівою
Куберу, божество скарбів, назве?
До того ж
Шануєм ватажка слонів, хоча в роботі худне він,
А віслюка, хоч той товстий, засуджуєм безжально ми.
Лиш воду хмара нам дає,
Та людям люба на землі.
Коли ж простягне руку друг,
Не хочуть бачити його.
Отож, збагнувши це, навіть дуже бідна людина мусить колись-таки вкинути хоч крихту в чашу для милостині. Як-то кажуть:
Те, що розсудливі дають достойним людям в слушний час,
Як мудрих приписи велять,— несе їм вічну благодать.
А також
Аж надто жадібним не будь, але і не зрікайсь жадань,
А будеш надто жадібним, на лобі ґуля вискочить".
Спитала брахмана жінка: "А це ж чому?", і він їй розповів. [127]
Оповідка третя
"Жив у якійсь лісистій країні пулінда. І ось одного разу він пішов у ліс на полювання. Пробираючись хащами, він раптом зустрів здоровенного вепра, подібного до вершини гори Маханджана, і влучив у нього стрілою, а той, розлютившись від страшенного болю, кинувся на пулінду і своїми іклами, що виблискували молочною білизною молодика, розпоров пулінді живіт, і той упав мертвий на землю. Але й сам поранений вепр, убивши мисливця, розпався на п'ять первинних начал.Тим часом на те місце приплентав змучений голодом шакал, який блукав по всіх усюдах у марних пошуках їжі. Побачивши вепра й пулінду, він на радощах подумав: "О, нарешті доля зглянулась на мене. Ну просто не вірить-ся, що вона мені стільки харчу припасла! Недарма ж кажуть:
Якщо й не докладеш зусиль, щоб в іншому житті набуть
Хороший чи поганий плід, все'дно ним вразить нас талан.
А також
Коли б і де б, хто б не вчинив за вік щось добре а чи зле,
Не омине того, однак,— своїх плодів скуштує смак.
Ось я наїмся їхнього м'яса і тоді ще довго мандруватиму по світу. Мабуть, почну з того вузлика, яким жила тятиви прикріплена до краю лука.
Потроху користуйсь добром, як споживають мудреці
По крапелині еліксир, та не спіши ужить все враз".
Отак помізкувавши, він узяв у рот кінчик лука й заходився жувати його, а коли надгриз зашморг тятиви, кінець лука проколов йому піднебіння і вискочив посеред лоба. Ну й від цього шакал одразу ж помер. Тому я й кажу:
Аж надто жадібним не будь, але і не зрікайсь жадань
А будеш надто жадібним,— на лобі ґуля вискочить
І брахман вів далі: [128]
Що ж, знатність роду й довгий вік, знання, багатство і судьба —
П'ять якостей живих істот — із лона матері ідуть".
Тоді наведена на розум брахманка сказала: "Та в мене десь є трохи кунжутового насіння. Ось я зараз його обчищу й нагодую брахмана кунжутовою кашею". Чоловік, упевнений, що все буде гаразд, пішов у село. А вона замочила насіння в гарячій воді й поклала на сонці сушитися. Де взявся чужий собака й оросив те насіння своєю сечею. Жінка побачила це й подумала: "От тобі й маєш! Ти бач, як мені лиха доля прислужилася! Тепер його вже не можна їсти. Ось я зберу обчищене насіння, понесу до сусідів і обміняю його на необчищене. Мені ще й дякуватимуть за це". А я саме ходив по дворах та збирав милостиню. Куди тільки зайду, туди й вона зі своїм кунжутовим зерном прителющиться та все примовляє: "Ось віддаю лущений кунжут за нелущений!" Одна господиня вже хотіла була забрати у неї те збіжжя, але її син зазирнув у "Кама ндакіяніті-шастру" і сказав: "Не треба, матусенько, цього робити, бо вона, мабуть, неспроста віддає лущений кунжут за нелущений". Мати послухала сина і відмовилася брати кунжут. Так-от я й кажу:
Не дарма тітка Шанділі міняє лущений кунжут
На ще нелущений кунжут — в тім є притичина своя".
Потім він ще додав: "А ти знаєш,кудою цей повелитель щурів заходить і виходить?" Тамрачуда на це відповів: "Знаю, шановний. Він же не сам приходить, а, як я бачив, з усім своїм виводком і снує сюди й туди". Прийшлий чернець спитав: "А чи нема в тебе лопатки?" Хазяїн мовив: "Чого б то не було, є — залізна( з ручкою!" Гість тоді сказав: "Треба нам удвох устати раненько і, поки ще люди землю не затопчуть, піти по його слідах".
Коли я почув ці слова, то подумав: "Все, лиха мені не минути! Так само, як він довідався про мої скарби, так і про фортецю мою дізнається! До цього вже йдеться". Кажуть:
Мудрець уперше лиш погляне
І вже людину наскрізь бачить.
Досвідчений в долоню візьме
І визначить вагу до пали. [129]
По розуму людей їх давнину й майбуть,
дурне і добре видно,-
Нехай у пташеняти з роду павича .
ще хвіст і не пробився,
До озера, однак, воно бочком-бочком,
немов доросле, диба,
І бачиться усім з поважної ходи,
як наче б хвіст вже виріс.
Тоді я, охоплений страхом, подався з усім своїм почтом до фортеці обхідною дорогою, щоб заплутати сліди. Але невдовзі нам перетяв шлях здоровенний котяра і кинувся в і саму гущу бідолашних щурів. Лише ті, яким чудом пощастило врятуватися, зрошуючи землю своєю кров'ю, дісталися до фортеці, картаючи мене за те, що я вибрав таку згубну дорогу. Правду кажуть:
Напружившись украй, приречена газель
тенета розірвала,
Пробилась через ліс, охоплений вогнем,
що пожирав дерева,
Промчала, як стріла, либонь, іще й хутчій,
бо й стріли обігнала,-
Щоб рятувать життя, сил свіжих додає
нам доля неприхильна.
І я сам-один пішов шукати собі притулку в іншому місці,; а всі мої родичі здуру залишилися в старій фортеці. Той клятий прочанин по кривавих слідах знайшов дороги до тієї фортеці й заходився розкопувати її своєю лопаткою. Нарешті він докопався до скарбу, що над ним я заві жди споруджував своє житло, і завдяки жару якого міг досягати малодоступних висот. Розгадавши мою таємницю, прочанин сказав Тамрачуді: "Ну, тепер, добродію, спи спокійно. Жар цього скарбу надавав снаги щурові". Потім вони забрали скарб і обидва пішли в келію. А я заліз у своє сховище, яке вже не милувало ока, бо в ньому нe було чудодійного скарбу, і впав у великий смуток. Я подумав: "Що ж мені робити? Куди йти? Чим утішити душу?" Цілісінький день мене гнітили болісні роздуми, а коли зайшло сонце, я, знесилений і приголомшений, все-таки; пробрався зі своїм почтом до тієї оселі.
Ну, а Тамрачуда, почувши шарудіння, знову застукотів бамбуковою палицею по чаші для милостині. Тоді гість [130] його запитав: "Друже, чого ти й сьогодні не спиш, коли вже нема причини для хвилювання?" Той відповів: "Та знову ж, любий, той капосник, щурячий ватажок, зі своїм виводком завітав сюди. А я з переляку стукаю палицею по чаші". Гість, усміхнувшись, сказав: "Не бійся, друже! Багатство зникло його, і він втратив здатність високо стрибати. То звичне діло для всіх живих істот. Недарма ж кажуть:
Якщо занадто хтось меткий, а інших зневажа людей,
І пишномовний в бесідах — це в нього від багатства йде".
Почувши такі слова, я розгнівався і спробував дострибнути до чаші з наїдками, з якої не спускав очей, але марно: мені забракло сили, і я гепнув на землю. Коли пролунав звук від падіння, мій ворог засміявся і сказав Тамрачуді: "Поглянь, поглянь, от дивина!" А потім додав:
"Той завше сильний, хто багач, якщо багач — то і мудрець,-
Дивись, оцей щуриний цар в загал улився і збіднів.
Отож спокійно спи, от і все. Раз він упав, тепер він у наших руках. Дуже добре про таке сказано:
Змія беззуба — не змія, і слон без муксусу — не слон,
Хто без багатств,— не чоловік, хіба що тільки зветься так".
І став я тоді міркувати: "Нема в мене сили навіть на висоту пальця підстрибнути. Тьху на життя істоти, яка втратила своє багатство!" Недарма кажуть:
У того, хто добро своє у лінощах занапастив,
Діяння сходять нанівець, як у посуху ручаї.
Той, хто багатство розгубив, лишається з одним ім'ям,
Стає безславним, як пирій чи здичавілий вже кунжут.
Той, хто багатство розгубив, чеснотами вже не сяйне,-
Освітлює багатство їх, як осяває сонце світ.
Не так страждає на землі, хто вік у бідності живе,
Як той, хто у достатку жив, затим дощенту розоривсь.