Та він намагався не дуже панікувати, куди важливіше було подумати, як виправдатися перед поліцією, щоб урятуватися від смерті і, може, ще допомогти Сотникову.
Але, напевно, то було непросто.
З високого, чимось заставленого знадвору віконця цідилося ріденьке світло, воно наповнювало камеру примарною сирістю, в якій виразно була видна тільки світлувата латка затоптаної соломи та похилена сива голова старости під вікном. Той нерухомо сидів біля стіни, поринувши в свої, певне, теж невеселі думки.
— Казали, там хтось поліцая вночі поранив, невідомо, чи буде жити, — після тривалого мовчання натякнув старий. Для Рибака те повідомлення не було новиною, але він просто забувся про це і зараз, після натяку старости, занепокоївся ще дужче. Однак розмову перевів на інше.
— Вас уже брали нагору? — запитав він з полохливою надією, що черга на допит, може, ще не його. Та староста зразу ж і зруйнував цю його надію.
— На допит? Аякже. Сам Портнов допитував.
— Який Портнов?
— Слідчий.
— Ну і як? Дуже били?
— Ні, мене не били. За що мене бити? Б'ють, коли хто приховує. А я що міг приховати Рибак, затамувавши дихання, уважно слухав: хотілося по можливості передбачити, що на нього самого чекало попереду.
— Цей Портнов, я тобі скажу, хитрий, як чорт. Усе знає, — невесело зауважив старий.
— Але ж ти викрутився.
— А що мені викручуватися! Провини за мною ніякої нема. Що перед богом, те й перед людьми.
— Такий безвинний?
— А в чім моя провина? Не побіг доповідати про овечку? Та я старий ночами бігати. Шістдесят сім років маю.
— Да-а, — зітхнув Рибак, — значить, цокнуть. Це в них просто: підмога партизанам.
Таким же рівним голосом, як і досі, Петро сказав:
— Ну що ж! Значить, така доля. Куди дінешся?
"Яка покірність! — подумав Рибак. — А втім, шістдесят сім років — своє уже віджив. А тут усього двадцять шість, хотілося б трохи пожити ще. Не те що страшно, а просто бридко лягати взимку в промерзлу яму…"
— Ні, треба боротися.
А що, коли в усій цій історії більше натиснути на старосту? Справді, якщо видати його за партизанського агента або хоч помагача, сказати, що він уже не вперше робить послугу загону, скерувати усе слідство у фальшивому напрямку? Почнуть додатково розслідувати, знадобляться нові свідки, показання, мине час. Мабуть, це не дуже збільшить Петрові провини перед німцями, а їм двом, можливо, ще й поможе.
Поринувши в роздуми і затихнувши, він аж здригнувся, коли поруч у соломі щось зашерехтіло й через його чоботи перевалилося щось живе й м'яке. Староста в кутку ворухнув ногою:
— Киш, холера на вас!
І тоді він угледів під стіною пацюка. Швиденько обнюхуючи солому, сірий прудкий клубок прошмигнув краєм підлоги і зник у темному кутку.
— Розплодилося їх тут, — сказав Петро. — І на людей не зважають, літають, як холери які. Певно, ще Іцкові. Колись тут крамниця була, Іцко цукерки продавав. Потім сільпо зробили. Скільки чого помінялося, а пацюки все бігають.
— Авжеж. Ніхто їх не винищує. Ох ти, боже…
Він не встиг договорити, як за дверима десь загрюкало, брязнув засув й у вічі вдарило яскраве світло дня. На порозі з'явилася голінаста постать Стася в знайомому бушлаті, з гвинтівкою за плечем.
— Ну, де цвай бандит? До слідчого!
Поліцай хихикнув коротко й огидно, а в Рибака щось раптом болісно опало всередині. Мабуть, із надмірною поспішливістю він підхопився на ноги, тамуючи в свідомості здивування: а де ж Сотников? Спочатку ж, певно, мусили привести Сотникова, а потім уже і його взяти на допит. Чи, може, Сотникова уже вбили Він покірно наблизився до східців, зачекав трохи, поки Стась замикав за ним двері, далі попереду конвоїра зійшов нагору.
Ішов він немовби механічно, без участі свідомості, не помічаючи нічого довкола. Почував себе дуже погано. Ні, це не був страх — він мучився од безсилля, від неможливості скористатися випробуваним способом — силою, щоб урятувати себе. Відсутність будь-якого вибору дуже звузила його можливості, думка щодо старости лишилася просто наміром — він як слід не продумав її, нічого не підготував і зараз ніс до слідчого цілковиту збентеженість у душі.
— От кожушок і скинеш! — пругко вдарив його Стась по плечі. — А нічого кожушок, їй-богу! І чоботи. Ну, чоботи я заберу. А то шкода такі рвати, правда ж? — Він махонув по перед себе ногою у гарнім хромовім чоботі. — У тебе який розмір?
— Тридцять дев'ятий, — обманув Рибак, уповільнюючи крок: після смердючого підвалу хотілося хоч надихатися.
— Холера, замалі! Ей, у рот тобі голоблю! — раптом визвірився поліцай. — Ширше крок!
Остерігаючись стусана, Рибак не став упиратися — проскочив двері, недовгий темнуватий коридор з мордатим днювальним біля тумбочки. Стась невимогливо постукав зігнутим пальцем у двері.
— Можна?
Наче в сні, передчуваючи, як зараз остаточно зруйнується і пропаде його життя, Рибак переступив поріг і вперся поглядом у могутню грубу-голландку, що якоюсь загадково поганою ознакою з'явилася на його шляху. Її чорний колір і круті осадкуваті боки пригнічували, нагадували недоречний пам'ятник чийогось життя. За столом біля вікна стояв щуплий чоловік у піджаку, він чекав. Рибак спинився неподалік од дверей, спантеличено згадуючи: невже це і є той самий слідчий, в якого не зміг викрутитися староста?
— Прізвище! — одразу гаркнув той. Очевидно, він був чимось розлютований, нервозне личко його недобре хмурилося, погляд спідлоба твердо уп'явся в арештованого.
— Рибак.
— Рік народження?
— Дев'ятсот шістнадцятий.
— Де народився?
— Під Гомелем.
Слідчий, відійшовши од вікна, сів у крісло. Поводився він насторожено, але, здається, не надто погрозливо.
— Сідай!
Рибак ступив два кроки і обережно опустився на рипуче віденське крісельце навпроти столу.
— Жити хочеш Трохи дивне це запитання своєю несподіваністю дещо зняло напруження, Рибаку вчулося в ньому навіть щось від жарту, і він зніяковіло поворушився у кріслі.
— Ну хто ж це жити не хоче! Звісно…
Однак слідчий, здається, був далекий від того, щоб жартувати, і в попередньому темпі сипав запитання:
— Так! Куди ішли Енергійно поставлені запитання, напевне, вимагали такої ж енергійної відповіді, але Рибак не одразу тямив часом потайного змісту поліцаєвих слів і трохи зволікав.
— Ішли по харчі. Потрібно було поповнити запаси, — сказав він і подумав: "Чорт з ним! Хто не знає, що партизани теж їдять. Який тут може бути секрет!"
— Так, правда. Повірю. Куди йшли Слідчий весь аж напружився, стежачи за рухом кожної жилки на його обличчі. Рибак розгладив полу кожушка на коліні, поскріб нігтем якусь там плямку.
— Так це, йшли на хутір, а він виявився спаленим. Ну, пішли куди очі дивляться.
— Який хутір спалений?
— А той, Кульгаїв, чи як його. Під лісом.
— Правда. Кульгаїв спалений. Німці спалили. А Кульгай і всі кульганята розстріляні. "Хвалити бога, не доведеться брати гріх на душу", — задоволено подумав Рибак.
— А як опинилися в Лісинах?
— Та так. Натрапили вночі, ну і… Зайшли до старости.
— Так, так, зрозуміло, — про щось роздумуючи, прикинув слідчий. — Значить, ішли до старости?
— Ні, чому? Ішли на хутір, я ж сказав…
— На хутір, зрозуміло. А хто командир банди? — раптом запитав слідчий і, повний уваги, завмер, втупивши в нього жорсткий уважний погляд. Рибак подумав, що тут уже можна збрехати — хай перевірять. Хіба що Сотников…
— Командир загону? Ну, цей… Дубовий.
— Дубовий? — чомусь здивувався слідчий, і Рибак пильно подивився йому в очі. Але не тому, щоб упевнити слідчого у правдивості своєї брехні, — важливо було зрозуміти, вірять йому чи ні. Однак на гострий погляд слідчого набігла тінь задумливості.
— Мерзотник! Уже й з Дубовим знюхався! Я так і знав. Восени не взяли — і от, будь ласка…
Рибак не зрозумів: кого він мав на увазі? Старосту? Але як же тоді? Очевидно, він тут щось наплутав… Однак розмірковувати було ніколи. Портнов швидко вів допит далі:
— Де загін?
— У лісі.
Зараз він уже відповів без затримки і навіть прямо й безгрішно подивився в холодні насторожені очі слідчого — хай упевниться.
— У Борковськім?
— Ну. (Дурні вони, чи що, сидіти у Борковськім лісі, котрий хоч і великий, та після того як зірвали міст на Іслянці, обложе ний з чотирьох боків. Досить того, що там лишилася група Дубового, рештки ж їхнього загону перебралися за шістнадцять кілометрів на Горіле болото).
— Скільки чоловік у загоні?
— Тридцять.
— Бреши! У нас є відомості, що більше.
Рибак вибачливо посміхнувся. Він відчув потребу виявити зневагу до необізнаності слідчого.
— Було більше. А зараз тридцять. А решта вибули. Знаєте, бої, втрати…
Слідчий задоволено посовався у кріслі.
— Що, поскубли? Отож-бо! Скоро пух-перо летітиме з вас усіх.
Рибак помовчав. Його настрій покращав — здається, від Сотникова вони небагато дізналися, отже, можна нарозказувати казок — хай перевірять. До того ж схоже на те, що слідчий став добрішати у своєму ставленні до нього, і Рибак подумав, що цю доброту треба якось зміцнити, щоб можна якось і скористатися з неї.
— Так! — слідчий відкинувся у кріслі. — А тепер ти мені скажи, хто із вас двох стріляв уночі. Ти?
— Ні, не я, — відповів Рибак не дуже, однак, рішуче. Зараз йому вже просто незручно було виправдовуватися і тим самим перекладати вину на Сотникова. Але що ж — перебирати її на себе?
— Значить, той? Так Це запитання лишилося без відповіді?
— Рибак лише подумав: "Щоб ти здох, наволоч! Так хитро ловить". Та й справді, що він міг йому сказати А втім, Портнов не дуже й наполягав.
— Так, так, зрозуміло. Як його прізвище?
— Кого?
— Напарника.
Прізвище! Навіщо воно йому здалося, це прізвище? Але коли Сотников не назвав себе, тоді не випадає називати його і йому. Мабуть, слід було б якось збрехати, але Рибак не міг придумати як.
— Не знаю, — нарешті сказав він. — Я недавно в цьому загоні, ще не знаю всіх на прізвище.
— Так, не знаєш, — з легкою удаваною прикрістю повторив Портнов. — А староста цей, кажеш, Сич? Так він у вас значиться Рибак напружив пам'ять — здається, він не чув навіть старостиного прізвища, не тільки його клички.
— Я не знаю. Чув — у селі його звуть Петро.
— Ах, Петро.
Йому на мить здалося, що Портнов — це якийсь недолугий плутаник, але зразу ж він здогадався: слідчий хоче заплутати його.
— Так, так.