Дехто заплющив очі й уявив довжелезні колонки цифр, які треба було перебрати.
Але що це? Процокотіли кулеметом кнопки. Не минуло й трьох секунд, а Сироїжкін уже стоїть поряд з "Репетитором" і в віконці машини висвічуюється "п'ять"!
— Ух-х! — прокотилося з першої до останньої парти.
— Три шуканих числа, — ледь хрипло каже Сироїжкін, — це 2025, 3025 і 9801.
І він пише на дошці:
2025 = 452 = (20+25)3
3025 = 552 = (30+25)2
9801 = 992 = (98+ 01)2
Загрюкотіли кришки парт, виражаючи загальне захоплення. Сироїжкін сів на місце. Навіть Таратар був здивований і, мабуть, дещо схвильований.
— Вельми, вельми… — пробурмотів він. І не знайшов більше слів.
У двері просунулася чиясь розкуйовджена голова.
— Дзвоник був! — крикнув пустун і втік.
Таратар усміхнувся: так було тридцять п'ять років тому, так, певно, буде й через сто. Завжди знайдеться пустун, який крикне: дзвоник був!
— Усе! — весело сказав учитель. — Як мені підказують, ви вже вільні.
Героя поєдинку оточили щільним кільцем і повели з класу. Залишилися тільки "Репетитор" і Таратар.
Поблискуючи окулярами, Таратар дивився вслід Сироїжкіну. Здається, він і справді був чимось схвильований.
МУЗИЧНА ОСВІТА
Несподіваний випадок знову прославив Сергія Сироїжкіна.
Після уроків Вовка Корольков покликав Електроника до себе додому. Професор просив однокласника пояснити йому мову "лінкос", але тут була невеличка хитрість. Річ у тому, що бабуся Королькова, в минулому викладач консерваторії, двічі на тиждень навчала внука гри на роялі.
З усіх винаходів людства Професор, що схилявся перед технікою, не злюбив лише два: машину, що свердлить зуби, й музичний інструмент з чорно-білими клавішами. Вони, на думку Королькова, забирали в людей, і насамперед у винахідників, багато корисного часу. І хоч яка вперта була бабуся, він сподівався, що сьогодні урок буде відмінено через важливого гостя.
— Бабусю, — відрекомендував Вовка свого приятеля суворій жінці в чорній сукні, — це Сергій Сироїжкін, перший відмінник у школі. Він, між іншим, винайшов мову "лінкос", щоб спілкуватися з марсіанами. І ми хочемо з ним потренуватися.
Бабуся кивнула Електроиикові з висоти свого зросту й густим голосом сказала:
— Чудово. Про марсіан писали ще за часів моєї молодості. Ну, а ти, Серьожо, грав коли-небудь на роялі?
— Грав, — незворушно відповів Електроник.
Обличчя Королькова зморщилося, наче від зубного болю. Але енергійна бабуся вже підхопила обох товаришів за плечі й повела в кімнату, де в кутку, з піднятою, блискучою від лаку чорною покришкою застиг у чеканні старовинний інструмент.
— От і добре, — мовила басом піаністка, підводячи хлопців до рояля. — Спочатку ми послухаємо, як грає Вова, а потім перевіримо й тебе.
Вовина бабуся сіла поряд з онуком, розгорнула ноти.
— Починай.
Мабуть, ніхто з однокласників не бачив ще Професора таким нещасним. Руки його безсило висіли вздовж тіла.
Несподівано Вова змахнув ними над головою, немов наважившись плигнути в воду, й кинув на клавіші. "Там-там!" — злякано застрибали ні в чому не винні клавіші, а бабуся притиснула долоні до вух.
— Вово!.. — В її голосі прогримів далекий грім. — Припини! Що з тобою сьогодні? Твій товариш може подумати, що ти вперше сів за інструмент!
— Не знаю, — тихо відповів Вова, — мені просто не хочеться.
Стара піаністка підвелася із стільця.
— Всі великі музиканти, — сказала вона урочисто, — тренувалися й грали систематично, незалежно від свого настрою. Я не хочу сказати, що ти станеш великим чи навіть музикантом взагалі. Але в наші дні соромно бути музично неграмотним…
Онук сидів, опустивши голову. Що міг він заперечити бабусі? Та в цю мить він уявив маленького Моцарта, прив'язаного до стільця. Нехай і його так само прив'яжуть!.. Величезною товстою мотузкою. І він розпрощається тоді з ракетами, телескопами, підводними човнами. 1 стане музично грамотним…
— Можна мені? — порушив неприємну тишу Електроник.
Піаністка жестом показала на стілець, а Вова швидко схопився.
— Що ти нам зіграєш? — спитала, заспокоюючись, Вовина бабуся.
— Музику, яку сам склав.
Бабуся ласкаво посміхнулась і сіла на диван. Професор, поблискуючи окулярами, застиг поряд з товаришем, ніби готуючись захищати його від невідомої небезпеки. Електроник торкнув клавіші дуже обережно, пролунали ніжні й приємні звуки. Вони здивували досвідченого педагога: бабуся уважно подивилася на хлопчикові руки. Не можна сказати, що ці руки рухалися плавно й граціозно. Але вони дуже точно торкалися клавішів, ударяючи по них дедалі швидше, дедалі сильніше. З кожною секундою звуки посилювалися. Здавалося, разом з музикою сюди влітає дужий вітер, біжать прудкі хвилі, й чорна полірована громадина рояля поступово насувається на слухачів, заповнюючи всю кімнату.
Уже не можна було розрізнити пальців музиканта, вони злилися з клавішами, з усіма клавішами, які звучали майже одночасно. Рояль гримів так відчайдушно, що Вовиній бабусі раптом здалося, ніби грають кілька інструментів, добрий десяток рук. Музика оглушала, від неї стало боляче в вухах, а в очах попливли червоні круги. Навіть байдужий досі Вова роззявив від подиву рот й вчепився у кришку рояля, аби не впасти.
— Ой! — злякано крикнув Професор. — Бабусі погано!
Музика замовкла.
Вова кинувся на кухню й повернувся із склянкою води. Його товариш з винуватим виглядом стояв біля дивана, на якому, схилившись на подушки, сиділа бабуся. Вона дивилась на музиканта й усміхалася. Дуже ласкаво усміхалася.
— Не хвилюйтеся, діти, — тихо сказала бабуся, жестом відмовляючись від води, — в мене просто випадково запаморочилася голова… Ти блискуче грав, Серьожо. Якщо регулярно вчитимешся, станеш сучасним Лістом. Або Ріхтером. Це тобі каже старий музикант, запам'ятай… А тепер, хлоп'ята, йдіть гуляти у своїх марсіан.
Хлопці з полегшенням вискочили на сходи. Вовка оглядав товариша з голови до ніг і шепотів:
— Талант. На всі руки талант! Не розумію, як це тобі вдається? — Він ляснув себе долонею по лобі. — Скажи, будь ласка, а рояль лишився цілий? Я навіть не помітив.
— Рояль цілий, — відповів музикант. — Але його треба настроювати.
— Ото вже сила в тебе! — захоплювався Професор. — Я теж, як і бабуся, ледь не знепритомнів. Як це ти створив таку музику?
— Я грав звичайну музику, але на дуже великій швидкості. Інакше кажучи, я наблизився до межі людського сприйняття звуків, — просто відкрив свій метод Електроник. — Ось формула, якщо вона тебе цікавить.
Професор миттю дістав із кишені папір, авторучку й затамував подих, поки Електроник писав формулу. Його очі сяяли за скельцями окулярів.
— Ось вона, формула Ріхтера! — прошепотів Професор, уп'явшись в аркуш. — А скажи, Сергію, як навчитися грати за цією формулою?
— Треба багато тренуватися.
— Я тренуватимуся, — погодився Корольков. — І я навчуся. Щоб до мене ніхто не чіплявся більше з музичною освітою!..
Він провів Електроника до дверей, несучи його портфель, і ніяк не наважувався розпрощатися, весь час уточняючи формулу. Сергійко з коридора чув їхні голоси й злився. Але не міг же він вискочити на площадку й прогнати Професора.
Із цього дня в Сироїжкіна додалося турбот. Музикальні діти не давали йому проходу, випитуючи формулу Ріхтера. Кербуд просив виступити в червоному кутку з концертом. А Вовина бабуся наполягала, щоб Сергій поїхав у консерваторію і продемонстрував одному відомому музикантові свій талант.
З таким талантом стало небезпечно з'являтися навіть у дворі.
ЯКБИ БУЛА МАШИНА ЧАСУ…
Сергійко переходив вулицю, і раптом хтось гукнув:
— Хлопчику!
Міліціонер у білому кітелі поманив його рукою.
Сергійко зупинився, знітився, понурив голову.
"Тікати? — гарячково думав він. — Пізно! Уже підходить. Зараз візьме за руку й скаже: "Ходімо додому. Відчиняй шафу, показуй Електроника".
Важка рука опустилася на його плече.
— Хлопчику, — сказав міліціонер, — ти в неналежному місці перейшов вулицю. Наступного разу будь уважнішим.
Сергій відкрив пересохлий рот і нічого не сказав. Звідкись здалеку линули до нього слова, яких він зовсім не чекав: "Хлопчику… перейшов… будь уважніший…"
— Чого ж ти стоїш? — здивовано запитав міліціонер. — Іди. І не порушуй.
Наче вихор здув Сергія з місця. Він мчав, не почуваючи під собою ніг. Куди? Сам не знав. Аби тільки бути якомога далі від білого кітеля.
"Пощастило! — радів він. — Міліціонер мене або не впізнав, або просто забув своє доручення. Ну й телепень! Хай тепер шукає. Мене так просто не піймаєш".
Сироїжкін забрався в найбільшу гущавину парку й ліг на траву. Могутні старі дерева оточили кругле дзеркальце ставочка, Вода чиста, блискуча, тільки біля самого берега зеленіє цяточка баговиння, і в ньому кумкає жаба. Навколо ні душі, ні звіра, ні птаха. Лише він, Сироїжкін, на траві та жаба у ставку.
Ні з того ні з сього Сергійко став жаліти себе.
"Живеш мов заєць, усіх боїшся… — сумно розмірковував він. — Ну хіба це життя! Поїхати треба куди-небудь якнайдалі — на Північ чи в океан. Просто зібрати речі й тихо піти з дому. Електроник ходитиме в школу, радуватиме батьків оцінками, спатиме на моєму ліжку… І все буде тихо й мирно. Зникне зайва людина, яка нікому не потрібна. Мама тільки охкатиме, що її син нічого не їсть. Але ж Електроник тямущий, він придумає, як обманути маму. Поїду на довгі, довгі роки, — твердо вирішив Сироїжкін. — А потім, коли стану дорослим, повернуся і все поясню. І мене жалітимуть і не лаятимуть".
Різкий свист пролунав над ним і вдарився об землю.
Сергійко задер голову. Блискуча срібна стріла з гострим носом і маленькими крилами, як голка, прошила блакитну тканину неба. І зникла… Отак і він пролетить колись над своїм будинком, тільки гляне з висоти на дах, на двір, на школу й зникне.
А потім поміж деревами майнуло щось червоне, й прямо на Сергійка вискочив великий рудий звір. Від несподіванки Сергійко завмер. І звір завмер, втупившись очима в лежачу людину. "Він мене пізнай, — радісно подумав Сергійко, — він гадає, що я — Електроник".
Сергійко, звичайно, відразу здогадався, що перед ним той невловимий червоний лис, про якого не раз згадував Електроник. В они лежали в траві зовсім поряд, досить лише простягти руку… Лис вивчав Сергійка наЙправдивішими і, як здалося хлопчикові, найласкавішими у світі очима, а Сергійко роздивлявся смішні вуса на вузькій мордочці, пухнастий хвіст і блискучі коліщатка, які успішно заміняли лисові лапи.