Роберт так упевнено сидів у сідлі і так сміливо їхав, що Гленарван невдовзі перестав боятися за нього.
Від самісінької підошви Кордільер починається пампа — просторі аргентінські степи. Пампу можна поділити [103] на три смуги. Перша, поросла невисокими деревами й чагарником, простягається вглиб од ланцюга Кордільєр на двісті п'ятдесят миль. Друга, геть уся в буянні пишних трав, сягає на чотириста п'ятдесят миль і закінчується за сто вісімдесят миль до Буєнсс-Айреса. Далі до самого моря — неозорі луки, вкриті заростями люцерни й чортополоху, — третя смуга пампи.
Коли загін вибрався з передгір'я Андів на широкий простір, він одразу наразився на численні піщані дюни, так звані "меданос". Це рухомі кучугури, що під подувом вітру невпинно пересуваються, коли тільки їх не затримує коріння рослин. Навіть найлегший вітерець здіймає угору дрібнісінький пісок, часом утворюючи справжні смерчі, які досягають подекуди чималої височини. Це видовище давало очам насолоду й водночас шкодило їм. Втішно було дивитись на химерні смерчі, як вони блукали рівниною, стикаючись між собою, змішувались, опадали й знову здіймались у невимовному безладді. Але від них безнастанно відділялись малесенькі порошинки, що раз у раз потрапляли в очі навіть крізь повіки.
Майже цілий день мандрівники спостерігали ці смерчі, що їх зривав у повітря північний вітер. Проте вперед посувалися досить швидко і вже до шостої години вечора залишили на сорок миль позад себе Кордільєри, які ледь чорніли тепер вдалині, розпливаючись у вечірньому присмерку.
Мандрівники дещо потомились, подолавши за день щонайменше тридцять вісім миль, і зраділи, коли настав час перепочинку. Розташувались табором на березі швидкоплинної, бурхливої і каламутної річки Неукем, затиснутої між високими червонястими кручами. Неукем, що її географи звуть іще "Рамід" або "Комое", бере початок серед озер, відомих самим лише індіянам.
Ніч і наступний день минули без жодних пригод. їхали добре й швидко. Рівний шлях, помірна температура полегшували подорож. Однак опівдні сонце запекло дужче. Ввечері небо на південному заході повилося в хмари, що віщувало зміну погоди. Патагонець не міг цього не знати й показав Паганелеві на захід крайнеба.
— Так, знаю, — озвався той і, звернувшись до супутників, мовив: — Погода міняється на гірше. Насувається "пам-перо".
Він пояснив, що памперо, надзвичайно сухий півден-но-західний вітер, частенько гуляє в аргентінських степах. Талькав з Паганелем не помилилися. Вночі зірвався шалений [104] памперо, і мандрівникам, які могли захиститися від пього тільки своїми пончо, прийшлося скрутно. Коні полягали на землю, а люди — біля них, притулившись один до одного. Гленарван боявся, що ураган затримає їх, але іІаганель, глянувши на свій барометр, заспокоїв його.
— Звичайно, — пояснив він, — памперо лютує три дні поспіль, на що безпомильно вказує барометр. Та коли барометр піднімається, як-от зараз, це означає, що навісний вітер вщухне за кілька годин. Отже, друже мій, заспокойтесь, на світанку небо знову буде чисте й прозоре.
— Ви говорите, немов у книзі читаєте, Пагаиелю, — сказав Гленарван.
— Я й справді книга, — відповів географ, — ви можете гортати її, скільки вам заманеться.
"Книга" сказала правду: скоро звернуло з півночі, вітер раптом ущух, і змучені мандрівники позасинали, нарешті, міцним сном, який дав їм відпочинок і поновив сили. Прокинулись усі свіжі, бадьорі, надто Паганель, що, хрускаючи суглобами, весело потягувався, наче молодий песик.
Було 24 жовтня — десятий день по від'їзді з Талька-уано. До місця перетину Ріо-Колорадо й тридцять сьомої паралелі залишалось іще 93 милі, тобто три дні дороги. Під час цього переходу через американський суходіл Гленарван неугавно стежив, чи не з'являться десь поблизу тубільці, щоб розпитати їх про капітана Гранта. Це можна було зробити за допомогою патагонця, котрий уже досить вільно розмовляв із Паганелем. Але в цих краях індіанці майже не зустрічалися, бо головні шляхи між Аргентін-ською Республікою й Кордільєрами пролягали через пампу далі на північ. Загін не натрапляв ані на кочовиків, ані на осілі племена, що жили під владою касиків. Коли випадком якийсь вершник-кочовик показувався вдалині, то він притьмом зникав, як видно, не бажаючи заходити в будь-які зносини з чужинцями. Справді, вісім озброєних вершників на добрих конях могли видатись підозрілими кожному, хто наважувався сам-один подорожувати пампою, — і волоцюзі-грабіжникові, і самітному подорожньому, який в^ цих пустельних місцях узяв би їх самих за лихих людей. Томуг мандрівникам ніяк не випадало зайти у розмову ані з чесними людьми, ані з злодійчуками. Вони навіть шкодували, пго не натрапили на грабіжників, хоча знайомство з ними й почалося б пострілами з рушниць. Гленарван, дбаючи про успіх розшуків, звичайно, скрушався, дивлячись на цю пустизну, проте невдовзі скоїлась подія, що [105] негадано ствердила слушність. їхнього тлумачення документа.
Шлях мандрівників часто-густо перетинали різні стежки, поміж них і дорога, що йшла від Кармена до Мен-доси. Ця дорога була геть уся захаращена кістками свійських тварин — мулів, коней, биків та овець. Купи побілілих кісток, подрібнених дзьобами хижих птахів, немовби правили їй за віхи. І, мабуть, не один людський кістяк змішався тут із рештками тварин.
Досі Талькав жодного разу не запитав про напрямок, котрого неухильно додержувався загін. Проте патагонець розумів, звісно, що, обминаючи всі дороги пампи, мандрівники анітрохи не прагнули потрапити ні в міста, ні в селп-ща, ані в установи аргентінських провінцій. Щоранку вони вирушали на схід сонця, простуючи прямісінько вперед, і щовечора сонце сідало за їхніми плечима. Талькав напевно дивувався, що не він, провідник, веде мандрівників, а власне, вони ведуть його. Але стриманий, як усі індіанці, він не виказував свого подиву і не запитував, чому вони обминають усі стежки. Однак того дня, коли загін вийшов на мендоську дорогу, Талькав зупинив свого коня й обернувся до Паганеля.
— Дорога з Кармена, — сказав він.
— А певно, мій друже, — відповів той, намагаючись якнайчистіше вимовляти по-іспанському, — це дорога з Кармена до Мендоси.
— Ми нею не поїдемо?
— Ні.
— А куди ж тоді?
— Так само на схід.
— То ми нікуди не потрапимо.
— Хтозна...
Талькав мовчки, вкрай здивовано глянув на географа. Однак він і в гадці не мав, ніби Паганель може жартувати. Індіанець, що до всього на світі завше ставиться серйозно, не може цього навіть уявити.
— Отже, ви не поїдете до Кармена? — помовчавши, спитав він.
— Ні, — відповів Паганель.
— А до Мендоси — також ні?
— Не їдемо й до Мендоси.
Тут до Паганеля під'їхав Гленарван й попитав, про що йде мова й чому вони зупинились.
— Він спитав мене, куди ми поїдемо, до Кармена чи до Мендоси, і дуже здивований з моєї негативної відповіді. [106]
— Справді, наш маршрут повинен йому здаватися дивним, — сказав Глєнарван.
— Уявляю собі. Він каже, що ми нікуди не доїдемо.
— Послухайте, Пагапелю, може б, ви пояснили йому мету нашої подорожі й розтлумачили, чому ми неухильно тримаємось східного напрямку?
— Це дуже важко зробити, — відповів Паганель, — бо ж індіанці зовсім не розуміються на географічних градусах, а історія документа напевно здасться йому фантастичною.
— Що ж саме він не зрозуміє, — історію документа чи самого історика? — спитав серйозно майор.
— О, Мак-Наббсе! — вигукнув Паганель. — Ви ще й досі не позбулися сумнівів щодо моєї іспанської мови!..
— Ну, то спробуйте, мій шановний друже.
— Спробуємо.
Паганель під'їхав до патагонця й заговорив до нього по-іспанському. Географові довелось не раз уривати мову — чи то слів йому бракувало, чи з термінами і зворотами мав клопіт, а до того ж, певно, важко пояснити не-освіченій людині невідомі їй поняття й речі. Кумедно було дивитись на Паганеля: він вимахував руками, роззявляв рота, щоб чіткіше вимовляти, метушився й розпинався, піт струмочками збігав йому з чола. Коли слів бракувало, він пояснював на мигах. Бідолаха навіть зійшов з коня і накреслив на піску карти, де позначив меридіани й паралелі, обидва океани і навіть шлях на Кармен. Ще ніколи жодний викладач не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було збагнути, розуміє він що чи ні. Лекція географа три-.вала понад тридцять хвилин. Урешті він закінчив, витер спітніле чоло й глянув на патагонця.
— Він зрозумів? — спитав Гленарван.
— Зараз побачимо, — відповів Паганель. — Але коли він не втямив, удруге пояснювати відмовляюсь.
Талькав не рухався. Він стояв мовчки, втупивши очі в креслення на піску, що його потроху здувало вітром.
— Ну що? — спитав Паганель.
Талькав, здавалось, не чув. Паганелеві уже впала у вічі іронічна посмішка майора, і, боронячи свою честь, він почав був з новим завзяттям пояснювати далі, аж раптом патагонець зупинив його порухом руки.
— Ви шукаєте бранця? — спитав він.
— Так, — відповів Паганель.
— І шукаєте його саме на шляху, котрий простягся від сонця, що заходить, до сонця, що сходить? — казав [107] далі Талькав, удаючись до властивої індіанцям образної мови, аби визначити напрямок з заходу на схід.
— Достеменно так.
— І це ваш бог доручив хвилям великого моря таємницю полоненого?
— Так, сам бог.
— То хай збудеться його воля, — урочисто мовив Талькав, — ми підемо на схід і, якщо потрібно буде, дійдемо аж до сонця!
Паганель, у захваті від свого учня, негайно переклав своїм товаришам відповідь індіянина.
— Який тямущий народ! — вигукнув він. — Певен, що а двох десятків селян моєї країни дев'ятнадцятеро анічогісінько не добрали б з моїх пояснень.
Гленарван попросив Паганеля спитати патагонця, чи не чув він чого про чужинців, що потрапили в полон до індіанців пампи. Паганель передав питання й очікував відповіді.
— Начебто й чув, — проказав Талькав.
Тільки-но ці слова було перекладено англійською мовою, як семеро мандрівників оточили Талькава, запитуючи його жадібними очима.
Схвильований Паганель, насилу знаходячи потрібні слова, став далі розпитувати Талькава, а очі його, втуплені в поважне обличчя патагонця, здавалось, прагнули прочитати на ньому відповідь перше, ніж вона злетить з його уст.
Кожне іспанське слово патагонця він тлумачив по-англійському, і в такий спосіб його товариші наче слухали всю розмову своєю рідною мовою.
— Хто ж цей полонений? — спитав Паганель.
— Це чужинець, — відповів Талькав, — європеєць.