І весь час мені здається, ніби я знаю щось важливе, але що саме – згадати не можу…
Під час перерви Крістіна замовила собі по телефону сандвіч і чашку кави. Коли вона їла, з'явився Уоррен Трент, але затримався він ненадовго: переглянув кореспонденцію і вирушив в інспекційний обхід, що, як Крістіна знала, міг тривати не одну годину.
О пів на третю вона вирішила відвідати Олберта Уеллса й піднялася на чотирнадцятий поверх. Вийшовши з ліфта, Крістіна побачила, що назустріч їй довгим коридором прямує завідуючий відділом кредиту Сем Якубець. В руці він тримав якийсь папірець, і вираз його обличчя був досить кислий.
Підійшовши до Крістіни, він зупинився.
– Я йду від вашого хворого приятеля – містера Уеллса.
– Якщо ви балакали з ним так само весело, як зараз зі мною, то навряд чи ваш візит його підбадьорив.
– Правду кажучи, – зітхнув Якубець, – мене він теж не дуже підбадьорив. Я вициганив у нього оце, але чого воно варте – знає один тільки господь бог.
Крістіна взяла папірець. То був засмальцьований аркушик поштового паперу із зображенням "Сейнт-Грегорі" у верхньому кутку; Олберт Уеллс нерівним почерком надряпав на ньому заяву до одного з Монреальських банків з проханням переказати двісті доларів на рахунок готелю.
– Цей ваш приятель тихий-тихий, але впертий, як чорт, – сказав Якубець. – Спочатку не хотів мені давати нічого. Каже, як буду виписуватись, розрахуюся за все. Я натякнув, що ми можемо піти йому назустріч – дати відстрочку, але це його чомусь не зацікавило.
Крістіна із сумнівом покрутила в руках імпровізований чек.
– А ця цидулка має чинність?
– Має – якщо грошей на рахунку в старого вистачить, щоб оплатити зазначену суму. Чек можна виписати на будь-чому – хоч на нотному папері чи на банановій шкурці. Але в людей, що тримають гроші в банку, звичайно є чекові книжки. А ваш містер Уеллс заявляє, що кудись запроторив її й не може знайти! – Беручи в Крістіни папірець, завідуючий кредитом додав: – Та я все ж гадаю, що він людина чесна й розрахуватися зможе – хоч потому його фінанси співатимуть романси. Мене тільки непокоїть, що він заборгував нам уже більш як половину з цих двох сотень – і через ту доглядальницю від решти скоро теж нічого не лишиться.
– Що ж ви думаєте робити?
Завідуючий відділом кредиту потер долонею лисину.
– Перш за все зв'яжуся по телефону з тим монреальським банком і з'ясую, чи оплатять вони цей чек.
– А якщо ні?
– Тоді містеру Уеллсові доведеться залишити готель. Звісно, якщо ви не поклопочетеся за нього перед містером Трентом і той не вирішить інакше.
Крістіна похитала головою.
– Ні, до У. Т. з такими речами зараз краще не потикатись. Та все-таки, перше ніж щось робити, повідомте мене, добре?
– Обіцяю, міс Френсіс, – завідуючий кивнув і дрібними пружними кроками попрямував до ліфта.
За хвилину Крістіна постукала в двері номера 1410. Відчинила їх медична сестра в білому халаті – жінка середніх літ з поважним лицем в окулярах у масивній роговій оправі. Крістіна відрекомендувалася, й доглядальниця сказала їй:
– Будь ласка, почекайте тут. Я спитаю в містера Уеллса, чи може він прийняти вас.
Вона зникла в номері, й майже відразу звідти долинуло:
– Ну, звісно, хай заходить. Навіщо ж ви тримаєте її в коридорі!
Коли медсестра повернулася, Крістіна запропонувала їй:
– Якщо вам треба на кілька хвилин вийти куди-небудь, я можу посидіти тут, доки ви повернетеся.
– Що ж… – обличчя жінки враз полагіднішало, але вона, видно, вагалася.
З кімнати долинуло:
– Ідіть, ідіть! На міс Френсіс можна покластися. Якби не вона, я б учора врізав дуба.
– Гаразд, – погодилася медсестра. – Я вийду на десять хвилин, а якщо буду вам потрібна, подзвоніть до кав'ярні.
Олберт Уеллс аж засяяв, побачивши Крістіну. Маленький, миршавенький у своїй старомодній нічній сорочці, він потопав у подушках. Крістіні він знову нагадав горобчика, але вже не жалюгідного, не смертельно знесиленого, як учора, а жвавого і веселого. Обличчя його все ще було бліде, але вже не такого сірого кольору, і дихав він майже нормально, лише зрідка хапав ротом повітря…
– Спасибі, що прийшли, міс, – сказав він, – у вас добра душа.
– Хотіла довідатися, як ви тут.
– Та вже оклигав, дякую. – Він кивнув на двері, за якими зникла медсестра. – Але вона – справжній дракон, їй-бо!
– Може, саме така вам зараз і потрібна. – Крістіна уважно розглянулася довкола. В номері панував ідеальний порядок. На тумбочці коло ліжка стояла таця з ліками. Балони з киснем ще не забрали, але саморобну маску замінили справжньою.
– Що й казати, на своєму ділі вона розуміється, – визнав Олберт Уеллс. – Шкода тільки, що на вроду не вдалася.
Крістіна всміхнулась.
– Ну, тепер я бачу, що ви й справді одужуєте. – Вона подумала, чи не сказати йому про свою розмову з Семом Якубцем, та, вирішивши, що не варто, запитала: – Ви казали вчора, що ці напади у вас почалися, коли ви були рудокопом?
– Це ви про бронхіт? Атож, саме тоді.
– І довго ви були рудокопом, містере Уеллс?
– Так довго, що краще й не згадувати, міс. Але й забути не можу: то бронхіт не дає, а то на руки свої гляну – і знову все перед очима.
Він повернув руки на ковдрі долонями догори, і Крістіна побачила мозолі, що їх на все життя лишає тяжка багаторічна фізична праця.
Зворушена, вона провела пальцем по його долоні.
– Цим, по-моєму, треба пишатися. Ви розкажете мені про ті часи?
Він хитнув головою.
– Може, колись і розкажу. Тільки не знаю, чи стане вам терпцю дослухати. Бо то довга історія, а нам, старим дідам, дай тільки розпочати – потім не радий будеш, до смерті занудимо…
Крістіна сіла на стілець коло ліжка.
– Нічого, я людина терпляча. І не вірю, що слухати таке нудно.
Він захихотів.
– Сказали б ви це декому з моїх знайомих у Монреалі!
– Монреаль… Яке це місто? Я там ніколи не була.
– Яке? Одним словом не скажеш. Дечим здорово нагадує Новий Орлеан.
– То, може, саме тому ви й приїздите сюди щороку? – поцікавилася вона. – Саме тому, що ці міста схожі?
Чоловічок замислився, зручніше вмощуючись на подушках.
– Я ніколи не думав про це, міс. Сюди мене тягне, либонь, тому, що мені до душі речі старосвітські, а їх тепер мало де знайдеш. От, скажімо, ваш готель. Тут є до чого прискіпатися, і є на що поскаржитися, та все ж він якийсь затишний, домашній. А отих новомодних фірмових готелів я терпіти не можу: хоч усе в них сяє й блищить, вони бездушні, і почуваєшся в них так, наче потрапив на фабричний конвейєр.
Крістіна повагалася, а потім, подумавши, що останні події однаково розвіяли всі таємниці, сказала:
– На жаль, мушу вас розчарувати: найближчим часом, очевидно, "Сейнт-Грегорі" втратить свою незалежність.
– Правда? Я дуже шкодуватиму, – промовив Олберт Уеллс. – Щиро кажучи, я побоювався цього, бо догадувався, що справи ваші кепські.
– Звідки?
– Та ще торік чи навіть позаторік це впало в очі. А що ж саме сталося – банк відмовився надати кредит, прострочили заставну чи що?
"Ого! Рудокоп, а такими речами цікавиться! – подумала Крістіна. – І бач – як в око вліпив…"
Всміхнувшись, вона відповіла:
– Боюся, я вже й так розповіла вам більше, ніж можна. Скажу ще тільки те, про що ви однаково почули б: сьогодні вранці до нас приїхав містер Кертіс О'Кіф.
– О господи, та невже?! – аж зойкнув Олберт Уеллс. – Якщо він прибере вас до рук, то з вашого готелю теж душу виб'є, заведе тут свій механізований сервіс!.. Вам, звісно, потрібні зміни, але не такі.
– А які ж саме, містере Уеллс? – поцікавилася Крістіна.
– Певно, людина, що добре знається на готельному бізнесі, відповіла б вам краще за мене, але я б теж міг дещо підказати. Мені, наприклад, цілком ясно, що публіка тепер геть уся схибнулася на новій моді – визнає тільки те, що блищить і сяє, і речі їй подавай тільки гладенькі та рівненькі й одна на одну схожі. Та рано чи пізно людям усе це набридне, їх знову потягне до давніх цінностей, до затишку, й тепла, й щирої гостинності – до того, чого сьогодні і вдень із свічкою не знайдеш. Шкода тільки, що на той час від таких готелів, як ваш, мабуть, не залишиться вже й сліду. – Він помовчав, потім спитав: –А коли все це з'ясується остаточно?
– Не знаю, – відповіла Крістіна, здивована глибиною почуттів цього чоловіка. – Тільки навряд щоб містер О'Кіф спинився в нас надовго.
Олберт Уеллс кивнув головою.
– Я чув, що він ніде й ні перед чим надовго не спиняється. Коли йому чогось закортить – пре пробоєм. Що ж, шкода, шкода. Якщо він вас проковтне, мене тут більше не побачать.
– Ми жалкуватимемо за вами, містере Уеллс. Принаймні, я жалкуватиму – якщо, звісно, не вилечу звідси після зміни влади.
– Нікуди ви не вилетите, міс, і завжди будете працювати там, де вам хочеться. Та, бувши на місці молодого парубка, я б знайшов вам інше діло.
Вона тільки засміялася у відповідь, а потім вони заговорили про інші речі й балакали, доки розмову їхню не урвав короткий стукіт у двері – то повернулася медсестра.
– Дякую вам, міс Френсіс, – сухо сказала вона і, демонстративно дивлячись на годиннйк, додала: – Моєму пацієнтові час приймати ліки й відпочивати.
– Я так чи так уже поспішаю, – відказала Крістіна. – Якщо можна, я завтра знову заскочу до вас, містере Уеллс.
– Я чекатиму, – відповів він і на прощання підморгнув їй.
На письмовому столі Крістіни лежала записка: її просив подзвонити Сем Якубець. Коли їх з'єднали, завідуючий кредитом сказав:
– Вам цікаво буде знати, що я розмовляв з Монреалем. Схоже на те, що за вашого приятеля нічого хвилюватися.
– Я рада, Семе. Що ж вам відповіли?
– Знаєте, це була якась дивна розмова. Про розмір його вкладу вони нічого не сказали – банки, власне, таких відомостей не дають. А чек, кажуть, надсилайте – ми оплатимо. Я назвав їм суму, але вона не справила на них ніякого враження. Виходить, ми його не розоримо.
– От і добре, – сказала Крістіна.
– Та воно добре, але рахунок його я все-таки матиму на оці.
– За вами – як за кам'яною горою, Семе, – засміялася вона.
10
Кертіс О'Кіф і Додо вигідно розмістилися в своїх суміжних люксах, і Додо, як завжди, власноручно розпакувала О'Кіфові й свої речі – вона любила це робити. Готельний король, сидячи в більшій з двох віталень, вивчав фінансові папери, зібрані в синій папці з написом: "Таємно.