Лише двері на нижньому поверсі вочевидь зовсім недавно пофарбували в брудно бурий колір, і на них хтось незграбно, мовби дитячою рукою, пензлем повиводив номери. На останніх дверях, наскільки Меґі пощастило розгледіти в темряві, стояла сімка.
Баста підігнав їх з Елінор до дверей з номером чотири. На хвилю Меґі навіть відчула полегкість, збагнувши, що Баста мав на увазі не справжню клітку, хоча двері в стіні без вікон справляли враження далеко не привабливе.
– Усе це просто смішно! – процідила Елінор, коли Баста, відсунувши засув, відчиняв двері.
З Каприкорнового будинку він узяв собі підкріплення – худорлявого хлопчину, одягненого, як і дорослі чоловіки в цьому селі, також в усе чорне. Йому вочевидь подобалося щоразу, коли Елінор пробувала розтулити рота, загрозливо наставляти їй у груди рушницю. Але змусити її мовчати йому так і не вдалося.
– Що це за ігрища ви тут улаштували?! – обурювалася вона, не відводячи погляду від цівки рушниці. – Я чула, в цих горах завше був рай для розбійників. Але ж ми живемо у двадцять першому столітті, чоловіче! Тепер гостей уже не ганяє поперед себе з рушницею ніхто, а тим більше отаке хлопченя, як оце…
– Наскільки я знаю, в цьому прекрасному столітті робиться все, що робилося колись, – відказав Баста. – А хлопченя саме в тому віці, щоб повчитись у нас, старших. Сам я був ще молодшим. – І розчахнув двері.
Морок за ними був ще чорніший, аніж ніч надворі.
Баста штовхнув через поріг спершу Меґі, потім Елінор і хряснув за ними дверима.
Меґі чула, як крутнувся ключ у замку, як Баста щось сказав, а хлопчина зареготав, і як стихли їхні кроки. Дівчинка розпростерла руки й намацала пальцями стіну. Очі тут були непотрібні, як у сліпого, Меґі не могла навіть розгледіти, де Елінор. Але чула, що та свариться десь ліворуч.
– Чи є в цій триклятій норі бодай вимикач? Чорт забирай, у мене таке враження, немовби я опинилася в якомусь розтриклятущому, вкрай примітивному пригодницькому романі, де шахраї носять на оці пов’язки й жбурляють ножі.
Елінор любила сваритися, Меґі це вже помітила. І що дужче тітка хвилювалася, то більше сварилася.
– Елінор?! – почувся голос звідкись із темряви.
Радість, переляк, подив – усе було в тому одному слові.
Меґі так рвучко обернулася, що мало не впала, заплутавшись у власних ногах.
– Мо?!
– Не може бути!.. Меґі?! Як ти тут опинилася?
– Тату!
Спотикаючись, Меґі кинулася в темряву, на батьків голос. Чиясь рука схопила її за лікоть, чиїсь пальці торкнулися її обличчя.
– Нарешті!
Під стелею спалахнула лампочка без абажура, й Елінор, самовдоволено всміхаючись, відвела руку від запиленого вимикача.
– Електричне світло – таки чудовий винахід! – сказала вона. – Принаймні порівняно з попередніми століттями це очевидний прогрес. Чи ви так не вважаєте?
– Що ви обидві тут робите, Елінор? – запитав Мо, притискаючи до себе Меґі. – Як ти допустила, що вони привезли дівчинку сюди?
– Як я допустила?! – Голос в Елінор мало не зривався. – Я тебе не просила лишати мене нянькою при своїй доці. Я знаю, як доглядати за книжками, але з дітьми це… Чорт, з дітьми це зовсім інша справа! А крім того, вона тривожилася за тебе! Хотіла податися шукати тебе. І що ж робить дурепа Елінор, замість спокійнісінько сидіти собі вдома? Елінор подумала: "Не можна ж відпускати дівчинку саму". Але все це – через мою великодушність! Я мусила вислуховувати всілякі паскудства, терпіти, щоб у груди мені тицяли рушницею, а тепер ще й твої докори…
– Ну, добре, добре. – Мо відпустив Меґі й оглянув її з голови до ніг.
– Зі мною все гаразд, Мо! – сказала Меґі, хоч голос у неї трохи й тремтів. – Правду кажу!
Мо кивнув головою й перевів погляд на Елінор:
– Ви привезли Каприкорнові книжку?
– Звичайно! Ти віддав би її й сам, якби я… – Елінор зашарілася й опустила очі на свої запорошені черевики.
– …якби ти її не підмінила, – доказала за неї Меґі.
Вона взяла батькову руку й тримала її міцно міцно. Їй важко було повірити, що тепер він знову з нею, живий здоровий, якщо не зважати на криваву подряпину через усе чоло, яка доходила майже до чуба.
– Тебе били? – Меґі занепокоєно провела пальцем по вже присохлому кривавому сліду.
Мо через силу всміхнувся, хоч на душі в нього було, звичайно, невесело.
– Дрібниці. Зі мною все гаразд. Не турбуйся.
Меґі така відповідь не задовольнила, та розпитувати батька далі вона не стала.
– Як ви сюди потрапили? Каприкорн ще раз посилав своїх людей?
– У цьому не було потреби, – гірко промовила, похитавши головою, Елінор. – Про все подбав твій облесливий приятель. Гарного ж змія ти привів у мій дім! Спершу він зрадив тебе, а потім просто таки на таці підніс цьому Каприкорнові й книжку, й твою доньку. "Дівчинку й книжку". Ми чули це від Каприкорна на власні вуха, саме таке доручення він дав отому сірникоїдові. І цей свого роботодавця не підвів.
Меґі поклала батькову руку собі на плече й пригорнулася до нього.
– Дівчинку й книжку? – Мо знову притис до себе Меґі. – Ну звісно. Тепер Каприкорн може бути певен: я зроблю все, що він скаже. – Мо повернувся й рушив у куток, де лежала купа соломи. Зітхнувши, сів на неї, прихилився спиною до стіни й на хвилю заплющив очі. – Що ж, тепер ми, здається, квити – Вогнерукий і я. А проте мені цікаво, як же Каприкорн віддячить йому за зраду. Того, що хоче Вогнерукий, Каприкорн йому не дасть.
– Квити? Що ти маєш на увазі, Мо? – Меґі сіла навпочіпки поруч. – А що повинен зробити для Каприкорна ти? Чого він від тебе хоче?
Солома була волога, на ній довго не поспиш, та все ж це, мабуть, краще, ніж гола кам’яна долівка.
Мо помовчав якусь хвилину, але вона здалася цілою вічністю. Він обвів поглядом голі стіни, замкнені двері, брудну підлогу..
– Здається, настав час розказати тобі всю цю історію, – нарешті промовив. – Хоч я, власне, збирався розповісти її тобі не в такому невеселому місці й трохи згодом, коли підростеш…
– Мені вже дванадцять, Мо!
Чому дорослі гадають, нібито дітям легше сприймати секрети, ніж правду? Хіба діти не здогадуються, що всі оті темні історії дорослі придумують лише задля того, щоб не виказувати своїх секретів? Аж через багато багато років, коли Меґі матиме власних дітей, вона зрозуміє: буває така правда, яка по вінця сповнює серце відчаєм, і її не хочеться розповідати нікому, а своїм дітям і поготів. Хіба коли знаєш, як тому відчаю протиставити надію.
– Сідай, Елінор, – сказав Мо й посунувся трохи вбік. – Це історія досить довга.
Елінор зітхнула й заходилася довго вмощуватись на вологій соломі.
– Це просто щось неймовірне! – мурмотіла вона. – Усе це просто щось неймовірне!
– Я про це розмірковую вже дев’ять років, Елінор, – сказав Мо й почав свою розповідь.
Тоді
Він узяв книжку.
– Я тобі почитаю. Для настрою.
– А про спорт у ній є?
– Про фехтування. Бої. Тортури. Отруту. Справжнє кохання. Ненависть. Помсту. Велетів. Мисливців. Лихих людей. Добрих людей. Чарівних жінок. Змій. Павуків. Страждання. Смерть. Сміливців. Боягузів. Силачів. Погоні. Втечі. Брехню. Правду. Пристрасть. Чудеса.
– Звучить непогано! – відгукнувся я.
Вільям Ґолдман. Принцеса наречена
– Тобі сповнилося тоді, Меґі, рівно три роки, – почав Мо. – Я ще й досі пригадую, як ми святкували твій день народження. Я подарував тобі книжку з картинками. Оту, що з морською змією, яка обвилася навколо маяка і в якої болять зуби…
Меґі кивнула головою. Та книжка й досі лежала в її скриньці й уже двічі вбиралася в нову палітурку.
– Ми? – перепитала вона.
– Я і твоя мама.
Меґі струснула зі штанів кілька соломинок.
– Я вже тоді не міг спокійно пройти повз книгарню. Будинок, де ми жили, був дуже маленький – ми називали його і взуттєвою коробкою, і мишачою норою… Яких тільки імен ми йому не придумували! Але того дня я знов накупив в одній букіністичній книгарні цілу коробку книжок. Елінор… – Він кинув погляд у її бік і всміхнувся. – Елінор декотрі з тих книжок неабияк би потішили. Була там і Каприкорнова книжка.
– То вона належала йому? – Меґі вражено звела очі на батька.
Однак той похитав головою:
– Ні, річ не в тім. Але… Але краще все до ладу. Твоя мама, як побачила всі оті книжки, тільки тяжко зітхнула й поцікавилася, куди ми їх тепер діватимемо. Та потім усе ж таки допомогла мені розпакувати коробку. Тоді я щовечора ще читав їй що небудь уголос.
– Читав уголос?
– Так. Щовечора. Мамі подобалося слухати. А того разу вона вибрала "Чорнильне серце". Вона завше любила всілякі пригодницькі історії – історії, сповнені блиску й мороку. Вона могла перелічити напам’ять імена всіх рицарів короля Артура, знала все про Беовульфа й Ґренделя, про давніх богів і не дуже давніх героїв. Любила мама й історії про піратів, та найдужче їй подобалось, коли траплявся хоч один рицар, хоч один дракон чи хоч одна фея. До речі, вона завше ставала на бік драконів. У "Чорнильному серці" жодного дракона, здається, не було, зате блиску й мороку – скільки душа забажає. А фей, а кобольдів!.. Кобольдів мама теж дуже любила. Брауні, Бука Бу, Фенодеррі, Фолетті, з крильцями, як у метеликів… Вона знала всіх їх на ім'я. Одне слово, дали ми тобі цілий стосик книжок з картинками, зручненько вмостилися з тобою на килимі, і я почав читати.
Меґі схилила голову на батькове плече й задивилася на голу стіну. На її брудно білому тлі вона побачила себе такою, якою знала з давніх фотознімків: невеличку, з пухкенькими ніжками, білявими кісками (відтоді вони потемніли), сидить і крихітними пальчиками гортає величезні книжки з картинками. Так було щоразу, коли Мо що небудь розповідав: Меґі ввижалися картини, живі картини…
– Та історія нам подобалася, – провадив батько. – Вона була непогано написана, заселена дивовижними істотами і обох нас захоплювала. Мама любила, коли книжка відкривала щось незвідане, і світ, у який її вело "Чорнильне серце", припав їй до смаку. Часом там западав глибокий морок, і щоразу, коли сюжет ставав аж надто напружений, мама приставляла до губів пальця і я починав читати тихіше, хоч ми й знали, що ти надто заклопотана власними книжками й не прислухаєшся до цієї похмурої історії, якої все одно ще не зрозуміла б. Надворі вже давно стемніло – я добре пригадую, так наче це було вчора. Стояла осінь, і у вікно завівав вітер.