Поруч потихеньку оберталися диски магнітофона.
— Алло, Спенсер! Говорить Трелівен з контрольної башти повітряного порту у Ванкувері! Ти чуєш мене? Прийом.
Голос Дженет виповнив невелику кімнату башти:
— Так, капітане. Чуємо вас добре. Прийом.
По телефону доповідав оператор радару:
— Десять миль, перейти на курс 253!
— Добре! Вважай, Джордже, ти зараз за десять миль від аеродрому. Зміни курс на 253. Зменшуй газ і починай знижуватися — до тисячі футів. Дженет, оголоси пасажирам стан небезпеки. Прийом моїх дальших інструкцій підтверджувати не треба, хіба що схочете щось запитати.
Знімаючи зі штурвала то одну, то другу руку, Спенсер розминав пальці. Усміхнувся до дівчини.
— Гаразд, Дженет, роби, що він сказав!
Вона взяла мікрофон, що висів на стіні, і натиснула кнопку:
— Увага, увага! — До горла їй підкотив клубок і голос зірвався. Вона судорожно стиснула пальцями мікрофон і відкашлялась. — Прошу зайняти місця і застебнути запобіжні пояси. За кілька хвилин приземляємось. Спасибі.
— Молодця, — похвалив її Спенсер. — Все так, як під час звичайної посадки!
Вона спробувала відповісти усмішкою, прикусивши губу:
— Ну, не зовсім так...
— У тебе сталеві нерви, можна тільки позаздрити. Цікаво, чи взагалі я витримав би все це, якби не... — він замовк, обережно відтягуючи штурвал і чекаючи на реакцію машини. — Дженет... — промовив за хвилину. — Маємо зовсім мало часу. — Він пильно дивився на покажчик екліметра. — Надійшла хвилина, якої я чекав. Я хочу, щоб ти зрозуміла, чому я повинен приземлитися за першим разом...
— Я зрозуміла, — відповіла просто. Затягла міцніше пояс, руки, стиснуті в кулаки, поклала на коліна.
— Я хочу подякувати тобі, — говорив він. — Не обіцяю нічого. Не обіцяв спочатку, не буду й зараз. Ти краще за всіх знаєш, який з мене пілот. Кружляння над аеродромом мені нітрохи не допоможе. А дехто з хворих може й не витримати... краще вже... щоб я використав цей єдиний для нас шанс...
— Я ж сказала, що розумію. Не треба пояснювати.
Він занепокоєно зиркнув на неї. На мить йому здалося, що вона в думці не згодна з ним. Дженет дивилася на покажчик швидкості. Її обличчя йому не було видно. Глянув праворуч на крило, кінець якого робив ледве помітне коло, ніби підкреслюючи низку імлистих блакитно-сірих вогнів вулиць. Під машиною пропливали вогні повітряного порту — страшенно далекі, маленькі, як дрібні намистинки, червоні і жовті, що їх, граючись, розсипала дитина.
Чув калатання власного серця. Його тіло теж оголосило аварійний стан, наче розуміло, що подальше життя вимірювалось уже хвилинами, а може, навіть секундами. Тепер він міг критично оцінити себе, дивлячись на свої дії немовби збоку, очима іншої людини: Джордж Спенсер починає летіти горизонтально і зараз піде на посадку.
Почув власний голос:
— Ну, починається, Дженет! Знижуюсь. Уже!
Розділ одинадцятий
05.25 — 05.35
Гаррі Бердік віддав бінокль Грімселлу. З тераси, що оточувала башту, двоє чоловіків востаннє оглядали аеродром: стартові доріжки вільні, цистерни з бензином відведені далеко за межі льотного поля, у передсвітанковій імлі видніються край аеродрому групки людей, що вдивляються в небо. Гуркіт вантажних машин, що стояли на секторах, посилював напруження.
Бердік гарячково шукав помилок у Трелівеновому плані. Літак з'явиться над аеродромом на висоті 2000 футів і полетить до затоки, потім повернеться до аеродрому, не зупиняючись. За цей час Трелівен повторить із Спенсером усі ті дії, що передують приземленню. Потім останній поворот перед підходом до наміченої стартової доріжки, щоб дати пілоту час на встановлення потрібної швидкості. І нарешті — бетонна смуга доріжки!
Що ж, план непоганий, і він передбачає і використовує ранкове світло, яке посилювалося з кожною хвилиною. Бердік думав також про те, що в ці хвилини переживають пасажири, ті, здорові настільки, щоб зрозуміти, яка небезпека їм загрожує. Вони бачитимуть затоку, аеродром, хвилі океану, знову аеродром, на який повинен посадити машину чоловік, що ніколи раніше цього не робив. Бердіку здалося, що він зараз там, з ними, що разом з ними його душить страх, бо тільки лічені хвилини відділяють їх від можливої катастрофи. Він здригнувся.
— Курс 253, — виразно розлігся голос Дженет. — Ідемо на зниження.
Бердік запитливо глянув на молодого чоловіка, який стояв поруч. Мовчки вони ввійшли до диспетчерської. Трелівен і Грімселл схилилися над мікрофоном.
— Вітер не змінився? — спитав капітан.
Грімселл ствердно кивнув.
— Дме під гострим кутом до смуги 08, але кращого підходу немає. В усякому разі, це найдовша смуга.
— Радар! — гукнув Трелівен у мікрофон. — Доповідайте весь час, незалежно від того, розмовляю я з ними чи ні! Це не буде нормальне ведення літака. Всі процедурні інструкції полетять під три чорти, якщо Спенсер щось накоїть. Включайтеся тоді і голосно кричіть.
Бердік торкнувся капітанового плеча.
— Може, спробуємо ще раз поговорити з ним, щоб...
— Рішення прийнято! — відрубав капітан. — Спенсер ось-ось дійде до ручки. Коли ми почнемо розводити дискусії, — самі перекреслимо всі шанси на благополучний кінець. Отоді ви напевно спишете машину на злам. — Бердік здвигнув плечима і відійшов. Трелівен говорив уже спокійніше: — Я розумію твоє становище, Гаррі, але ти теж мусиш зрозуміти. У Спенсера перед очима безліч приладів, котрих він ніколи в житті не бачив, він знервований і розгублений.
— А що, коли йому не вдасться? — спитав Грімселл. — Що тоді?
— Найвірогідніше саме це. Йому не вдасться. Не будемо себе дурити, — похмуро відповів Трелівен. — Коли я побачу, що ситуація безнадійна, я спробую переконати його. Але поки що не буду з ним сперечатися. Тільки тоді, коли побачу, що немає іншого виходу, спробую умовити його, щоб сідав на воду. — Хвилину він слухав монотонний голос з радарної станції, потім натиснув кнопку мікрофона. — Джордже, доведи швидкість до ста шістдесяти і закріпи її.
Гучномовець мовчав. Минула довга, моторошна хвилина, аж врешті Дженет сказала:
— Знижуємось. Прийом.
Як величезний птах, машина пролетіла над західним краєм аеродрому, вкритого досвітньою імлою, над рукавом ріки Фрейзер ліворуч від мосту.
— Добре, — промовив Трелівен. — Тепер постав важіль, про який я тобі казав, на "старт" — це значить, підніми його максимально вгору. — Глянув на годинник, рахуючи секунди. — Спокійно, маєш час! Коли зробиш це, вимкни термостати карбюраторів. Контакти містяться збоку важеля газу.
— А бак з пальним? — охриплим голосом спитав Бердік.
— Ми перевірили раніше, — заспокоїв його Грімселл. — Він летить на головних баках у крилах.
Спенсер, наморщивши чоло, переводив погляд з одного вмикача на другий. Обличчя його нагадувало гіпсову маску. Слухав монолог Трелівена:
— Далі, Джордже, підніми охолоджувальні заслінки на одну третину. Не поспішай. — Спенсер безпорадно роздивлявся. — Це отой невеликий важіль, що під важелем суміші. Підніми його вгору.
— Ти його бачиш, Дженет? — розгублено спитав Спенсер.
— Так, так! — І додала швидко. — Дивись, ми вже майже над аеродромом! Видно головну стартову доріжку!
— Сподіваюсь, що вона досить довга, — пожартував Спенсер, не підводячи голови.
— Тепер перемикач компресорів, — вів далі Трелівен, — це чотири ручки праворуч од важеля суміші. Встанови їх у горішнє положення.
— Ти знайшла? — спитав Спенсер.
— Так, — відповіла Дженет.
— Тепер випускай закрилки на п'ятнадцять ступенів, — диктував Трелівен. — П'ятнадцять градусів, другий зубець! Покажчик посередині головної бортової дошки приладів. Коли буде п'ятнадцять градусів, зменшуй поволі швидкість до ста сорока вузлів і вирівнюй до горизонтального льоту. Коли зробиш це, негайно включай гідравлічну помпу, її вмикач коло гірокомпасу.
У навушниках Трелівена почувся голос керівника радарної станції.
— Курс на 225. Надто в нього стрибає висота, від 900 до 1300 футів.
— Зміни курс на 225, — наказав Трелівен. — І висота... більше уваги. Стрибаєш. Намагайся триматись на тисячі футів.
— Надто швидко знижується, — пролунав голос з радарної станції. — 1100, 1000, 900… 800… 700…
— Вважай на висоту! — крикнув Трелівен. — Збільшити оберти моторів! Ніс угору!
— 650... 600... 550...
— Висота! — заричав Трелівен. — Вертайся на тисячу! Тисячу футів!
— 550... 450... — читав черговий на радарі спокійним голосом, хоч весь обливався потом від жаху. — Погано, капітане... 400... 400... 450... Піднімається! 500...
На мить у Трелівена не витримали нерви. Зірвав навушники, жбурнув їх на стіл.
— Він не вміє літати! — крикнув Бердіку. — Йому тільки запускати паперового змія! Нічого з цього не вийде, це божевілля!
— Поговори з ним! — Бердік підскочив до капітана і схопив його за плече. — На бога, не кидай його зараз самого! Кажи йому, що він мусить далі робити!
Трелівен схопив мікрофон, підніс його аж до губів.
— Спенсер! — промовив він. — Не можна сідати одразу. Слухай мене! Мусиш зробити кілька кругів над аеродромом і пробних наближень. Мусиш! Пального маєш ще приблизно на дві години. Не йди на посадку, чуєш!
Усі напружено чекали відповіді Спенсера.
— Я гадав, що ви мене раніше зрозуміли. Сідаю. Ви чуєте мене? Тут хворі, які помруть до того, як мине година, не кажучи вже про дві. Може, я трохи погну бляху на цій старій шкапі, нічого не зробиш, це ризик, на який ви повинні піти. Дайте мені зараз вказівки приземлення. Опускаю шасі.
Вони почули ще його слова:
— Колеса вниз, Дженет!
— Гаразд, Джордже, хай буде так! — Трелівен важко дихав. Насунув навушники. Опанував себе, тільки сіпалася щока. На мить заплющив очі, потім розплющив. Коли почав говорити, його голос звучав спокійно, як раніше: — Якщо випустив шасі, перевір, чи засвітилися три зелені лампочки, пам'ятаєш? Курс 225. Збільш трохи оберти моторів, щоб вирівняти опір після випуску коліс. Перевір, чи летиш по горизонту, і тримай максимальну висоту. Добре! Перевір, чи тиск у гальмах витримує тисячу фунтів, покажчик на дошці поряд гідравлічної помпи. Якщо тиск у порядку, не відповідай мені. Охолоджувальні заслінки на одну третину. Пам'ятаєш, Дженет? Де контакт, ти знаєш! Відповідайте мені тільки в тому разі, якщо чогось не зрозумієте. Потім — охолодження.
В той час, коли Трелівен диктував так пункт за пунктом, Бердік підійшов до величезного вікна і вдивлявся в небо над горизонтом.