Виглядає, наче ми з вами лише гаємо час, але не спілкуємося по суті – б'ємося, неначе горохом об стіну.
– І вам не до вподоби це гаяння часу. Ви хочете розмови ближче до справи. Хочете все напряму. Будь ласка, давайте напряму. Я хочу вас запитати про значення певних слів, які я підслухав під час дороги з Сирії. Я вийшов з потяга, щоб, як то кажуть, "розім'яти ноги" на станції Конья. Ваш голос, мадемуазель, та голос полковника, долинув до моїх вух. Ви йому сказали: "Не зараз, не зараз. Коли усе буде позаду". Що ви мали на увазі під цими словами, мадемуазель?
Вона відповіла дуже швидко. "Ви думаєте, що я мала на увазі вбивство?"
– Тут я ставлю питання.
Вона затихла на хвилину. Потім, опанувавши себе, відповіла.
– Ці слова мають певне значення, мсьє, але я вам нічого не скажу. Я лише можу дати вам слово честі, що ніколи раніше не бачила в очі цього Ретчетта, до цього потяга.
– Тобто, ви відмовляєтеся коментувати ті слова?
– Так, якщо ви це хочете почути – так, відмовляюся. Воно пов'язане з однією справою, яку я мала завершити.
– Вона вже завершена?
– Про що ви говорите?
– Справа завершена, так чи ні?
– З чого ви це взяли?
– Послухайте, мадемуазель, розповім вам іншу ситуацію. Пам'ятаєте, попередній потяг дещо затримався, по дорозі до Стамбула. Ви були дуже стурбовані. Ви завжди були такі спокійні, а тоді втратили контроль над собою.
– Я не хотіла затриматися в дорозі.
– Це ви так кажете. Але, мадемуазель, Східний Експрес відправляється з Стамбула щодня. Навіть, якщо ви затримаєтеся в дорозі, ця затримка буде в двадцять чотири години.
Вперше вигляд міс Дебенхем показав, що вона втратила самовладання.
– А чи не могли б ви припустити таке, що у мене є чимало друзів у Лондоні, які чекають мого прибуття, і затримка може призвести до не надто приємних наслідків?
– Ах так? Друзі, що чекають вашого прибуття? Ви не бажаєте неприємних наслідків?
– Авжеж.
– Як же це все дивно.
– Що дивно?
– Що на цьому потязі ми й так затримуємося, серйозніше. І у вас немає жодної можливості відіслати телеграму вашим друзям або побалакати по довгому, довгому…
– Довгому дроті? Ви маєте на увазі телефон?
– А, так, дзвінок з валізи, як ви кажете в Англії.
Мері Дебенхем посміхнулася до себе. "Зовнішній виклик", підправила вона. "Так, це справді неприємно, коли ти не можеш повідомити нікого, чи телефоном, чи телеграфом".
– Тим паче, мадемуазель, зараз ви тримаєте себе в руках. Ви не згораєте від нетерпіння. Ви абсолютно спокійні.
Мері Дебенхем почервоніла й прикусила губу. Посмішка спала з її обличчя.
– Ви не даєте відповіді, мадемуазель?
– Вибачте. Просто не розумію, на що потрібно давати відповідь.
– Вашу зміну поведінки.
– Чи не здається вам, що ви надмірно цим переймаєтеся, містере Пуаро?
Пуаро склав руки перед собою.
– Це, напевне, серйозна помилка всіх детективів. Ми гадаємо, що поведінка людини все може розповісти. Ми ніяк не припускаємо, що це звичайна зміна настрою.
Мері Дебенхем ніяк не відповіла.
– Ви знайомі з полковником Арбетнотом, мадемуазель?
Він гадав, що цим питанням дещо знизить напругу розмови.
– Я з ним вперше зустрілася під час цієї подорожі.
– Чи є у вас припущення, що цей чоловік був знайомий із Ретчеттом?
– Я впевнена, що не був, – рішуче похитала вона головою.
– Чому ви впевнені у цьому?
– Він сам мені про це розповів.
– Проте, мадемуазель, на підлозі купе небіжчика ми знайшли йоржик для трубок. А полковник Арбетнот – єдиний пасажир, який курить трубку.
Він уважно придивився до неї, але ні здивування, ні жодної іншої емоції не побачив.
– Це абсурд. Полковник Арбетнот, напевне, остання людина у світі, яку можна було б запідозрити у злочині – тим більше, у такому дивному.
Нарешті він зустрів людину, чиї думки з цього приводу збігалися з його власними. Проте замість того він сказав:
– Мушу зазначити, що ви його знаєте не надто добре.
– Я просто знаю тип таких людей, – знизавши плечима, відповіла вона.
Дуже ввічливо він поставив питання:
– Ви все одно відмовляєтеся пояснити значення слів: "Коли усе буде позаду"?
– Більше мені нічого сказати, – прохолодно відповіла вона.
– Це неважливо, – резюмував Пуаро. – Я все одно дізнаюся.
Він вклонився й покинув купе, зачинивши за собою двері.
– Чи було це розумно з вашого боку, друже? – запитав мсьє Бук. – Ви поставили її на сторожу, так як і полковника.
– Друже, якщо ви бажаєте спіймати кролика, вам необхідно відправити в нору тхора – і він сам прибіжить до вас. Ось що я зробив.
Вони відчинили купе Хільдегарди Шмідт. Вона сиділа, заглибившись у читання, не звертаючи ні на кого уваги.
Пуаро знову розповів ціль свого візиту та позирнув на маленьку валізу на сидінні. Також він звелів провіднику зняти велику валізу з полиці.
– Ключі? – запитав він.
– Вона не замкнена, мсьє.
Пуаро розстебнув замок і відкрив валізу.
– Аха! – скрикнув він, звертаючись до мсьє Бука. – Пам'ятаєте, що я казав? Погляньте сюди!
Зверху валізи була поспішно вкладена коричнева форма вагонного провідника.
Спокій німкені повністю випарувався.
– Ой! – вона скрикнула. – Це не моє. Я його туди не клала. Я сюди не заглядала від самого Стамбула. Насправді, це правда! – Вона з благаючим погляд дивилася на чоловіків.
Пуаро взяв її за руку, щоб заспокоїти.
– Ні, ні, все добре. Ми вам віримо. Не переймайтеся. Я впевнений, що ви не ховали цієї форми так само, як і впевнений, що ви гарна куховарка. Бачите, ви ж гарна куховарка?
Збентежившись, вона всміхнулася. "Так, звісно, усі мої господині так казали. Я…"
Вона зупинилася й замовкла, перелякано дивлячись на усіх.
– Ні, ні, – сказав Пуаро. – Я вас запевняю, що все добре. Зараз я вам усе поясню. Цей чоловік, якого ви бачили у костюмі провідника, вийшов з купе померлого. Ви з ним зіткнулися, що було для нього дуже невчасно. Він сподівався, що його ніхто не побачить. Що йому робити? Він повинен позбутися уніформи. Тепер це не є його маскуванням, а навпаки.
Він кинув оком на мсьє Бука та лікаря Константина, що уважно його слухали.
– Бачите, надворі страшенна заметіль. Заметіль, яка зруйнувала його плани. Де він має сховати цей одяг? Усі купе зайняті. Він підходить до дверей, які були трішки відчинені. Там нікого. Напевне, це купе тієї жінки, з якою він перетнувся в коридорі. Він проскакує всередину, скидає уніформу та поспіхом запихає її в багаж. Для цього знадобилося небагато часу.
– А що далі? – перепитав мсьє Бук.
– Це нам потрібно дізнатися, – відповів Пуаро з уважним виразом обличчя.
Він підняв форму. Ґудзика, третього зверху, не вистачало. Пуаро засунув руку в одну з кишень і дістав ключ провідника, за допомогою якого можна відчинити двері в купе.
– А ось і пояснення, яким чином цей чоловік міг проникати крізь двері, – сказав мсьє Бук. – Ваші запитання до місіс Хаббард тепер недоречні. Чи були міжкупейні двері замкнені, чи ні, він міг з легкістю їх відкрити. Зрештою, якщо він дістав форму, чому б він не міг дістати й ключа?
– Чом би й ні? – резюмував Пуаро. Ми цього й не знаємо. Пам'ятаєте, Мішель сказав, що двері в купе місіс Хаббард були замкнені, коли він підійшов відповісти на дзвінок.
– Це так, мсьє, – відповів провідник. – Саме тому я й вирішив, що мадам це все привиділося.
– Тепер усе стає на свої місця, – продовжив мсьє Бук. – Без сумніву, він вирішив замкнути міжкупейні двері, проте він почув звуки, що долинали з ліжка, та дуже злякався.
– Нам залишається, – підсумував Пуаро, – лише знайти багряне кімоно.
– Авжеж. Але наступні два купе зайняті виключно чоловіками.
– Все одно продовжимо пошук.
– Звісно.
Гектор МакКвінн охоче погодився на обшук. "Я зроблю все, що скажете", – посміхнувшись, відповів він. "Я в цьому потязі, напевно, найбільш підозріла особа. Вам залишається лише знайти заповіт старого, в якому він залишає мені усі свої статки, і все".
Мсьє Бук кинув поглядом на нього.
– Це лише жарт, – поспішно додав МакКвінн. – Він мені не залишив би й цента. Він лише використовував мене – переклади й таке інше. Не дуже добре, коли ти володієш виключно англійською. Я не лінгвіст, але знаю, як порозумітися і французькою, і німецькою, й італійською.
Останні слова він вимовив, дещо прикрикуючи.
Пуаро повернувся до нього. "Нічого", промовив він, – "ніякого заповіту не було".
МакКвінн зітхнув. "Дякую, ви мене заспокоїли", – саркастично відповів він.
Вони підійшли до останнього купе. Огляд багажу кремезного італійця та камердинера не дали жодних результатів.
Троє чоловіків стоїли в кінці вагона, поглядаючи один на одного.
– Що далі? – спитав мсьє Бук.
– Повернімося у вагон-ресторан, – відповів Пуаро. – Ми знаємо тепер усе, що нам потрібно. У нас є свідчення усіх пасажирів, їхніх очей. Більше ми нічого не дізнаємося. Нам тепер необхідно покладатися лише на розум.
Він поліз рукою у кишеню з цигарками. Там було порожньо.
– Я до вас приєднаюся за мить, – сказав він. – Лише схожу за цигарками. Це все дуже складно, дуже дивно. На кому було це багряне кімоно? І де воно зараз? Я думав, що знаю. Проте щось вислизнуло з мого поля зору! Ми це все обговоримо. Зачекайте хвильку.
Він миттю рушив до свого купе. Він пам'ятав, що залишав цигарки в одній зі своїх валіз.
Він зняв одну з них і відкрив.
Вирячивши очі, він сів на сидіння.
Зверху лежало акуратно складене багряне кімоно, розшите драконами.
– Отже, – промимрив він, – це виклик. Чудово, я приймаю його.
Частина 3. Пуаро сідає та поринає в роздуми
1. Котрий із них?
Мсьє Бук і лікар Константин вели бесіду, коли Пуаро відчинив двері вагона-ресторану. Мсьє Бук виглядав стривожено.
– Вітаю, – сказав він, побачивши Пуаро. Після того, як товариш сів, він додав: – Якщо ви вирішите цю справу, друже, я повірю в чудеса!
– Вона й досі турбує вас?
– Авжеж. Я не можу зрозуміти, де в ній початок, а де кінець.
– Повністю згоден, – погодився лікар, поглянувши з цікавістю на Пуаро. – Кажучи відверто, навіть не знаю, що вам робити далі.
– Ні! – викрикнув Пуаро.
Він відкрив пачку цигарок і запалив одну із замисленими очима.
– Саме у цьому й цікавість цієї справи, – заявив він. – Ми здійснили стандартні процедури. Які з їхніх свідчень були правдивими, а які ні – ми не знаємо. Лише можемо здогадуватися. А це вже вправи для мозку.
– Це все дуже добре, – заявив мсьє Бук, – але що ви збираєтеся робити далі?
– Я вже вам казав.