Що саме він буде робити — він поки що не знав. Одне було ясно: він мусить обов'язково комусь щось довести...
Коли Анфісу запитували, як справи, вона відповідала однаково: "Все слава богу". Син влаштований, учиться в інституті, тепер можна й перепочити. І мені вона також говорила: "Слава богу". Але я їй не вірила: дуже тривожно блищали її очі. Мені здається, вона й тоді вже була тяжкохвора, тільки не подавала виду. Зовні вона змінилася на гірше: потовщала, поважчала, ходила із задишкою, ніби долаючи за кожним кроком якийсь рубіж. А більше за все мене лякали напади, які час від часу з нею траплялися: напади гніву, відчаю, коли вона билась, кричала, дряпала собі лице і руки, знаходячи в своїй нестриманості дике задоволення. Я впросила її піти до невропатолога. Той виявив ознаки істерії, призначив порошки, краплі, режим, обтирання. Порошки і краплі Анфіса спочатку приймала, але від брому в неї робився нежить, вона тижнями люто чхала, і в садочку на неї поглядали косо. Вона кинула приймати бром, нежить минувся, а збудження ні. Щодо режиму і обтирання навіть і мови бути не могло... Мені здається, наші лікарі мало уявляють собі жіноче трудове життя, коли призначають режим, дієту... Який тут режим, тільки б не впасти. Анфіса працювала на півтори ставки, та дім, та господарство — все за рахунок сну. За віком вона могла б піти на пенсію, але про це й думати нічого — через Вадима. А Вадим не дуже радував — учився неохоче, часто прогулював, у першу ж сесію нахапався двійок, стипендії не одержував, на материні докори лише відмовчувався і курив, курив... Анфіса із шкіри лізла, щоб його нагодувати, одягти, взути,— Вадим нічого не помічав, не цінив. "Усю себе,— казала Анфіса,— наче в яму кидаєш".
У чому тут була справа? І чи тільки Вадимова вина в тому? Мабуть, ні. У будь-якому конфлікті завжди дві сторони, дві правди. Очевидно, не тільки Вадим був винний перед нами, але й ми з Анфісою були перед ним винні. Особливо я. Мені треба було бути розумнішою: адже я не була, як Анфіса, жертвою рабської материнської любові...
Інколи я її ледве впізнавала. Раніше вона була життєрадісна, любила жарти, музику, книжки. Книжок вона прочитала не так і багато, але те, що прочитала, пам'ятала чудово, до найменших подробиць (ми, хто багато читає, ніколи так не пам'ятаємо) і часто вражала мене влучністю своїх зауважень. Так вона, приміром, помітила один і той же характер у Нехлюдова і Левіна і сказала: "Мабуть, сам із себе написав..." Уважно читала газети. Найбільше любила "Із залу суду", але й політичні статті також проглядала. "А де це — Куба?" — і охоче вишукувала з моєю допомогою маленький острівець на Вадимовому шкільному глобусі. Бачила тварин, птахів, дерева, квіти. Раділа сонцю. Тепер її ніби заступило від усього. Радіо слухати вона перестала, майже ні з ким не розмовляла, все кудись поспішала з дивним нахилом уперед і трохи вбік. Це поспішання не в'язалося з її незграбною, повільною ходою на набряклих ногах. Життя стало переслідувати її дрібними нещастями: вона випускала з рук речі, губила гроші, в магазинах її обраховували. На все це вона реагувала бурхливо, навіть театрально, із закочуванням очей, тремтінням рук і ніг, рвала волосся на голові. Грішним ділом я її осуджувала за ці спектаклі. Мені було її шкода, але не дуже віри-лося у справжність її горя: дуже вже воно було крикливе. Тоді мені здавалося, що справжньому горю належить бути мовчазним. Я була не права. Тепер я знаю: всяке горе — горе.
Дуже чутлива, Анфіса вгадувала моє несхвальне ставлення і була замкнута. До мене вона заходила не часто, остерігалася при мені плакати. Вже не було колишньої близькості між нами, жадібного спілкування попередніх років. Від книжок вона відмовлялася: "Ніколи, у мене своє життя — книжка з картинками". Це також здавалося мені фальшивим. Час від часу ми з нею сварилися, без колишніх скандалів, без кидання подарунками, але із суворою, грубою гіркотою. Солодких, радісних примирень також не було. Мені тоді здавалося, що я кругом права. Яка жорстока оманаї Бережи мене, боже, від правоти. Права людина — сліпа, права людина — глуха, права людина — вбивця.
Час від часу на Анфісу нападали якісь маленькі летючі паралічі: то палець відніметься, то щока, то п'ятку на нозі перестане відчувати, і тодд вона ходить з якимось невпевненим підтанцьовуванням. Це швидко миналося, але все ж мене турбувало. Знову я вмовила її піти до лікаря. Сходила, повернулася розчарована:
— Знову те саме: нерви, істерика, калі броматі. Нічого не розуміють лікарі. По-їхньому — істерика, а по-моєму — просто життя. Життя не знаєте, ось і приписуєте.
Останнє стосувалося, звичайно, мене. Анфіса любила дорікати мені тим, що я, мовляв, не знаю життя.
У цей складний час Вадим став мені майже ворогом: ледве вітався, ніколи не заходив, на мої спроби спілкування відповідав кривою посмішкою. Справи його в інституті йшли поганенько. Розмов про це він не любив, але гордість не дозволяла йому брехати. Він усе визнавав. Хвости з математики — так. З мови — також. Подумаєш, перескладу. А ні — теж не страшно. Одного разу він сказав:
— Нічого ви не розумієте, хоча й стара. Ах, вища освіта! А який толк? Ось у вас вища, а життя не знаєте...
Обоє посилалися на життя — і Анфіса, і він. Можливо, я й справді не знала життя? Мені було дуже гфко.
28
А Вадим ходив до інституту, п'яніючи від своєї відрази до нього. Все в інституті було йому огидне: і золоті пам'ятні дошки, що нагадували про тих, хто колись тут учився (подумаєш, наука!), і портрети вчених у коридорах (серед них був і той самий, із жовтими зубами, вищий математик, який читав першу лекцію і який з насолодою потім виставив йому дві двійки), і стіннівки, переповнені якимись плітками про порушників дисципліни, про відстаючих. Вадим сам був серед відстаючих, але відставав не через глупоту, а через гордість: цього ніхто не хотів розуміти. Опалювали інститут несамовито, не дивлячись на теплу погоду, і Вадим страждав од задухи. Лекції він загалом не слухав, відвідував їх через дві на третю, тільки б відчепились контролери. А контролерів кругом було достатньо: староста, комсорг, профорг, їх Вадим ненавидів, крім усього, і за те, що всі вони були дівчата. Особливо він не терпів профорга Люду Нікітіну з її молочною повнотою, бі-лявістю, золотими сережками в маленьких чистих вухах. Проводячи з ним виховну бесіду, вона червоніла малиновим плямистим рум'янцем і покусувала кінчик олівця біленькими стрункими зубами. Вадим був упевнений, що і бесіди, і перевиховання — брехні, а насправді вона просто в нього закохана. Вадим був красивий і знав, що красивий; це надавало його поведінці з жінками якогось важкуватого хамства. Правда, тепер він був далеко не такий красивий, як у дитинстві, коли мимо нього не можна було пройти, не оглянувшись на його чорні очі і чудову посмішку... Але він себе в дитинстві не пам'ятав і порівнювати не міг.
На одній лекції з теормеху (теоретичної механіки) поруч з Вадимом опинився мало знайомий йому товстий студент в окулярах, на прізвище Савельев, з дивним жіночим ім'ям Клавочка. У нього була неохайна гривка майже до самих окулярів, на жирних грудях сорочка з відірваними ґудзиками і в одному вусі — сережка. Він щось старанно малював у своєму зошиті. Вадим заглянув йому через плече: що він там малює? Виявилося, голих жінок. Вадим узагалі таких малюнків не любив, але ці здалися йому виконаними досить майстерно. Після лекцій вони вийшли разом. Вадим запитав:
— Ти що, художник?
І чекав у відповідь що-небудь на зразок відомого: "Так, від слова "худо". Але Клавочка сказав інше:
— Я ніхто.— І підморгнув круглим карим оком з-під тріснутого сКла.
— Ти жінками захоплюєшся?
— Нічим я не захоплююсь. Просто існую.
Це Вадиму сподобалося. Він також хотів би існувати, але в нього не виходило. Завжди виходило, що він комусь щось винен.
Так вони познайомилися. Полаяли професора теормеху і заодно сам предмет теормех, який невідомо для чого потрібен, тому що в житті такі абстракції не зустрічаються. Клавочка сказав, що взагалі науки не потрібні, а головне — мати інженерський нюх. Це також Вадиму сподобалося, виходило, що не такий уже він і поганий зі своєю недбалістю до наук, а нюх у нього був, він відчував його в грудях. Втім, він симпатіям погано піддавався (якщо людина йому подобалася, він насамперед підозрював її в корисливості). Він запитав у Савельєва, підпустивши шпильку.
— А чому тебе звуть Клавочкою, як жінку?
— Розумні батьки, інтелігенти в першому поколінні, шукали мені рідкісне, красиве ім'я і знайшли: Клавдій. Зробили послугу. Я спочатку переживав, хотів офіційно поміняти через газети: мовляв, такий-то Клавдій Савельєв міняє ім'я і прізвище на Геній Ганчірочкін. Але роздумав. Не варта справа заходу.
— Я взагалі ненавиджу гарні імена,— сказав Вадим, у якого теж було гарне ім'я, і весь жаль на матір у ньому сколихнувся, пішов колами.
Незабаром у Вадима з Клавочкою повелася дружба — не те щоб справжня дружба, а так, щось на зразок солідарності людей, від яких усі відцуралися. Споріднювала їх гостра відраза до математики і критичне ставлення до всього взагалі. Обидва зневажали інститут, науки, передовиків і кар'єристів, усіх і всяких вихователів і переви-хователів. Тільки виявлялося це в них по-різному: у Клавочки весело, а у Вадима трагічно. Клавочка блазнював, перекривляв професорів, виголошував довгі промови за комсомольських керівників, розвінчуючи лінощі і нехлюйство, кривлявся за спиною своїх вихователів (виховувати Клавочку вважалося найважчим громадським навантаженням), і все це безпечно, пурхаючи. Вадим так не міг. Він увесь закипав зсередини, коли його виховували. Головне, що він у чомусь їм усе-таки заздрив. Знову перед ним бовваніла завидна чиясь спільність, уміння увійти, влитися. Клавочка нікому не заздрив. Він був сибаритом. Він говорив:
— Я б хотів бути на коліщатках, і щоб завжди було з гори.
До кінця року обидва вони обросли хвостами. Десь попереду маячило відрахування. Клавочка не журився:
— Пам'ятаєш, як казав Ходжа Насреддін, коли за наказом шаха навчав віслюка читати? Щось та станеться: або шах здохне, або віслюк, або я сам. А до того часу...
А до того часу була молодість, була Москва із своїми колінчастими провулками, з прямими проспектами, із світлими вітринами, сповненими дорогими, недоступними речами.