Уайнентів-дітей не було видно.
– Повний вперед! – сказав я Гілду. – Перші двері ліворуч. Думаю, вона готова до зустрічі.
– Розкололи? – поцікавився він.
Я кивнув.
– Що ви витягли з неї?
– Побачимо, що вдасться вам витягти, і складемо докупи, щоб підсумувати, – запропонував я.
– О'кей. Ходімо, Енді! – Вони поквапилися з кімнати.
– Де Дороті? – запитав я.
Нора позіхнула.
– Я думала, вона разом з вами. Гілберт десь тут. Кілька хвилин тому був у вітальні. Чи довго ми ще тут гайнуватимемо час?
– Не дуже. – Я знову пішов коридором повз спальню Мімі до іншої спальні, двері якої стояли отвором, і зазирнув усередину. Порожньо. Двері навпроти були зачинені. Я постукав.
– Хто там? – почувся голос Дороті.
– Нік, – відповів я і зайшов.
Одягнена, лише без капців, вона лежала на боці на ліжку. Біля неї сидів Гілберт. Губи в Дороті видавалися припухлими, проте це скоріше було від плачу, бо очі її почервоніли. Вана звела голову і похмуро вирячилась на мене.
– Ти ще не перехотіла поговорити зі мною? – спитав я.
Гілберт підвівся з ліжка.
– Де мама?
– Розмовляє з поліцейськими.
Він щось нерозбірливо пробурмотів і вийшов з кімнати. Дороті пересмикнулась.
– У мене від нього мороз по шкірі, – зізналася вона, а тоді, наче згадавши, знову насупилась.
– То ще хочеш мені щось розповісти?
– Що вас так настроїло проти мене?
– Ти не порозумнішала. – Я сів на місце Гілберта. – Тобі відомо про ножик і ланцюжок, які знайшла твоя мати?
– Ні. Де?
– Що ти хотіла мені сказати?
– Тепер уже нічого, – відповіла вона похмуро, – хіба що зітріть зрештою її помаду з губ.
Я витер. Вона вихопила в мене з рук носовичок, перевернулась, узяла коробку сірників на столику біля ліжка і запалила сірник.
– Смердіти буде просто жах, – попередив я.
– Байдуже, – відказала вона, але сірник загасила.
Я взяв у неї носовичок, підійшов до вікна, відчинив його, вижбурив носовичок геть, знову зачинив і повернувся на своє місце.
– Якщо це підніме твій настрій.
– Що мати сказала… про мене?
– Що ти мене кохаєш.
Вона рвучко сіла.
– А ви що на це?
– Я відповів, що це просто старе дитяче захоплення.
Губи її затремтіли.
– Ви… справді так вважаєте?
– А що ж іще може бути?
– Не знаю. – Вона заплакала. – Всі піднімають мене на кпини – і мати, і Гілберт, і Гаррісон, – я…
Я пригорнув її до себе.
– Ану їх усіх к бісу!
За хвилю вона спитала:
– А мати вас кохає?
– Рятуй боже – ні! Я ніколи не стрічав жінки, яка б не була лесбіянкою і так ненавиділа чоловіків, як вона.
– Але в неї завжди хтось…
– Вимоги плоті. Хай це тебе не обманює. Мімі люто ненавидить чоловіків – геть усіх нас.
Вона перестала хлипати, наморщила чоло і сказала:
– Не розумію. А ви теж її ненавидите?
– Іноді.
– А зараз?
– Не думаю. Звичайно, те, що вона вважає себе найрозумнішою, хоч у голові тирса, дратує, але я б не сказав, що ненавиджу її.
– А я ненавиджу, – промовила Дороті.
– Ти вже повідомила про це минулого тижня. Я хочу дещо в тебе спитати: чи ти знала або бачила колись Артура Нунгейма, про якого ми розмовляли в барі?
Вона пильно подивилась на мене:
– Ви просто намагаєтесь змінити тему.
– Мені справді це важливо знати. То як?
– Ні.
– Про нього писали газети, – нагадав я. – Саме він повідомив поліції про зв'язок Мореллі з Джулією Вулф.
– Не пригадую його прізвища, – відказала вона. – Не думаю, щоб чула раніше.
Я змалював їй Нунгейма.
– Зустрічалася з ним?
– Ні.
– Він часом називав себе Альбертом Норменом. Це прізвище тобі знайоме?
– Ні.
– Чи не впізнала ти кого-небудь з тих, хто був у Стадсі? Може, щось про них знаєш?
– Ні. Слово честі, Ніку, я б розповіла все, що знаю, аби вам допомогти.
– Хай би кому це могло зашкодити?
– Так, – не роздумуючи, відповіла вона, а тоді спитала: – Що ви маєте на увазі?
– Ти чудово розумієш що.
Вона затулилася руками й ледь чутно прошепотіла:
– Я боюся, Ніку. Я…
У двері хтось постукав, і вона відсмикнула руки від обличчя.
– Прошу! – гукнув я.
Двері трохи прочинилися, й зазирнула голова Енді. Намагаючись приховати зацікавлення, він повідомив:
– Лейтенант хоче бачити вас.
– Зараз прийду, – пообіцяв я.
Він розчинив двері ширше.
– Лейтенант чекає. – Енді, певно, хотів багатозначно підморгнути мені, а що разом з оком аж надто викривив рота, то його обличчя набуло переляканого виразу.
– Я ще повернусь, – сказав я Дороті й вийшов з кімнати.
Енді зачинив двері й прошепотів мені у вухо:
– Хлопець підглядав у замковий отвір.
– Гілберт?
– Атож. Він встиг ушитись, зачувши мої кроки, але точно тут був.
– Це в його стилі, – погодився я. – Як ви впорались з місіс Й.?
Він склав пухкі губи трубочкою і голосно зітхнув.
– Ох і жінка!
25
Ми знову зайшли до спальні Мімі. Вона сиділа із задоволеним виглядом у кріслі біля вікна. Радісно усміхнувшись до мене, Мімі сказала:
– Моя совість тепер чиста. Я в усьому зізналась.
Гілд стояв біля столу, витираючись хустиною. На скронях у нього блищали крапелини поту, обличчя видавалося втомленим і зістарілим. Ножик з ланцюжком і носовичок, у який вони були загорнуті, лежали на столі.
– Скінчили? – спитав я.
– Не знаю, хай йому грець! – прогарчав Гілд. Він повернув голову і звернувся до Мімі: – Чи ви вважаєте, що ми скінчили?
Мімі зареготала:
– Не уявляю, що ще можна додати.
– Гаразд, – нешвидко і дещо неохоче проказав Гілд, – в такому разі мені б хотілося переговорити пару хвилин з містером Чарлзом, якщо не заперечуєте. – Він дбайливо згорнув свого носовичка і сховав його в кишеню.
– Можете розмовляти тут, – підвелася Мімі з крісла. – А я тим часом піду побалакаю з місіс Чарлз. – Вона грайливо торкнулася моєї щоки вказівним пальцем, проходячи мимо, – Не дозволяй їм ображати мене, Ніку.
Енді випустив її, зачинив двері, іі витягнувши губи трубочкою, знову голосно зітхнув. Я ліг на ліжко.
– Отже, – спитав я, – що ми маємо?
Гілд відкашлявся.
– Вона розповіла нам, що знайшла ці речі на підлозі, там, де Джулія Вулф, швидше за все, обірвала ланцюжок, борючись з Уайнентом. А ще пояснила, чому досі приховувала свою знахідку. Для нас з вами це пояснення звучить не дуже переконливо, але, можливо, варто подивитися її очима. Сказати відверто, я ніяк не можу її розкусити, пек її матері!
– Головне, – порадив я, – не дати себе виснажити. Коли ви спіймаєте її на брехні, вона з цим погодиться і підсуне нову байку, коли ви її вдруге схопите за руку, вона знову це визнає і тут-таки збреше, і так далі. Більшість людей – навіть жінок – втрачають самовладання, коли їх ловлять на брехні втретє чи вчетверте, вони зізнаються або набирають у рота води. Мімі ие з тих. Вона продовжуватиме брехати, й ви мусите бути насторожі, бо зрештою їй повірите – не тому, що вона скаже правду, а просто втомившись не вірити.
– Гм-м, – пробурмотів Гілд. – Можливо. – Він засунув палець іа комір. Відчувалося, що йому не по собі. – Послухайте, як на вашу думку, це вона вбила дівчину?
Я помітив, що Енді пильно уп'явся в мене, викотивши очі. Я сів і опустив ноги на підлогу.
– Якби я те знав. Цей ланцюжок вона, схоже, підсовує нам умисно, але…. Ми можемо перевірити, чи мав Уайнент такий ланцюжок, – можливо, він у нього і досі є. Якщо вона так добре, як про те каже, запам'ятала ланцюжок, то хіба не могла замовити в ювеліра подібний? Ну а ножика придбати і попросити викарбувати будь-які ініціали – неважко. А проте навряд чи вона могла зайти так далеко. Якщо вона таки підсунула нам ланцюжок, то він скоріше за все справжній – можливо, вона зберігала його в себе кілька років. Так чи так, ваші хлопці мусять все це перевірити.
– Зробимо все, що в наших силах, – спокійно запевнив Гілд. – То ви вважаєте, це не вона?
– Вбила? – я похитав головою. – Не думаю. А що з Нунгеймом? Кулі співпали?
– Так, випущені з того самого пістолета, з якого застрелили дівчину, всі п'ять.
– В нього стріляли п'ять разів?
– Так, і впритул, обпаливши одяг.
– Я зустрів сьогодні ввечері в барі його приятельку, ту довготелесу рудоволоску, – повідомив я. – Так от вона сказала, що це ми з вами його вколошкали, бо він багато знав.
– Гм-м, – прогарчав Гілд. – Що то за бар? Я б хотів з нею побалакати.
– "Пігайрен-клаб" Стадсі Берка, – сказав я і назвав адресу. – Мореллі теж там ошивається. Він мені повідомив, що справжнє ім'я Джулії Вулф Ненсі Кейн і що в неї є приятель, який зараз сидить у в'язниці в Огайо, Фейс Пепплер.
З тону Гілдового "Он як?" я зрозумів, що він уже знає про Пепплера і про минуле Джулії.
– Що ще вам вдалося розкопати в своїх блуканнях?
– Мій приятель Ларрі Кроулі, агент по пресі й рекламі, бачив, як Йоргенсен виходив учора з ломбарду на розі Шостої авеню і Сорок шостої стріт.
– Справді?
– Ви, схоже, не дуже цим здивовані. Я…
Мімі відчинила двері й занесла на таці келихи, пляшку віскі й мінеральну воду.
– Я подумала, що, може, вам схочеться випити, – повідомила вона зухвало.
Ми подякували. Вона поставила тацю на стіл.
– Не зважайте на мене, – посміхнулася вона нам з кумедною терплячістю, як це роблять жінки в чоловічому гурту, й вийшла геть.
– Ви щось почали було говорити, – нагадав мені Гілд.
– Лише те, що коли ваші хлопці вважають мене нечесним, то ви могли б мене попередити. Ми з вами грали разом, і мені б не хотілось…
– Ні, ні, – поквапливо заперечив Гілд, – нічого подібного, містере Чарлз, – Він трохи почервонів. – Я просто… Справа в тому, що комісар спонукає нас до активних дій, і я, певно, просто випустив це з вигляду. Друге вбивство ускладнило становище. – Він обернувся до таці на столі. – Вам як налити?
– Чисте, будь ласка. Нема ніяких слідів?
– Ну, та сама зброя, багато куль – так, як і при першому вбивстві, але й усього. Це трапилося в коридорі будинку мебльованих кімнат, що між двома крамницями. Ніхто там не знає Нунгейма ні Уайнента чи когось з тих, кого б ми могли запідозрити. Надвірні двері ліворуч незамкнені, будь-хто міг увійти, одначе, якщо поміркувати, то це анічогісінько не пояснює.
– Ніхто нічого не чув і не бачив?
– Звичайно, постріли чули, але нікого не помітили. – Він дав мені келих з віскі.
– А гільзи знайшли? – спитав я.
Він похитав головою.
– Знову ні. Мабуть, це револьвер.
– Значить, убивця двічі спорожнював барабан, рахуючи постріл у телефон Джулії, якщо він, як всі люди, ніс револьвер без патрона в дулі.
Гілд опустив келих, до якого було приклався.
– Сподіваюсь, ви не станете шукати якесь китайське пояснення, – зауважив він, – через той спосіб, у який стріляли?
– Ні, але будь-яке пояснення не завадить.