Його мовчання гнітило мене, – воістину, самотність удвох нестерпніша, ніж наодинці з собою!
Я підіймався й далі мріяв, розважав, – та все мене гнітило. Я був схожий на хворого, що зморився від тяжких своїх мук і, заснувши, прокидається від іще тяжчого сну.
Та є в мені те, що я називаю мужністю, – досі вона долала вагання і втому. Мужність змусила мене врешті спинитися і сказати:
– Карлику! Ти або я!
Власне, мужність – найкраща смертельна зброя. Мужність – напасниця, адже в кожному нападі звучить переможна музика.
Людина ж – наймужніший звір: цим вона перемогла решту звірів. Під переможну музику вона здолала будь-яке страждання, а людське страждання – найглибше.
Мужність долає навіть запаморочення над безоднями, – а де людині не доводиться стояти над безоднею! Хіба дивитися – не означає бачити самі безодні?
Мужність – найкраща смертельна зброя: мужність долає навіть співчуття. Адже співчуття – це найглибша безодня: що глибше людина зазирає в життя, то глибше занурюється у страждання.
Мужність–найкраща смертельна зброя, мужність – напасниця: вона разить на смерть навіть смерть, бо каже: "Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!"
Та в цих словах гучна переможна музика. Хто має вуха – нехай чує.
2
– Стій карлику! – крикнув я. – Я або ти! Та з нас двох я дужчий: ти не знаєш моєї найглибшої думки! Її тягар був би тобі не до снаги!
Тоді сталося те, що принесло мені полегкість: цікавий карлик зістрибнув з плечей! І сів почіпки на камінь напроти мене. А зупинилися ми якраз біля брами, у яку впиралася дорога.
– Поглянь на цю браму, карлику! – вів я далі,–Вона дивиться на два боки. Дві дороги сходяться тут – ними ще ніхто не пройшов до кінця.
Довга дорога за плечима тяглася цілу вічність. А довга дорога попереду – друга вічність.
Дві дороги протистоять одна одній, зіштовхуються віч у віч – і саме тут, у цій брамі, сходяться докупи. Назву брами написано вгорі: "Мить".
Та якби хтось пішов однією з них далі – все далі й далі, – як ти гадаєш, карлику, ці дві дороги завжди протистояли б одна одній?
– Все пряме бреше, – зневажливо буркнув карлик. – Будь-яка істина крива, а сам час – коло.
– Ти дух тяжкості! – крикнув я розгнівано. – Не вдавай, що все так легко! Бо залишу тебе, кульго, де сидиш, а я ж ніс тебе вгору!
Поглянь, – вів я далі, – на цю Мить. Від брами Миті веде довга, вічна дорога назад, позаду нас лежить вічність.
Хіба все, що може ходити, не пройшло б уже раз цією дорогою? Хіба все, що може статися, не мусило б уже статися, відбутися, минути?
І якщо все вже було, то що ти, карлику, гадаєш про цю Мить? Чи не мала б вона, ця брама, вже раз бути?
А хіба всі речі не пов'язані так міцно, що ця Мить тягне за собою все прийдешнє? Отже, – й саму себе?
Бо все, що може ходити, хіба не мусить іще раз пройти цією довгою дорогою вперед!
І цей млявий павук, що повзе в місячному світлі, і саме місячне світло, і я, і ти, шепочучись у брамі, шепочемося про вічне – хіба всі ми вже не існували?
Хіба ми вже не приходили і не йшли тією другою дорогою, що перед нами, тією довгою жахливою дорогою, – хіба ми не маємо знов приходити?
Я говорив і дедалі стишував голос, бо лякався своїх відкритих і прихованих думок. І тут я несподівано почув, що поблизу виє собака.
Чи доводилось мені колись чути, щоб так вив собака? Мій спогад сягнув у минуле. Так! Чув ще дитиною, у далекому-далекому дитинстві
я чув таке собаче виття. До того ж бачив собаку: з настовбурченою шерстю, задертою мордою, собака тремтів тихої опівнічної пори, коли й собаки вірять у привидів,–
і мені було жаль його. Якраз тоді над будинком у мертвій мовчанці зійшов повний місяць, круглою вогняною кулею спинився над пласким дахом, наче злодій над чужим добром,–
і це нажахало собаку, адже собаки вірять у злодіїв і привидів. Коли ж я ще раз почув це виття, мене знову огорнув жаль.
Куди подівся карлик? І брама? І павук? Й увесь наш шепіт? Може, мені наснилось? Чи таки було наяву? Я враз опинився серед диких скель, самотою, залитий мертвим місячним сяйвом.
Одначе тут лежала людина! А собака з настовбурченою шерстю стрибав і скавучав. Ось він побачив мене, знову завив, закричав, – чи доводилося мені чути, щоб собака так кричав на пробі?
Воістину, я побачив таке, чого мені ніколи не доводилося бачити. Я побачив молодого пастуха, що задихався, корчився і кривився, з рота в нього звисала важка чорна гадюка.
Чи доводилось мені бачити стільки огиди й смертельного жаху на одному обличчі? Мабуть, він спав? І тоді гадюка заповзла йому в горлянку і вчепилась у неї.
Я сіпнув, рвонув гадюку руками – марно! Руками не вирвати гадюку з горлянки. Тоді з моїх уст вихопився крик:
– Кусай! Кусай!
Відкуси їй голову! Кусай! – кричав із мене мій жах, мої зненависть, огида і співчуття, все добре і зле в мені злилося в один крик.
О сміливці круг мене! О шукачі і зухвальці, що завжди під непевним вітрилом пускались у жахливі моря! О охочі до загадок!
Розгадайте ж загадку, яку я колись побачив, поясніть, що ж бачив найсамотніший!
Про що віщувала та поява, що постало переді мною? Хто той, що колись ще має прийти?
Хто цей пастух, якому в горлянку заповзла гадюка? Хто ця людина, котрій найважче і найчорніше заповзе в горлянку?
Пастух відкусив, як я йому радив криком, – і кусав затято! Далеко він виплюнув гадючу голову – і зірвався на рівні ноги.
Уже не пастух, уже не людина – а перетворений, просвітлений, усміхнений! На світі ще ніхто не сміявся так, як він!
Брати мої, я чув сміх, що не був людським сміхом, – і тепер мене мучить спрага, прагнення, довіку не погамовне.
Мене мучить прагнення і самому так сміятися! Ох, як мені жити далі! І хіба б я міг тепер померти! Так казав Заратустра.
ПРО БЛАЖЕНСТВО НЕСАМОХІТЬ
З такими загадками й гіркотою в серці Заратустра плив морем. І вже на четвертий день подорожі, далеко від блаженних островів і друзів, він подолав усі страждання: твердим, переможним кроком знову ступив на шлях своєї долі. І так сказав Заратустра своєму зраділому сумлінню:
– Знову я самотою і хочу зостатися самотою, наодинці з ясним небом і вільним морем, знову надвечір'я.
Колись у надвечір'ї я вперше здобув друзів, у надвечір'ї здобув їх і вдруге, – в годину, коли будь-яке світло лагіднішає.
Бо щастя ще й досі між небом і землею шукає собі притулку в світлій душі, і, чекаючи щастя, лагіднішає будь-яке світло.
О надвечір'я мого життя! Колись і моє щастя зійшло в долину шукати собі притулку, – і знайшло ці відкриті гостинні душі.
О надвечір'я мого життя! Чого не віддав би я за одне-єдине: за проростання моїх думок і за світанок моєї найвищої надії!
Той, хто творить, колись шукав супутників і дітей своєї надії, та виявилось, що їх не можна знайти інакше, як тільки створити самому.
Отож я за роботою, йду до своїх дітей і повертаюсь від них, – заради дітей Заратустра мусить довершити самого себе.
Адже від щирого серця люблять тільки свою дитину й свою справу; а коли є велика любов до себе, це вказує на вагітність, – так я помітив.
Мої діти ще бубнявіють бруньками своєї першої весни; тісно стоять одне обіч одного й разом колишуться під вітром дерева мого саду і найкращого царства земного.
Воістину! Де одне обіч одного стоять такі дерева, там лежать блаженні острови!
Та коли-небудь я викопаю їх і пересаджу кожне дерево окремо, щоб кожне навчилося самотності, упертості, обачності.
Гудзувате й покручене, гнучке і незламне постане воно над морем – живим маяком неподоланного життя.
Там, де бурі поринають у море, а хоботи гір п'ють воду, там удень і вночі кожне дерево стоятиме на чатах, випробовуючи й пізнаючи себе.
А коли пізнає і випробує, то вже знатиме, чи мого воно роду і вдачі: чи володіє безмірним жаданням, чи мовчазне, навіть коли говорить, і чи, віддаючи, вдає, ніби бере,–
щоб стати колись моїм послідовником, творити і святкувати разом із Заратустрою, – стати тим, що писатиме мою волю на моїх скрижалях,–заради повнішого довершення всього сущого.
Заради нього і схожих на нього я мушу довершити самого себе, – тому зрікаюся свого щастя й офірую себе всьому лихому, щоб до решти пізнати і випробувати себе.
Воістину, пора вже мені рушати; і мандрівна тінь, і найдовша мить, і найтихіша година – всі промовляли до мене: "Давно пора!"
Вітер дмухав у замкову шпарину і казав: "Ходімо!" Двері лукаво розчинялися переді мною і казали: "Йди!"
Та я лежав, прикований любов'ю до дітей, – ці пута наклало на мене жадання любові, жадання стати здобиччю власних дітей і через них утратити себе.
Жадати – це вже означає для мене втратити себе. У мене є ви, мої діти! І моя власність на вас повинна бути не жаданою, а певною.
Та невідступно палало наді мною сонце моєї любові, Заратустра варився у власній юшці, – і тут наді мною промайнули тінь і сумнів.
Мене стало вабити до зими й морозів. "Ох, якби зима і мороз змусили мене знову цокотіти й скреготіти зубами!" – зітхав я. І від мене повіяло крижаними туманами.
Моє минуле розверзло свої могили, прокинулося чимало похованих живцем страждань, – вони, закутані в саван, виспалися вволю.
Ось так усе слало мені знамення і закликало: "Пора!" Але я – не слухав, аж зрештою заворушилася моя безодня і мене вжалила думка.
Ох, найглибша думко, ти – моя думка! Коли вже я зберуся на силі й чутиму, як ти риєш, і більше не тремтітиму?
Біля самого горла б'ється моє серце, коли чую, як ти риєш! Бездонна мовчунко, навіть твоє мовчання душить мене!
Я ще ніколи не відважувався викликати тебе нагору, – досить уже того, що носив тебе – в собі. Я ще не чувся на силі, щоб бути сміливим і рішучим, немов лев.
Тебе навіть носити було страшно, – та колись я повинен здобути на силу й левиним риком покликати тебе!
Коли ж я подолаю вагання і страх, то здолаю і дещо більше, і перемога стане вінцем мого довершення!
А тим часом я блукаю незвіданими морями, – мене улещає облудний випадок, я вдивляюся вперед і назад – і не бачу кінця.
Пора моєї останньої боротьби ще не настала – а може, вона вже настає? Воістину, звідусіль дивляться на мене підступні своєю красою море і життя!
О надвечір'я мого життя! О щастя сподіваного вечора! О пристань у відкритому морі! О мир серед непевності! Я так вам усім не довіряю!
Воістину, я не довіряю вашій підступній красі! Я схожий на закоханого, що не довіряє надто ласкавій усмішці.
Як він, ревнивець, відштовхує кохану і не може за суворістю приховати ніжності, так і я відштовхую від себе годину свого щастя.
Геть від мене, щаслива годино! З тобою я несамохіть почув себе щасливим! Я ж приготувався до найглибшого страждання – невчасно ти завітала!
Геть від мене, щаслива годино! Краще шукай собі притулку там – у моїх дітей! Поспіши й благослови їх моїм щастям ще перед вечором!
Спадає вечір, заходить сонце.