Якщо так буде й далі, то німаки будуть у Парижі в перший же день Нового року".
— Жаку! — люто вигукнула Одетта.
Чого він боїться? Паскаль реготався, реготався, він покинув свій букет, щоб досхочу нареготатися, ось він відскочив назад, і колесо авта проїхало по стеблах квітів. Чого він боїться? Вона розлютилася, бо хтось дозволив собі уявити поразку Франції. Ніяка вона не симпатична: слова викликають у неї страх. Вони бояться дирижаблів і німецьких літаків, я бачив їх у 1916 році, вони тоді у штани наклали, і от усе починається знову; авта на повній швидкості гнали по розчавлених стеблах, і в Паскаля сльози виступили на очах, такою комедією все йому видавалося. Моріс геть не вважав це кумедним. Він поставив приятелям по чарчині, й лопатки його й досі щеміли від їхніх ляскань. Тепер він був сам, і незабаром треба буде звістити про це Зезеті. Він угледів білу об'яву на високому сірій стіні заводу Пеное й підійшов, йому треба було перечитати її самому й повільно:
"Згідно з наказом міністра Національної оборони, війни й міністра військово-повітряних сил". Смерть не була аж таким жахіттям, всього-навсього нещасливий випадок на виробництві, Зезета стійка, вона достатньо молода, щоб улаштувати своє особисте життя, якщо немає дітей, то все це так просто. Що ж до іншого, то нехай, він піде воювати, а потім, після всього, залишить гвинтівку в себе, це вже вирішено. От тільки коли ж воно скінчиться? За два роки? За п'ять? Остатня війна тривала п'ятдесят два місяці. Цілих п'ятдесят два місці треба буде треба буде підкорятися сержантам, офіцерам, усім оцим свинячим рилам, які він так ненавидів. Підкорятися кожному їхньому жестові, кожному поглядові, козиряти їм на вулицях, тоді як досі він засовував руки до кишень, щоб, зустрівши когось із них, не затопити йому в пику. В окопах вони будуть такими, хоч до рани прикладай, бояться, що їм усадять кулю в спину, та під час перепочинку допікають солдатам, як у казармі. О, нехай-но тільки прийде перша атака, я залюбки впораю офіцера, який ітиме попереду. Він рушив далі, почувався він смутним і тихим, як за тої пори, коли боксував і за чверть години до матчу перевдягався в роздягальні. Війна була довгим-довгим шляхом, не треба було про неї думати, а то врешті-решт будеш думати, що ні в чому немає сенсу, навіть кінець війни, навіть повернення додому з гвинтівкою в руках. Довгий-довгий шлях. І, може, він сконає напівдорозі, немовби в нього й мети не було іншої, як тільки дати прострелити собі шкуру заради заводів Шнайдера чи скрині пана де Венделя. Він простував у чорній пилюзі поміж мурами заводу Пеное і будов Жермена; досить далеко праворуч він бачив похилі дахи майстерень Північної залізниці, а потім, ще далі, великий червоний димар горілчаного заводу й думав: "Довгий-довгий шлях". Одноокий реготався, стоячи поміж автами, Моріс крокував у пилюзі, а Матьє сидів на березі морі, слухав Жака й думав собі: "Може, він і має рацію", думав про те, що йому доведеться покинути своє вбрання, фах, особистість, голим-голісіньким іти на цю найбільш абсурдну з-поміж усіх воєн, на зарання програну війну, й відчував, що провалюється в безіменність; він уже ніким не був, ні старим Борисовим викладачем, ні старим коханцем старої Марсель, ні надто старим закоханим в Івіш; всього-навсього людиною без імені, без віку, людиною, в якої вкрали майбуття і в якої попереду була нескінченна низка непередбачености. Об одинадцятій тридцять автобус зупинився в Сафі, й П'єр вийшов трохи провітритися. Плескаті жовті хатини понад асфальтовим шляхом; позаду невидне Сафі, яке спускалося до моря. Араби пеклися на осонні, присівши напочіпки на широкій смузі вохряної землі, літак летів над жовто-сірою шахівницею, це була Франція. "Ну, ці можуть начхати на неї", — заздрісно подумалося П'єрові; він ішов поміж арабами, міг доторкнутися до них і все ж таки не був поміж ними: вони незворушно смалили свій гашиш, а він піде гинути в Альзасі; він спіткнувся об грудомаху, літак провалився у повітряну яму, і старий подумав собі: "Не люблю літаків". Гітлер схилився на столом, генерал показував щось на карті й казав: "П'ять танкових бригад. Тисяча літаків вирушать із Дрездена, Темпельгофа й Мюнхена", й Чемберлен притискав хустинку до рота й думав: "Це вдруге мандрую я літаком. Не люблю мандрувати в літаках". Вони не можуть мені допомогти; вони присіли на осонні, схожі на маленькі каструлі з кип'ячою водою; вони задоволені, вони самі на землі; ох, з відчаєм подумалося йому, Боже мій, Боже! Якби ж то я був арабом!
Об одинадцятй годині сорок п'ять хвилин Франсуа Аннекен, фармацевт першого класу з Сен-Флура, один метр сімдесят сантиметрів на зріст, ніс прямий, чоло середнє, невеличка зизоокість, кругла борода, клятий дух із рота й від пахового заросту, до семи років хронічний ентерит, едіпів комплекс подоланий десь віці тринадцяти років, ступінь бакалавра в сімнадцять, мастурбація аж до служби у війську по два-три виверження на тиждень, читач "Тан" і "Матен" (за передплатою), бездітний чоловік Дікюлафуа Есперанс, віруючий католик, який причащається два-три рази на триместр, піднявся на другий поверх, увійшов до подружньої спальні, де його дружина приміряла капелюшка, й мовив: "Я ж тобі казав, вони призивають запасників із посвідкою номер два". Дружина поклала капелюшка на столик, вийняла шпильки з рота і сказала: "То ти сьогодні вирушаєш?" — Він сказав: "Авжеж, потягом о п'ятій годині". — "Боже милий" — сказала дружина, — я так хвилююся, не встигну приготувати тобі все. Що ти візьмеш із собою? — спитала вона. — Звичайно ж, сорочки, довгі підштанки, в тебе є вовняні, муслінові й із бавовни, найкраще взяти вовняні. О, а ще ж пояси із фланелі, ти можеш узяти їх п'ять чи шість, згорнувши в рулон". — "Ніяких поясів, — сказав Аннекен, — це гнізда для вошей". — "Який жах, але ж у тебе не буде вошей. Забери їх, прошу тебе, зроби мені таку ласку, там ти побачиш, що вони тобі стануть у пригоді. Слава богу, в мене ще є консерви, бач, це ті, що я купила в тридцять шостому році, коли були страйки, ти ще глузував із мене, ще в мене є слоїк капусти в білому вині, але ж тобі вона буде не до смаку..." — "В мене від неї печія. А от, — сказав він, затираючи долоні, — якщо ти маєш слоїчок рагу..." — "Ох, слоїк рагу! — вигукнула Есперанс. — Сердешний мій друже, а де ж ти його підігрієш?"— "Овва!" — сказав Аннекен. — "Як це — овва? Його ж треба підігрівати на водяній бані". — ""Гаразд, але ж є ще курячий холодець, правда?" — "Авжеж, це так, холодець із курки і добра свиняча ковбаса сирого копчення, котру прислали двоюрідні брати з Клермона". — Він помріяв із хвильку і сказав: "Я візьму свого швайцарського ножа". — "Авжеж. А де я поділа термоса для кави?" — "Ох, справді, кава, треба ж мати щось гаряче, аби наповнити живіт; вперше, одколи я одружений, доведеться мені їсти без супу, — меланхолійно усміхаючись, сказав він. — Поклади мені декілька слив, поки ти тут, і плящину коньяку". — "Ти візьмеш жовту валізу?" — Він аж підскочив: "Валізу? Нізащо в житті, це ж незручно, і потім я не збираюся її втрачати; там усе крадуть, я візьму свого наплічника". — "Якого наплічника?" — "А отого, з яким я ходив на рибалку, ще до нашого одруження. Куди ти його запроторила?" — "Куди я його запроторила? Ох, не знаю, сердешний мій друже, в мене голова обертом од тебе йде, либонь, занесла на горище". — "На горище? Боже милий, там же мишва! Оттак-пак." — "Краще ти взяв би валізу, вона ж бо невеличка, то й наглянути за нею тобі буде легше. Ой, знаю я, де він, — у Матільди, я позичила його їй у похід за місто". — "Ти позичила мого наплічника Матільді?" — "Та ні, навіщо ти торочиш мені про наплічника? Я кажу про термоса". — "А я хочу наплічника", — твердо сказав Аннекен. — "Ох, любий ти мій, що ж ти від мене хочеш, ось поглянь, стільки мені треба всього зробити, допоможи трохи, пошукай-но його сам, того наплічника, подивися на горищі". Він піднявся східцями і пхнув двері на горище, там тхнуло пилюгою, темно було хоч в око стрель, між ногами пробігла миша. "Нехай йому дідько, та його давно вже струбили щурі", — подумалося йому.
Там валялися валізи, лозовий манекен, мапа світу, стара грубка, фотель зубного лікаря, гармошка — все це треба було пересувати. Якби ж то їй, принаймні, спало на думку покласти його до валізи, де не дістане мишва! Він одну по одній відчиняв валізи, а потім люто їх зачиняв. Наплічник був такий зручний, зі шкіри, із застібкою-блискавкою, в нього можна було напхати силу-силенну всякого добра, крім того, в ньому були два відділення. Отакі речі й допомагають перебути лиху годину; годі було й подумати, які вони помічні. "Так чи так, а з валізою я не поїду, — люто подумав він. — Краще взагалі нічого не братиму".
Він сів на якусь валізу, руки його були аж чорні від куряви, він відчував пилюгу, мов сухий і шорсткий клей, на всьому своєму тілі, руки він тримав у повітрі, щоб не торкатися ними свого чорного піджака, йому здавалося, що він ніколи не набереться хоробрости спуститися з горища, мені геть нічого не хочеться, й ця ніч, яку він пробуде навіть без гарячого супу, щоб наповнити шлунок, все це було такою марнотою, він почувався таким самотнім і загубленим отут нагорі, на самісінькій горі, на валізі, з отим гомінким і похмурим вокзалом, який очікував за двісті метрів од нього, та пронизливий вереск Есперанс змусив його здригнутися: "Ось він! Ось він!" Він відчинив двері і побіг до східців. "Де він був?"— "Знайшла я твого наплічника, він був унизу в стінній шафі". Він спустився східцями, взяв наплічника з рук своєї дружини, відкрив його, глянув і обтрусив долонею, а потім, поклавши на ліжко, сказав: "А скажи-но, любонько моя, чи не купити мені добрячі черевики?"
До столу! До столу! Вони увійшли у сліпучий полуденний тунель; надворі біле від спекоти небо, надворі мертві білі вулиці, надворі no man's land (*), надворі війна; за причиненими віконницями вони задихалися від спеки, Даніель розгорнув серветку на колінах, Аннекен пов'язав свою серветку довкола шиї, Брюне взяв на столі паперову серветку, зіжмакав її й витер губи, Жаніна завезла Шарля до великої й майже порожньої їдальні, з шибками, що були покарбовані бузковими відблисками, й постелила йому на груди серветку; це був перепочинок: війна, що ж, нехай війна, але ж і спека добряча! Масло у воді, здоровецький кусень на дні, з розмитими оліїстими обрисами, масна сіра вода і крихітні дрібки заков'язлого масла, які плавали горічерева, Даніель дививсь, як у вазочці тануть черепашки з масла, Брюне втер чоло, сир пітнів у його полумиску, мов чолов'яга за роботою, Морісове пиво було тепле, він відштовхнув од себе кухля: "Тьху! Ніби сеч!" Крижана скалка плавала в червоному вині Матьє, він випив, спочатку в його роті було холодно, потім озерце вивітреного вина, ще трохи теплого, але воно відразу ж змішалося з водою; Шарль трохи обернув голову і сказав: "Знову суп! Треба бути йолопом, щоб подавати суп за такої спекоти".