Дівчата швидко знайшли спільну мову і за ті десять хвилин, поки виходили парафіяни, не тільки встигли домовитися на наступний день, але й, мабуть, склали б плани на півзими, якби не втрутився священик, мовивши такі слова:
— Обережно, обережно, люба міс Темпл, а то моя дівчинка привчиться марнувати час. Не забувайте, вона — господиня мого дому, і він занепаде, якщо Луїза прийме хоча б половину ваших люб'язних пропозицій.
— А чому б вам не відмовитися від того дому зовсім, сер? — запитала Елізабет. — Адже вас лише двоє, і я певна, що мій батько був би щасливий, якби ви згодилися оселитись під нашим дахом. Товариство у такому закутні — це велике благо, від якого не слід відмовлятися через якісь там світські церемонії. Мій батько часто каже, що в нових краях цінується не гостинність, а ласка, яку гість робить господареві.
— І треба сказати, що гостинність судді цілком підтверджує його слова; але ми не повинні зловживати його добротою. Безперечно, ви часто будете бачитися з нами, особливо з моєю дочкою, бо мені доведеться роз'їжджати по околиці. Але щоб завоювати авторитет у таких людей, — додав містер Грант, глянувши на кількох чоловік, що не встигли вийти й зацікавлено приглядалися до співрозмовників, — священик не повинен викликати до себе заздрість чи недовіру, шукаючи прихистку під таким розкішним дахом, як у судді Темпла.
— То вам подобається наш дах, містере Грант? — вигукнув Річард, який, доглянувши, щоб загасили свічки й вогонь у камінах, підійшов саме вчасно, аби почути останні слова священика. — Я радий, що нарешті знайшлася хоч одна людина з художнім смаком. Бо от Дюк лає цей дах послідущими словами. А втім, хоч суддя він і добрий, тесля з нього — нікудишній, ніде правди діти. Ну що ж, містере Грант, мушу сказати без хвастощів, що сьогодні ми відслужили відправу так, як належить; правда, бракувало органа. Зате вчитель чудово співав псалми. Я й сам колись вів, але тепер здебільшого співаю басом, а щоб виконувати басову партію, потрібна неабияка майстерність, тут можна показати силу голосу. Бенджамін теж добре співає басом, але часто забуває слова. Ви чули коли-небудь, як він співає "Біскайську затоку"?
— Мені здається, сьогодні він нам трохи продемонстрував своє вміння, — сміючись, зауважив Мармедюк. — Містер Пенгіллан, мабуть, належить до тих людей, які знають лише одну мелодію, але зате знають її добре. Як він ревів, як самозабутньо виводив, — точнісінько північний вітер над озером! Гаразд, панове, шлях вільний, і нас чекають сани. На добраніч, містере Грант, на добраніч, міс, — не забудьте, що завтра ви обідаєте під нашим корінфським дахом.
Розпрощавшись, вони пішли. Річард, обравши собі за супутника мосьє Лекуа, прочитав йому цілу лекцію про мистецтво співу псалмів, закінчивши її палкою похвалою пісні "Біскайська затока" у виконанні свого друга Бенджаміна.
А могіканин і далі сидів собі в залі, загорнувшись у ковдру, так само байдужий до всього навкруги, як і парафіяни — до присутності старого вождя. Натті також сидів на своїй колоді, підперши голову однією рукою, а другою підтримуючи рушницю, яку недбало поклав собі на коліна. Обличчя його було стурбоване, і під час відправи він часто роззирався — певно, старого щось непокоїло. Але він сидів з поваги до старого вождя, якого, попри всю свою грубуватість, дуже шанував.
Молодий супутник цих двох старих лісовиків стояв біля погаслого каміна, чекаючи на своїх товаришів. У залі вже не лишилося нікого, крім них та священика з його дочкою. Коли пішли мешканці "палацу", Джон підвівся, вивільнив з-під ковдри голову, відкинув назад довге чорне волосся, що звисало на обличчя, і, наблизившись до містера Гранта, простяг руку й урочисто мовив:
— Дякую, отче. Слова, що ти сказав, піднялись у небеса, і Великий Дух радіє. Твої діти запам'ятають ті слова й будуть добрими. — Він замовк, а тоді, випроставшись із гідністю індіанського вождя, додав: — Якщо Чингачгук коли-небудь наздожене свій народ, що пішов за призахідним сонцем, якщо Великий Дух перенесе його через озера й гори і збереже в ньому подих життя, то він перекаже своєму племені ті добрі слова, і плем'я повірить йому, — бо хто може сказати, що могіканин коли-небудь брехав?
— Покладися на милосердя боже, — відповів містер Грант, якому горда мова індіанця здалася трохи блюзнірською, — і він тебе ніколи не покине. Коли серце сповнене любові до бога, в ньому немає місця для гріха. А вам, юначе, — звернувся він до молодого мисливця, — я вдячний не тільки за порятунок у дорозі, але й за дуже вчасну та благочестиву підтримку в скрутну мить під час відправи. Я буду щасливий бачити вас у своїй оселі; може, розмова зі мною скріпить ваш дух на тому нелегкому шляху, який ви обрали. Зустріти тут, у лісах, людину вашого віку й зовнішності, обізнану з обрядами нашого богослужіння, — це, повірте, приємна несподіванка. У мене таке відчуття, ніби відстань між нами щезла, й ми вже не чужі. Мені здається, ви добре знаєте службу — я не помітив у вас навіть молитовника, хоч містер Джонс порозкладав їх на лавах.
— Було б дивно, якби я не знав богослужіння нашої церкви, — стримано відповів юнак. — Адже мене в ній хрестили, і я ніколи не відвідував іншої служби. Будь-які інші форми богослужіння здалися б мені такими ж дивними, як тутешнім людям здається дивною наша відправа.
— Як приємно це чути, дорогий сер! — вигукнув священик, схопивши юнака за руку й гаряче стискаючи її. — Ви підете зі мною, зараз же, — справді, ви повинні піти зі мною, — моя дитина ще мусить подякувати вам за врятування батька… Ніяких відмов! А цей достойний індіанець і ваш друг підуть з нами.
— Ні, ні, — заперечив Шкіряна Панчоха, — мені час повертатися до нашого вігвама, бо маю нагальну справу, якою не можна нехтувати ради ваших молитов і забав. Нехай уже цей молодик іде з вами — він звик водитися з проповідниками й розмовляти про такі речі, та й Джон теж, — його хрестили моравські брати[39] ще за тієї війни. А я собі невчений простак, що замолоду служив своєму королю і своїй країні в боротьбі проти французів і дикунів; зроду-віку я не зазирав до книжок і не вчився читати. Я вже он і полисів трохи, а й досі не бачу, який пожиток з того сидіння по школах. Адже я й так убивав по двісті бобрів за сезон, не рахуючи всякої іншої дичини… Коли ви мені не вірите, спитайте у Чингачгука, бо полював я тоді в країні делаварів, і старий може підтвердити кожне моє слово.
— Не сумніваюсь, друже мій, що ти був хоробрим солдатом і вправним мисливцем, — мовив священик. — Але цього замало, щоб приготуватися до неминучого кінця. Певно, ти чув приказку: "Молодий може померти, а старий — мусить".
— Я ніколи не був таким дурнем, щоб сподіватися жити вічно, — відповів Натті, засміявшись своїм нечутним сміхом, — та й хіба це потрібно людині, яка живе з дикунами в лісах, а в спечні місяці — на озерних протоках? Хоч, скажу вам, у мене міцне здоров'я, бо, сидячи в засідці на оленів біля солончаків над берегами Онондаги, не раз пив з неї воду, а в ній насіння пропасниці було не менше, ніж гримучих змій на Крамгорні. І я пив, бо й тоді не сподівався жити вічно. Правда, і тепер ще живі люди, які бачили дрімучі ліси на Німецьких рівнинах — до того ж, люди вчені й такі, що знаються на релігії. А зараз там хоч тиждень блукай, однаково не знайдеш жодного пенька. А пні, треба сказати, стоять у землі й не гниють сто років після того, як згнило дерево.
— Це все скороминуще, мій любий друже, — вів своєї містер Грант, пройнятий бажанням урятувати душу свого нового знайомця, — а я хотів би підготувати тебе до вічності. Тобі треба ходити на божу службу, і я радий, що ти прийшов сьогодні. Хіба ти пішов би на полювання, лишивши вдома шомпол і кремінь?
— Ну, тільки новачок у лісах не зможе вирізати шомпола з молодого ясеня чи знайти кремінь у горах, — знову засміявся Натті. — Ні, ні, я ніколи не сподівався жити вічно. Але часи міняються, і тепер у цих горах усе зовсім не таке, як, скажімо, було тридцять чи навіть десять років тому. Сила дає право, і закон сильніший за стару людину, байдуже, вчена вона чи така, як я, — от мені легше тепер підстрелити дичину із засідки, ніж переслідувати її з гончаками, як було колись… Охо-хо-хо! Але завжди так буває: коли в селищі з'являється проповідник, то дичини меншає, і порох дорожчає, а це вже не така дрібничка, як шомпол чи кремінь.
Священик, збагнувши, що його невдале порівняння обернулося проти нього самого, розсудливо припинив суперечку, хоча твердо вирішив поновити її при першій нагоді. Він знову запросив у гості молодого мисливця, і той разом з індіанцем зрештою погодився провести священика з дочкою до будинку, що його турботливий Джонс приділив йому як тимчасове житло. Шкіряна Панчоха затявся на своєму, тож вони й розпрощалися.
Пройшовши трохи вулицею, містер Грант, який ішов попереду, звернув у поле. Й ступив на стежку, таку вузьку, що навіть двоє не могли б на ній розминутися.
Місяць піднявся вже так високо, що його проміння майже прямовисно падало на долину, й чіткі людські тіні безгучно ковзали по сріблястій сніговій поверхні, наче якісь духи, що поспішали на потаємну зустріч. Мороз не слабшав, хоча ніч була безвітряна. Стежка була добре вторована, й дівчині йти було неважко, але скутий морозом сніг рипів навіть під її легкими кроками.
На чолі цієї дивної процесії йшов священик, одягнений у чорне; час від часу він повертав до супутників своє лагідне обличчя, на якому знову можна було помітити вираз прихованої печалі. Слідом за священиком ішов індіанець, закутаний в ковдру; голова його була непокрита, і довге чорне волосся спадало на плечі. Коли місячне сяйво освітлювало збоку його смагляве обличчя з різкими застиглими рисами, воно здавалося втіленням покірної старості, яка пережила бурі майже цілого століття; але коли він повертав голову так, що місяць осявав йому чоло, в полум'яних чорних очах можна було прочитати неприборкані пристрасті й думки, вільні наче вітер.
Тендітна постать міс Грант, одягненої надто легко для такої суворої пори року, становила різкий контраст із незвичним убранням і похмурим обличчям вождя делаварів, і молодий мисливець, який ішов позаду, розмірковував про несхожість людей щоразу, коли суворе обличчя індіанця й ніжне личко дівчини з очима, що могли посперечатися з блакиттю неба, поверталися, щоб помилуватися прегарним нічним світилом.
Дорогу вони коротали розмовою, яка то стихала, то знов пожвавлювалась.
Перший заговорив священик.
— Справді, — мовив він, — це така дивна річ — зустріти юнака, котрий навіть з простої цікавості не заглянув ніколи до якоїсь іншої церкви, окрім тої, в лоні якої він був вихований.