Хрестоносці

Генрик Сенкевич

Сторінка 20 з 132

Дивувалися з широких плечей і поважності Завіші Чорного, з його темного, як воронове крило, волосся, що спадало йому аж на плечі; дивувалися з квадратового тулубу й кривих ніг Зиндрама з Машковиць та з велетенського, майже надлюдського зросту Пашка Злодія з Біскупиць, і з грізного обличчя Бартоша з Водзінка, і з вроди Добка з Олесниці, який у Торуні на турнірі переміг дванадцять німецьких рицарів, і з Зигмунта з Бобови, який, казали, вславився на герці з угорцями в Кошицях, і з Кшона з Козіхглув, і з страшного в пішому бою Лиса з Торговиська, і з Сташка з Харбимовиць, який міг догнати прудкого коня. Загальну увагу привертав своїм блідим обличчям також Мацько з Богданця, якого підтримували Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, Всі вважали його за батька засудженого.

Але найбільшу цікавість викликав Повала з Тачева, який стояв у першому ряду і тримав на своїх могутніх руках Данусю, вбрану в усе біле, з зеленим рутвяним віночком на русявому волоссі. Люди не розуміли, що то означає і чому ця вбрана в біле дівчинка має дивитись на страту засудженого. Одні казали, що то сестра, другі вважали її за пані серця молодого рицаря, але й вони не могли пояснити собі ні значення її вбрання, ні присутності коло помосту. А вигляд її рум'яного, як яблучко, але залитого слізьми обличчя викликав у всіх співчуття і хвилювання. В суцільній юрбі людей знялося ремство на невблаганність кастеляна, на суворість закону, і це ремство поступово переходило в грізний гомін, і нарешті подекуди залунали вигуки, що коли б рознести поміст, то страту мусили б відкласти.

Юрба ожила й заколихалась. З уст до уст пішла поголоска, що якби король був удома, то безумовно помилував би юнака, котрий, як запевняли, не зробив ніякого злочину.

Але все затихло, коли далекі вигуки сповістили про наближення королівських лучників та алебардників, які супроводили засудженого. Незабаром кортеж з'явився на ринку. Похід відкривало похоронне братство в чорних, довгих аж до землі плащах і таких самих каптурах з повирізуваними для очей отворами. Народ боявся цих похмурих постатей і, побачивши їх, замовк. За ними йшов загін лучників, що складався з дебелих литвинів, одягнених в кубраки з лосиної сириці. То був загін королівської гвардії. Позад кортежу видно було алебарди другого загону, а всередині, між судовим писарем, що мав читати вирок, і ксьондзом Станіславом із Скарбімєжа, який ніс розп'яття, йшов Збишко.

Тепер всі очі звернулися на нього і з усіх вікон та балконів повихилялися жіночі постаті. Збишко йшов одягнений у свою здобуту на герці білу яку, гаптовану золотими грифами та оздоблену золотою торочкою внизу, і в цьому пишному уборі він здавався юрбі якимось князенком або юнаком знатного роду. Зважаючи на його зріст, на широкі плечі, що випиналися з вузького вбрання, на могутні ноги та широкі груди, він був ціл-ком зрілим мужем, але над тією постаттю виднілась майже дитяча голова і юне, прекрасне обличчя з першим пушком на губах, — обличчя королівського пажа з золотим колоссям, рівно підрізаним над бровами, а ззаду спущенмм аж на плечі. Ішов він рівним і пружним кроком, але був трохи блідий. Часом дивився на юрбу, але немов крізь сон; часом підводив очі до костьольних веж, до зграй галок і до розгойданих дзвонів, що видзвонювали йому останню годину, часом на його обличчі підбивалось наче здивування, що цей дзвін, оці жіночі зойки, оця вся урочистість — все задля нього. На ринку він побачив нарешті здалека поміст і на ньому — червоний силует ката. Він здригнувся й перехрестився, а ксьондз в ту мить дав йому поцілувати розп'яття. Коли він пройшов кілька кроків далі, до ніг йому впав пучок волошок, кинених якоюсь дівчиною з юрби. Збишко нагнувся, підняв його й усміхнувся до дівчини, а вона зайшлася голосним плачем. Але він, мабуть, подумав, що перед очима цієї юрби, перед очима жінок, що махали з вікон хустинками, треба вмерти мужньо й залишити по собі принаймні пам'ять "хорошого хлопця", тому він напружив всю свою відвагу й волю, різким рухом відкинув назад волосся, ще вище підняв голову і йшов гордо, немов переможець на рицарських змаганнях за нагородою. Вони посувалися звільна, бо юрба перед ними була дедалі густіша і розступалась неохоче. Даремно литовські лучинки, що йшли попереду, раз у раз гукали: "Ейк шалін! Ейк шалій!" (Геть з дороги!). Люди не хотіли догадуватись, що означають ці слова, і товпились все більше. Хоч тодішнє краківське міщанство складалося з німців, проте навкруги лунали грізні прокльони хрестоносцям: "Ганьба! Ганьба! Нехай би щезли ті хрестоносні вовки, якщо через них тут страчатимуть дітей! Сором для короля й королівства!" Натрапивши на опір, литвини познімали з плечей луки і стали спідлоба поглядати на людей, але не наважувались стріляти в юрбу без наказу. Тоді капітан вислав наперед алебардників, бо алебардами легше було розчищати дорогу, і таким чином кортеж дійшов аж до рицарів, що стояли квадратом біля помосту.

Вони розступилися без опору. Першими пройшли алебардники, за ними йшов Збишко з ксьондзом і писарем. І раптом сталося те, чого ніхто не сподівався.

Несподівано з-поміж рицарів виступив Повала з Данусею на руках і крикнув "стій!" таким гучним голосом, що весь кортеж зупинився, як вкопаний. Ні капітан, ні жоден воїн не хотіли противитись вельможі й пасованому рицареві, якого вони щоденно бачили в замку, і не раз — у дружній розмові з королем. Далі й інші, також знамениті рицарі, почали кричати владними голосами: "Стій! Стій!" Пан з Тачева наблизився до Збишка й віддав йому вбрану в біле Данусю.

А Збишко, гадаючи, що йому треба попрощатися, схопив її, обняв і притиснув до грудей. Але Дануся, замість пригорнутися до нього й обняти його рученятами за шию, швиденько зірвала з свого русого волосся, з-під рутвяного вінка біле покривало, обвинула ним Збищкову голову й почала крізь плач кричати тонким дитячим голосом:

— Він мій! Він мій!

— Він її! — повторили могутні голоси рицарів. — До кастеляна!

Їм відповіла громовим вигуком юрба: "До кастеляна! До кастеляна!" Сповідач підняв очі вгору, судовий писар розгубився, капітан і алебардники опустили зброю, бо всі зрозуміли, що сталося.

Існував старовинний польський і слов'янський звичай, сильний, як закон, відомий на Підгаллі, в Краківському та в інших краях: коли засудженого на смерть юнака невинна дівчина повила своїм покривалом на знак, що хоче вийти за нього заміж, то тим самим рятувала його від смерті й кари. Знали про цей звичай рицарі, знали кмети, знали польські городяни; чули про його силу й німці, що з давніх часів жили в польських містах і містечках. Старий Мацько, побачивши, що сталося, аж ослаб від хвилювання, а рицарі швидко відсунули лучників і обступили Збишка й Данусю. Збуджений і зраділий народ кричав усе дужче: "До кастеляна! До кастеляна!" І як та могутня морська хвиля, юрба одразу зрушила, з місця. Кат і його помічники поквапно збігли з помосту. Зчинилося замішання. Тепер уже всім було ясно, що коли б Ясько з Тенчина захотів противитись споконвічному звичаєві, то в місті вибухнув би грізний заколот. Людська лава ринула до помосту. В одну мить було стягнено й розірвано на шматки сукно, потім розтягли руками або порубали сокирами балки й дошки,

що тріщали, ламались і розлітались на тріски. І незабаром від помосту на ринку не лишилося й сліду.

А Збишко, й досі тримаючи на руках Данусю, повертався в замок, але тепер вже як справжній переможець-тріумфатор. Коло нього з радісними обличчями йшли найперші рицарі королівства, а по боках, попереду і ззаду товпилися тисячі жінок, чоловіків і дітей,— усі вони несамовито кричали, співали, простягали руки до Данусі і славили мужність та вроду юної пари. Багаті городянки плескали з вікон у долоні, всюди видно було очі, залиті слізьми радості. Дощ вінків з троянд і лілей, дощ стрічок і навіть золотих пов'язок та сіток падав під ноги щасливого юнака, а він, сяючи, як сонце, з переповненим вдячністю серцем, щохвилини підносив угору свою білу дівчину, часом у захваті цілував їй коліна, і це так розчулювало городянок, що вони кидались в обійми своїм коханим, заявляючи, що коли б їх засудили на смерть, то вони б їх визволили. Збишко й Дануся стали ніби улюбленими дітьми рицарів, городян і простого народу. Старий Мацько, якого увесь час вели попід руки Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, майже стратив розум з радості і здивування, що

такий спосіб порятунку небожа йому навіть на думку

не спав. Повала з Тачева серед загального лементу

розповідав своїм могутнім голосом рицарям, як цей спосіб вигадали а а певніше пригадали на парадах з княгинею Войцех Ястжембець і Станіслав із Скарбімєжа — знавці писаних законів та звичаєвого права. А рицарі дивувалися з простоти цього звичаю і говорили між собою, що, мабуть, ніхто інший не згадав про нього тому, що в місті жило багато німців і через те його вже давно не застосовували.

Проте все залежало ще від кастеляна. Рицарство й народ попрямували до замка, в якому, в зв'язку з відсутністю короля, мешкав краківський вельможа. До нього зараз же пішли судовий писар, ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, Завіша, Фарурей, Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева, щоб сказати про силу звичаю і нагадати кастелянові його слова про "закон або привід". А хіба міг бути закон, кращий за стародавній звичай, якого ніхто ніколи не ламав? Пан з Тенчина, правда, сказав, що цей закон придатний більше для простого люду та підгальських розбійників, ніж для шляхти, але сам бувши знавцем всіляких законів, не міг не визнати його чинності. При цьому він прикривав долонею свою срібну бороду, й усміхався під пальцями, бо й сам, видно, був радий. Нарешті він вийшов на низеньку галерею в супроводі княгині Ганни Данути, кількох духовних осіб і рицарів.

Побачивши його, Збишко знов підняв угору Данусю, а кастелян поклав свою немічну руку на її золотисте волосся, трохи подержав, а потім велично й добродушно кивнув своєю сивою головою.

Всі зрозуміли цей знак, і мури замкові задрижали від вигуків. "Помагай тобі боже! Дай тобі боже вік довгий, справедливий пане! Живи й суди нас!" кричали з усіх боків. Потім залунали нові вигуки на честь Данусі й Збишка, а далі вони обоє вийшли на галерею і впали до ніг доброї княгині Ганни Данути, якій Збишко завдячував життям, бо саме вона разом з ученими обдумала цей спосіб і навчила Данусю, що їй робити.

— Хай живе молода пара! — вигукнув Повала з Тачева, дивлячись на Данусю й Збишка, що стояли навколішках.

— Хай живе! — повторили інші.

А сивий кастелян звернувся до княгині й сказав:

Ну, милостива княгине, треба зараз справити заручини, бо цього вимагає звичай.

Заручини справимо зараз,— с сяючим обличчям відповіла добра княгиня,— але покладин без батьківської згоди Юранда із Спихова я не допущу.

VII

В домі купця Амилея Мацько і Збишко радилися, що робити.

17 18 19 20 21 22 23