Напередодні сонце зайшло в червоному тумані, що висів над хвилями океану..
Лоцман довго розглядав похмуре небо й цідив крізь зуби щось нерозбірливе. Опинившись поруч зі своїм пасажиром, він тихо запитав:
– Вашій милості можна все говорити?
– Все, – відповів Філеас Фоґґ.
– Нас очікує шторм.
– Звідки він насувається: з півночі чи з півдня? – спокійно запитав містер Фоґґ.
– З півдня. Гляньте, який тайфун збирається!
– Що ж! Тайфун із півдня наш попутник, – відповів містер Фоґґ.
– Якщо ви так на це дивитеся, мені нічого більше додати, – зауважив лоцман.
Передчуття не обдурили Джона Бенсбі. За іншої, більш ранньої пори року, тайфун, як висловився один відомий метеоролог, пронісся б усього лише яскравим водоспадом електричних розрядів, але в дні осіннього рівнодення можна було сподіватися жорстокої бурі.
Лоцман заздалегідь вжив усіх запобіжних заходів. Він наказав прибрати всі вітрила і спустити реї на палубу. Також опустили стеньги. Люки наглухо задраїли, щоб жодна крапля води не могла потрапити в трюм судна. На щоглі зоставили одне трикутне вітрило з товстого полотна, щоб утримувати шхуну в попутному вітрі.
Залишалося тільки чекати..
Джон Бенсбі запропонував своїм пасажирам спуститися в каюту, але сидіти в тісному приміщенні, майже позбавленому свіжого повітря, було неприємно.
Містер Фоґґ, місіс Ауда, навіть Фікс не погодилися зійти з палуби.
Близько восьмої години сильний шквал зі зливою налетіли на шхуну. "Танкадеру", немов пір’їнку, підхопив скажений вітер, силу якого неможливо точно передати. Порівняти його швидкість із чотирикратною швидкістю локомотива, що жене на всіх парах, – лише наблизитися до істини.
Протягом усього дня страшенні хвилі гнали судно на північ, зберігаючи, на щастя, високу швидкість. Разів із двадцять на нього могли обрушитися гори води, що здіймалися за його кормою. Та спритний поворот стерна, за яким стояв сам лоцман, щоразу рятував корабель від катастрофи. Часом пасажирів із голови до ніг обливало хвилею, проте вони переносили це з філософським спокоєм.
Фікс, звичайно, бурчав, але мужня Ауда, не відриваючи погляду від Філеаса Фоґґа, чия холоднокровність надихала її, виявляла себе гідною його супутницею, не звертаючи уваги на пориви вітру, що налітав з обох бортів. Що ж до містера Фоґґа, то можна було подумати, ніби тайфун теж входив у його обрахунки..
Досі "Танкадера" впевнено йшла на північ, але надвечір вітер повернув на три румби й подув із північного заходу. Шхуну, що йшла тепер бортом до хвилі, страшенно трясло. Море билося об неї з такою силою, що можна було б побоюватися за її цілість, якби всі частини судна не були так міцно підігнані.
До ночі буря лише посилилася. Насувалася темрява, а з темнотою шторм дужчає. Джон Бенсбі стривожився. Він подумав, чи не час пристати до берега, і порадився про це зі своїми матросами.
Потім він підійшов до Філеаса Фоґґа і сказав:
– Мені здається, ваша милосте, ми правильно вчинимо, якщо зайдемо в один із ближніх портів.
– Я такої самої думки, – відповів містер Фоґґ.
– Он як! – вимовив лоцман. – Але в який?
– Я знаю лише один порт, – спокійно відповів Філеас Фоґґ.
– І він називається?..
– Шанхай.
Лоцман спершу не зрозумів цієї відповіді, що свідчила про незламну наполегливість і рішучість. Потім він вигукнув:
– Ну що ж, гаразд! Ваша милість має рацію. У Шанхай!
І "Танкадера" незмінно тримала курс на північ.
То була справді жахлива ніч! Тільки дивом маленька шхуна не перевернулася. Двічі її накривало водою, і якби не міцні найтови, усе змило б з палуби. Місіс Ауда почувалася вкрай виснаженою, але жодного разу не поскаржилась. Кілька разів містер Фоґґ кидався до неї, щоб захистити її від лютих хвиль.
Настав день. Буря все ще вирувала. Але вітер удруге змінив напрямок і тепер дув із південного сходу. Ця зміна сприяла "Танкадері", що знову рушила вперед бурхливим морем, де зіштовхувалися зустрічні хвилі. Якби судно не було таке міцне, ці хвилі розбили б його одним ударом.
Час від часу серед пелехів туману зринав берег, та не було видно жодного судна. Лише "Танкадера" боролася з морем.
До полудня з’явилися перші ознаки послаблення, до заходу сонця вони стали явними.
Буря вщухла так само раптово, як і почалася. Знесилені пасажири могли, нарешті, попоїсти і трохи відпочити.
Ніч минула відносно спокійно. Лоцман знову поставив вітрила, взявши на них два рифи. Шхуна набрала значної швидкості. На світанку наступного дня, 11 листопада, Джон Бенсбі, визначивши положення судна, заявив, що до Шанхая лишилося менше ста миль.
Але ці сто миль треба було пройти за один день! До вечора містер Фоґґ мусив прибути в Шанхай, якщо він не хоче спізнитися до відходу пакетбота на Йокогаму. Коли б не буря, через яку згаяно кілька годин, шхуна була б уже за тридцять миль від порту.
Вітер помітно стихав, і з ним, на щастя, стихало й хвилювання. На шхуні напнули вітрила. Топсель, клівер, контрфок – усе штовхало судно вперед; море пінилося під його форштевнем.
До полудня "Танкадера" була за сорок п’ять миль від Шанхая. Залишалося шість годин до відходу пароплава на Йокогаму.
На облавку почалося хвилювання. Усі прагнули будь-що прибути вчасно. Усі – крім, звичайно, Філеаса Фоґґа – відчували, як їхні серця тривожно калатають. Маленькій шхуні треба було зберегти швидкість не менше дев’яти миль за годину, а вітер дедалі слабшав. Це був нестійкий бриз, примхливі пориви якого налітали звідкись ізбоку.
Варто було їм припинитися, і море одразу ж угамовувалося..
Однак судно було таке легке, високі вітрила з тонкого полотна так добре тримали вітер, що "Танкадера" до шостої години вечора була вже за десять миль від гирла річки, на якій стоїть Шанхай: саме місто стояло приблизно за дванадцять миль угору за течією.
О сьомій годині до Шанхая залишалося три милі. Страшний проклін зірвався з вуст лоцмана… Премія двісті фунтів стерлінґів, вочевидь, вислизала з його рук. Він подивився на містера Фоґґа. Той залишався спокійним, хоча на кін було поставлено всі його гроші…
У цю мить удалині замаячив довгий чорний силует, увінчаний хмарою диму. То був американський пакетбот, що відходив із порту в призначений час.
– Дідько! – крикнув Джон Бенсбі, у розпачі випускаючи з рук стерно.
– Сигнал! – спокійно наказав Філеас Фоґґ.
На носі "Танкадери" стояла маленька бронзова гармата. Вона слугувала для подачі сигналів під час туману.
Гармату зарядили по саме жерло, та коли лоцман уже був готовий підпалити ґніт, містер Фоґґ наказав:
– Спустити прапор!
Прапор спустили до середини щогли. Це означало сигнал небезпеки, і можна було сподіватися, що американський пакетбот, помітивши його, змінить курс, щоб підійти до шхуни.
– Вогонь! – скомандував містер Фоґґ.
І пролунав постріл маленької бронзової гармати.
Розділ двадцять другий,
у якому паспарту пересвідчується, що навіть гостюючи в антиподів не завадило б мати трохи грошей у кишені
Сьомого листопада о пів на сьому вечора "Карнатик" вийшов із Гонконга і на всіх парах попрямував до Японії. Він був ущерть наповнений багажем і мав перевезти безліч пасажирів. Лишалися вільними тільки дві каюти першого класу: каюти, які замовив містер Фоґґ.
Наступного ранку спантеличені пасажири другого класу побачили розпатлану людину з туманним поглядом, що непевною ходою вийшла з каюти і важко всілася на палубну лаву.
Це був Паспарту. І ось що з ним сталося.
Щойно Фікс пішов із курильні, двоє слуг підняли обм’яклого Паспарту і поклали його на ліжко, призначене для курців. Француз, якого настирлива ідея переслідувала навіть уві сні, десь за три години здолав дурманний вплив наркотику і прийшов до тями. Думка про невиконаний обов’язок вивела його із заціпеніння.
Він полишив ложе п’яниць і, ледь тримаючись за стіни, падаючи й піднімаючись, але вперто рухаючись уперед, немов під владою якогось інстинкту, виплентався з курильні, волаючи як навіжений:.
– "Карнатик"! "Карнатик"!
Пароплав уже димів, готовий відпливати. Паспарту залишалося зробити всього кілька кроків. Він кинувся через трап, ступив на борт і впав непритомний на бак, коли "Карнатик" піднімав якір.
Матроси (для них такі сцени були невдивовижу) перетягли бідного парубка в одну з кают другого класу, і Паспарту прокинувся аж наступного дня за півтори сотні миль від китайського берега.
Ось так Паспарту цього ранку опинився на палубі "Карнатика" й на повні груди вдихав свіже морське повітря. Саме воно остаточно привело його до тями. Він ледь зібрав свої думки докупи і зрештою пригадав усе, що сталося напередодні: Фіксове зізнання, курильню, вино.
"Либонь, – подумав він, – я хильнув зайвого! Що скаже містер Фоґґ? У всякім разі, я не спізнився на пароплав, і це головне!"
Потім він подумав про Фікса.
"Сподіваюся, – сказав він собі, – що тепер ми позбулися його: після такої пропозиції він не насмілиться переслідувати нас на "Карнатику". Поліцейський інспектор, детектив женеться за моїм паном, підозрюючи його в пограбуванні банку! Цього ще бракувало! Містер Фоґґ такий самий злодій, як я – убивця!"
Чи варто Паспарту розповісти про все це своєму панові. Чи треба містерові Фоґґу знати про ту роль, яку відіграє у цій справі Фікс. Можливо, краще почекати повернення в Лондон і лише тоді розказати йому про те, як поліцейський агент зі столиці ганявся за ним навколо світу, і разом із Філеасом Фоґґом поглузувати з цього молодчика.
Звичайно, так буде ліпше. Над цим ще варто помізкувати. А зараз він просто попрямує до містера Фоґґа і попросить вибачення за свою непристойну поведінку..
Паспарту підвівся з місця. По морю ходили хвилі, і пакетбот дуже хитало. Парубок, ще не цілком певно тримаючись на ногах, якось дістався до кают першого класу, що містилися на кормі.
На палубі він не зустрів нікого, хто хоча б скидався на його пана або місіс Ауду.
"Еге, – сказав сам собі Паспарту, – то місіс Ауда о цій порі ще спить. А містер Фоґґ, очевидно, знайшов собі партнерів для вісту і, як зазвичай…"
З такими міркуваннями Паспарту спустився в салон. Містера Фоґґа там не було. Слузі залишалося тільки одне: запитати в суднового скарбника, яку каюту займає містер Фоґґ. Той відповів, що не знає пасажира з таким прізвищем.
– Даруйте, – наполягав Паспарту, – але я говорю про високого, спокійного, нетовариського джентльмена й про молоду жінку…
– На пакетботі немає жодної молодої жінки, – відповів скарбник.