наче ґудзики, світилися усмішкою. Я сів у стареньке потерте крісло, оббите коричневою шкірою.
— Як ви живете, місіс Хадсон?— спитав я.
— О, мені ні на що скаржитися. Хіба тільки на те що я не така молода й здорова, як колись, — відповіді вона. — Я вже не можу працювати стільки, як тоді, коли ви жили тут. Тепер я не подаю моїм джентльменам обід власноруч, а тільки сніданок.
— У вас усі кімнати зайняті?
— Хвала богові, всі.
Завдяки підвищенню цін місіс Хадсон одержувала за свої кімнати більше, ніж тридцять років тому, і гадаю, що по-своєму вона жила непогано. Але запити людей день у день зростають.
— Ви не повірите. Спочатку мені довелося обладнати ванну кімнату, згодом провести електрику, а поті їм заманулося мати телефон. Цікаво, що вони вигадуватимуть далі?
— Містер Джордж каже, що місіс Хадсон вже час подумати про відпочинок, — втрутилася Естер, яка накривала стіл до чаю.
— Не лізь не в свої справи, дівчино, — різко відповіла місіс Хадсон. — Коли я піду на відпочинок, то тільки на кладовище. Не дуже приємно жити віч-на-віч з Джорджем і Естер, не маючи змоги навіть побалакати з кимось!
— Містер Джордж каже, що їй треба придбати маленький будиночок у селі і пильнувати себе, — заявила Естер, анітрохи не збентежена зауваженням старої.
— Навіть не згадуйте мені про село! Минулого літа лікар порадив мені поїхати туди на шість тижнів. І, вірте слову, це ледве мене не вбило. Там стоїть такий галас! Весь час цвірінькають птахи, співають півні, мукають корови. Я не могла цього витримати. Коли проживеш усе життя в тиші і спокої, неможливо звикнути до цього безперервного гамору.
За кілька кроків од дверей місіс Хадсон проходила Воксхолл-Брідж-роуд, по ній проїздили трамваї, гуркотіли автобуси, гуділи таксі. Проте для старої цей лондонський шум був ніби колискова пісня.
Я окинув поглядом затишну маленьку кімнату, в якій стільки років прожила місіс Хадсон. Чим можна було б їй прислужитися? Я помітив, що грамофон у неї є. Це була єдина річ, яка спала мені тоді на думку.
— Вам що-небудь треба, місіс Хадсон?
Думаючи про щось, вона зупинила на мені свої блискучі очиці.
— Якщо ви вже заговорили про це, не знаю, чого б я хотіла, окрім здоров'я і сили, щоб попрацювати ще років з двадцять.
Я не вважаю себе сентиментальним, та після її відповіді, несподіваної, але такої характерної, я враз відчув, як до горла мені підкотився клубок.
Коли настав час прощатися, я спитав, чи можна подивитися кімнати, в яких прожив п'ять років.
— Збігай нагору, Естер, і поглянь, чи дома містер Грехем. Якщо його немає, гадаю, він не протестуватиме, коли ви подивитесь на них.
Естер мерщій побігла нагору і за хвилину, трохи захекавшись, зійшла вниз і повідомила, що містера Грехема немає. Місіс Хадсон пішла зі мною. У спальні стояло те саме вузеньке залізне ліжко, в якому я спав і мріяв, той самий комод і умивальник. Вітальня носила на собі сліди похмурої моці спортсмена: на стінах висіли фотографії крикетних команд і гребців у трусиках, у кутку стояли битки для гольфа, а на камінній полиці в безладді розмістилися люльки з тютюном, оздоблені емблемами коледжу. У мій час вірили в чисте мистецтво, і я доводив це, прикрасивши камінну полицю мавританським килимком, придбавши жовто-зелені саржові завіски і повісивши на стіни автотипії картин Перуджіно, Ван-Дейка і Гоббеми.
— У вас була дуже артистична натура, правда? — зауважила місіс Хадсон не без іронії.
— Авжеж, — пробурмотів я.
Я не міг стримати нападу туги, згадавши роки, що минули відтоді, як я мешкав у цих кімнатах, і все, що я пережив тут. Зараз я сидів за тим самим столом, за яким колись їв свої розкішні сніданки і скромні обіди, читав медичні книги і писав свій перший роман. Саме в цьому кріслі я вперше прочитав Вордсворта і Стендаля, єлизаветинських драматургів і російських романістів, Джіббона, Босуелла, Вольтера і Руссо. Цікаво, хто читав цих авторів тут після мене: студенти-медики, клерки, молодики, які роблять кар'єру в місті, літні люди, які живуть на спочинку після служби в колоніях, або ті, кого доля позбавила рідного дому? Кімната, як висловилась би місіс Хадсон, вивернула всю мою душу. Всі надії, які плекалися тут, яскраві видіння майбутнього, полум'яний запал юності, розкаяння, втрата ілюзій, втома, покора долі... Стільки було пережито в цій кімнаті — ціла гама людських почуттів — що, здавалося, вона сама стала одухотвореною й загадковою істотою. Не знаю чому, але вона викликала в мене згадку про жінку на розі вулиці, яка, озираючись назад, однією рукою робила знак мовчати, а другою — манила перехожих. Мої неясні відчуття, що їх я сам дещо соромився, передалися місіс Хадсон; вона засміялася і, як звичайно, потерла свій великий ніс.
— Боже, які люди смішні, — сказала вона. — Коли б я розповіла про джентльменів, котрі жили тут, усе, що мені про них відомо, присягаюся богом, ви б не повірили. Один смішніший за іншого; інколи я лежу в ліжку, згадую про них і сміюся. Світ був би дуже нудний, якби ми інколи не сміялися, але квартиранти часто бувають надто вже смішні.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Я мешкав у місіс Хадсон вже близько двох років, коли знову зустрів Дріффілдів. Жив я дуже праведним життям: весь день проводив у лікарні, а перед шостою годиною повертався на Вінсент-сквер. На Лабет-Брідж я купував "Стар" і читав її, чекаючи обіду. Потім протягом години або двох посилено читав твори, що мали збагатити мій розум, бо я був наполегливий, серйозний і працьовитий юнак; після читання писав романи і п'єси, аж поки не наставав час іти спати. Не пам'ятаю вже, чому одного дня наприкінці червня, вийшовши з лікарні трохи раніше, я вирішив пройти по Воксхолл-Брідж-роуд. Ця вулиця подобалася мені своїм галасливим сум'яттям, її жвавість приємно збуджувала — ви відчували, що кожної хвилини можете сподіватися якоїсь пригоди. Заглиблений у мрії, я ліниво йшов по вулиці, коли раптом із здивуванням почув своє ім'я. Я зупинився, огледівся навколо і ще з більшим здивуванням побачив місіс Дріффілд, яка посміхалась мені.
— Ви мене не впізнаєте?— скрикнула вона.
— Ні, пізнаю, місіс Дріффілд.
І хоч я уже був дорослий, зашарівся, як і в шістнадцять років. Я не знав, що робити. Із своїми жалюгідними поняттями про честь я був приголомшений, коли Дріффілди втекли з Блекстейбла, не сплативши грошей, які вони завинили людям. Я вважав це негідним вчинком. Мені здавалося, вони мають відчувати глибокий сором. Дивно, що місіс Дріффілд наважується розмовляти з тими, хто знав про цей ганебний випадок. Якби я побачив її раніше, то відвернувся б, вірячи, що вона теж хоче уникнути зустрічі зі мною; але вона з явним задоволенням простягнула мені руку.
— Рада побачити блекстейблця, — заявила вона. — Знаєте, ми виїхали звідти, дуже поспішаючи.
Вона засміялася. Я теж. Але її сміх був веселий, як у дитини, тоді як у моєму бриніла вимушеність.
— Я чула, там зчинився великий галас, коли стало відомо, що ми ушились. Тед мало не помер зо сміху, коли почув про це. А що сказав ваш дядько?
Я швидко знайшов потрібний тон — адже вона могла подумати, що у мене, на відміну од інших, зовсім немає почуття гумору.
— Ну, ви ж його знаєте. Він дотримується вкрай старомодних поглядів.
— Так, у цьому й біда усіх блекстейблців. їх треба розворушити, — вона глянула на мене. — Ви дуже виросли відтоді, як я бачила вас востаннє. О, та у вас ростуть вуса!
— Так, — відповів я, підкручуючи їх наскільки це було можливо, — вже давно.
— Летить час, правда? Чотири роки тому ви були зовсім хлопчиком, а зараз — уже мужчина.
— Пора бути мужчиною,— зауважив я гордовито. — Мені майже двадцять один.
Я дивився на місіс Дріффілд. На ній був маленький капелюшок з перами і світло-сіре плаття з рукавами і шлейфом. Вона мені видалася вельми елегантною. Я завжди вважав, що в неї приємне обличчя, але тільки зараз помітив, що вона гарна. Її очі здавалися синішими, ніж колись, а шкіра була кольору слонової кістки.
— Ми живемо зовсім недалечко, — сказала вона.
— І я теж.
— Наша квартира на Лімпус-роуд. Ми оселилися там майже зразу після того, як виїхали з Блекстейбла.
— А я ось уже два роки живу на Вінсент-сквер.
— Я знала, що ви в Лондоні. Мені сказав Джордж Кемп, і я часто цікавилася, де саме. Ходімо до нас. Тед буде радий вас бачити.
— Що ж, ходімо.
Дорогою вона розповіла, що Дріффілд працює літературним редактором у щотижневій газеті; його остання книга мала значно більший успіх, ніж будь-яка з попередніх, і він сподівається одержати добрий аванс за наступну. Як видно, вона знала більшість блекстейблських новин, і я пригадав, як люди розповідали, що утекти Дріффілдам допоміг лорд Джордж. Мабуть, він писав час од часу. Я помітив, що зустрічні чоловіки пильно, дивляться на місіс Дріффілд. Мені спало на думку, що вони, мабуть, теж вважали її гарною. Я навіть трохи запишався.
Лімпус-роуд була довга, широка, пряма вулиця, що йшла паралельно Воксхолл-Брідж-роуд. Всі будинки були подібні один до одного: штукатурені, брудних кольорів, масивні, з великими портиками. Мабуть, їх мали населяти високопоставлені лондонці, але вулиця вже віджила своє або ж ніколи й не привертала уваги тих, для і кого призначалася; змарніла респектабельність мала вигляд водночас таємничий і непутящий. Все це наводило на думку, що люди тут пам'ятали кращі дні, а зараз, по-благородному випивши скляночку, розмовляють про те, ким вони були замолоду. Дріффілди жили в будинку, пофарбованому в тьмяно-червоний колір; ввівши мене у вузький темний хол, місіс Дріффілд відчинила двері і сказала:
— Заходьте. Я скажу Теду, що ви тут.
Дріффілди займали цокольний і перший поверх будинку: вони орендували квартиру в жінки, яка жила на другому поверсі. Кімната, до якої я зайшов, мала такий вигляд, ніби її було умебльовано речами, придбаними на аукціонах. Важкі оксамитні завіски з торочками, петлями і китицями, позолочений гарнітур в чохлах з жовтого адамашку, застебнутих безліччю гудзиків; посеред кімнати — велика канапа. В позолочених гірках було виставлено безліч дрібничок: порцелянові вироби, фігурки, вирізьблені з слонової кістки та дерева, вироби з індійської бронзи; а на стінах висіли великі картини з краєвидами шотландських долин, оленями та гірськими струмками.