Вона вислухала їх мовчки, тільки губи її здригнулися.
— Так далі тривати не може, — сказала вона, помовчавши. — Я повинна сьогодні ж переговорити з батьком. Приходьте опівночі на нашу площадку. Я розповім вам усе, про що довідаюсь від нього.
Увечері до мене зайшов містер Люк. Він був надзвичайно похмурий. Всупереч звичаєві, він не запропонував мені грати в шахи. Похмуро ходячи туди-сюди по кімнаті, він час від часу викрикував найкрутіші прокльони.
— Ви не в настрої, містер Люк? — запитав я його.
— Будеш не в настрої, — буркнув він. — Щоб дияволи розірвали тельбухи містера Бейлі і всіх ваших "товаришів"!
— В чому справа, містер Люк?
Люк розставив широко ноги, схрестивши руки на грудях, і трагічним тоном відповів:
— Справа в тому, що в містечку немає більше ні краплі джину!
— Як? — вигукнув я здивовано. — Невже запаси містечка вичерпуються?
— Вичерпались! — похмуро огризнувся Люк. — Немає джину, а незабаром нічого буде і їсти, крім мороженого м'яса. — Він помовчав і, махнувши рукою, вів далі: — Ех, та що приховувати! Ви все одно не втечете з цієї мишоловки! Нам доставляли запаси ззовні, на аеропланах. Містер Бейлі весь час підтримував зв'язок із зовнішнім світом. Хоч який він багатий, але йому самому не вдалося б спорудити і вести таке підприємство. Містер Бейлі не сам. У нього багато союзників. І вони весь час підтримували його, поповнювали наші запаси... Але тепер ми в блокаді. Ваші льотчики — і бурі їх не беруть! — встановили такий кордон, що ворона не пролетить, а не те що аероплан. Ми надіслали нашим союзникам в Англію вже три розпачливі телеграми і одержуємо одну і ту ж відповідь: "Немає можливості. Потерпіть, скоро буде укладено мир". Потерпіть! — сердито закінчив Люк. — їм добре там терпіти. А як мені тут!..
Те, що сказав містер Люк, було для мене відкриттям. Тільки в одному Бейлі виявився сильнішим, ніж я думав. Він не був, виходить, борцем-одинаком, він стояв на чолі змови капіталістів!
Можливо, сили всього міжнародного капіталу підтримували Бейлі. "Продавець повітря" — це тільки спритний маневр, щоб серед робітників і населення не викликати гніву проти всіх капіталістів. Справа була поставлена так, нібито один маніак або злодій оволодів повітрям, а капіталісти лише змушені прийняти його умови!
З другого боку, становище самого Бейлі і його містечка, як я узнав від Люка, було майже катастрофічне. А якщо капітулює містечко, то і вся змова зірветься. Цього не знали робітники, не знав і уряд СРСР. Недарма іноземні держави так поспішають укласти мир з містером Бейлі. Настають вирішальні дні. Тепер всі засоби добрі... І якщо Нора не має сил прикінчити містера Бейлі, то це зроблю я!
Новини, що їх повідомив мені Люк, були такі важливі, що я вирішив винагородити його і дістав з-під ліжка пляшку джину, яку припас за тиждень до цього.
Містер Люк, побачивши завітну пляшку, заричав і накинувся на неї, як звір на здобич. Він почав пити просто з пляшки і не відірвався, доки не висмоктав половину. Потім він витер губи, старанно заткнув пляшку, опустив у кишеню і, подякувавши мені, пішов.
XIX. РОЗВ'ЯЗАНІ РУКИ
Я подивився на годинник. Була без десяти хвилин дванадцята година — час іти на площадку.
Нори ще не було. На небі розцвітали лілово-зелені букети, снували веселі жовті і голубі смуги. Біля горизонту танцювали якісь блідооранжові завіски. Сьогодні на небі була святкова ілюмінація. Спектри кисню і неону танцювали кадриль із спектрами азоту й гелію.
Позаду мене тихо скрипнули двері. Я обернувся. Нора!
Вона була бліда, як труп замерзаючого. Ні слова не кажучи, дівчина підійшла до мене, поклала руки на мої плечі, наблизила обличчя і раптом міцно поцілувала. Від несподіваної ласки у мене перехопило дух.
— Нора! —тихо скрикнув я.
Вона швидко відійшла од мене і сказала:
— Тепер усе буде добре. Мені треба піти вниз, до озера рідкого повітря. Батько послав мене туди, — виразно додала вона, — і містер Бейлі. Ходімо зі мною.
— Нора! Нора! А що ж сказав батько? І що все це означає? Чому ви такі бліді?
Все, що я хотів сказати Норі, вилетіло в мене з голови. Поведінка дівчини була така незвичайна, і вона говорила так владно, що я пішов за нею, як автомат. Вона йшла дуже швидко. Кілька разів я окликав її і намагався зав'язати розмову, але дівчина тільки прискорювала ходу.
Ми ввійшли в кімнату, де зберігався одяг для подорожі в печерах абсолютного холоду.
— Допоможіть мені швидше одягтися, — сказала Нора, — і не запитуйте ні про що. Ви незабаром про все довідаєтеся.
Я змушений був підкоритися. Швидко надівши "водолазні" костюми, ми спустилися ліфтом, мовчки минули ряд дверей і ввійшли в підземну печеру. Голубе озеро рідкого повітря ледь парувало. Холодне світло ламп яскраво освітлювало дорогу.
Ми йшли берегом озера. Нора почала уповільнювати ходу і кілька разів спіткнулася, неначе ноги не тримали її. Я взяв її під руку, але вона вивільнила свою руку і сказала мені:
— Ідіть уперед.
— Навіщо?
— Так треба.
Я покірно пройшов кілька кроків уперед і раптом почув слабий крик. Я швидко оглянувся і здригнувся від жаху.
— Що ви робите?! — закричав я.
Але було вже пізно.
Нора розстебнула свій ізоляційний костюм, розкривши голову й груди...
Холод у двісті сімдесят три градуси нижче нуля мав убити її моментально. Я підбіг до дівчини і тремтячими руками намагався натягнути їй на голову скафандр і закрити одежу на грудях. Тіло Нори вмить покрилося пушистим інеєм і затверділо, як сталь... Навіть її очі, що залишилися розплющеними, вкрилися серпанком інею, а з губ, відкритих усмішкою, впала льодяна грудочка — останній подих Нори. Частина інею відокремилася од її тіла і лапатим снігом осипалася на підлогу.
— Нора! Нора... Що ти наробила!.. — кричав я в нестямі.
Я стояв перед сніговою статуєю дівчини, не знаючи, що робити. І раптом я помітив біля її ніг чотирикутний, запушений інеєм предмет. Я підняв його, стер іній і побачив, що це лист.
Поглянувши ще раз на Нору, я побачив, що іній спустився нижче, запушивши всю її фігуру. Я вирішив перенести її в "пантеон" і поставити на п'єдестал, приготовлений містером Бейлі для мене. Мені здавалося, що це буде найкращий спосіб похорон бідної дівчини. Я обняв її замерзлий стан і спробував підняти труп. Але ноги дівчини не відривалися, припаяні льодом, що утворився від випаруваної внутрішньої теплоти її тіла. Я напружився і раптом відчув, що тіло Нори тріснуло і розломилося на кілька шматків. Здригнувшись, я відпустив руку, і верхня половина тіла впала на бік, стримувана тільки одягом. Кілька шматків замороженого тіла, мов осколки розбитої статуї, випали з одягу, що розгорнувся Нора, жива гаряча Нора вмить перетворилася на крихку, ніжнішу за фарфор статую!..
Я глибоко був засмучений і вражений цим перетворенням. Відірвавши, нарешті, ноги дівчини од землі, я взяв на плечі фарфорові останки, одніс їх в "пантеон" і поклав на п'єдестал. На жаль, я зміг встановити там тільки бюстовий пам'ятник Норі... Обережно очистивши її обличчя від інею і глянувши востаннє на губи, які так недавно цілували мене, я вийшов з похмурої печери, піднявся, поспішив у свою кімнату, обережно зігрів і просушив лист і почав читати його.
Нора писала:
"Любий друже!
Пробачте, що я примусила вас пережити неприємні хвилини. Але я боялася, що без вас не зроблю те, що треба було зробити. Ваша присутність підтримувала мене.
Я говорила з батьком. Я заставила його признатись у всьому. І тепер я знаю, що примушувало його працювати з містером Бейлі.
Містер Бейлі обдурив батька. Він заманив батька в це містечко, обіцяючи відпустити через рік. Але коли рік минув, Бейлі заявив батькові, що не відпустить його. А якщо батько не послухається Бейлі, то ми не вийдемо живими звідси — ні він, ні я. Батько дуже любить мене. Він не хотів рискувати моїм життям і залишився в містера Бейлі. Але батькові важко було признатися, що він перебуває в полоні. І тому він запевняв мене, що його затримує робота.
Таким чином я зв'язувала батька. І через мене батько змушений був брати участь у цій жахливій справі.
Колись ви докорили мені, що я не схожа на мого предка-революціонера рудокопа Енгельбректа. Так, я мушу признатись, що не маю його сили волі і його невгамовної енергії. Віки і покоління потомків, очевидно, розпорошили його залізний характер. Я не наважилася вбити містера Бейлі. І довго не могла наважитись поставити батькові фатальне запитання про його співучасть у злочині. Та все ж я хочу вмерти, як достойна правнучка рудокопа Енгельбректа. Це все, що я можу зробити. Тепер батько вільний. Мені важко писати йому. Але передайте йому мої слова: "Батьку, твої руки більше не зв'язані. Зроби так, як зробив би на твоєму місці рудокоп Енгельбрект".
Прощайте. Нора".
Я кілька разів прочитав лист. Бідна Нора! Вона квапилась. Коли б я встиг сказати їй про те, що узнав від Люка, то, може, вона була б жива... І... вона любила мене. Але тепер із всім цим покінчено. Проте не все в листі Нори було для мене ясне. Можливо, її батько пояснить мені.
Був уже ранок. Я пішов до професора Енгельбректа.
Він сидів у кабінеті, поринувши у формули. Побачивши мене, професор підвів голову од паперів і спокійно запитав:
— Ви не бачили моєї дочки?
— З вашою дочкою... з міс Елеонорою трапилося велике нещастя, — сказав я.
Енгельбрект зблід.
— Що таке? Кажіть!
Я мовчки поклав на стіл листа Нори. Руки професора помітно тремтіли, але він намагався оволодіти собою. Прочитавши лист, він подивився на мене і глухо спитав:
— Що з нею?
Я розповів про те, що сталося в печері абсолютного холоду. Я вже був майже спокійний.
Енгельбрект опустив голову і закрив обличчя руками. Так він просидів кілька хвилин. Я не порушував мовчанки. Коли він одвів руки і підняв голову, я не впізнав його обличчя — так воно змінилося і постаріло.
Енгельбрект насилу підвівся, похитнувся і знову сів.
— Я вбив її...
Потім він раптом з усієї сили вдарив по столу кулаком, і очі його заблищали гнівом.
— Бейлі вбив її!
Здавалося, в Енгельбректа пробуджувалася душа його предка.
— Ходімо зі мною до цього бандита! — крикнув він.
— Одне запитання, професоре, — сказав я.
— Говоріть, але швидше...
— Міс Елеонора пише, що, з ваших слів, Бейлі погрожував убити вас і її, якщо ви наважитесь поїхати від нього.