Багато з них я відкидала, але ж не всі. Іноді, оглядаючи мене з голови до п'ят так замилувано, як ніколи не траплялося мені бачити в жодної жінки, вона казала мені:
– Яке велике щастя, що Бог покликав її до монастиря! У світі з таким обличчям вона занапастила б усіх чоловіків, на кого б тільки подивилася, і сама загинула б разом з ними. Бог усе на добре робить.
Тим часом ми йшли до її келії. Я збиралась покинути її, але вона взяла мене за руку й сказала:
– Уже надто пізно, щоб починати вашу історію в монастирі св. Марії та Льоншанському, але все ж зайдіть, дасте мені маленький урок на клавесині.
Я ввійшла. За одну мить вона відкрила клавесин, наготувала ноти, підсунула стільця, бо була жвава. Я сіла. Вона боялася, щоб я не змерзла, зняла з крісла подушку, поклала її переді мною, нахилилась, узяла мої ноги й поставила на неї. Сама сіла позаду на стільця й схилилася на спинку. Спочатку я брала акорди, потім заграла кілька речей Куперена[23], Рамо[24], Скарлатті[25] – тим часом вона підняла край покривала в мене на шиї, її рука лягла мені на голе плече, а кінці пальців дісталися моїх грудей. Вона зітхала, була ніби пригнічена, дихала важко; рука, що вона в мене на плечі тримала, спочатку дуже тиснула його, а потім зовсім перестала, так ніби не стало в ній сили й життя, і її голова впала на мою голову. Справді, ця дивачка була неймовірно чутлива і якнайпалкіше кохалася в музиці – я не знала, щоб на когось іншого музика справляла таке дивне враження.
Так розважалися ми немудро й приємно, коли це двері раптом з грюкотом розчинились. Я злякалась, настоятелька також. То була та навісна сестра Тереза, розхристана, з каламутними очима. Вона оглянула нас одну й другу з дуже чудною пильністю. Губи в неї тремтіли, вона не могла говорити. Проте схаменулась і кинулась настоятельці до ніг. Я й собі почала просити й знову здобула їй прощення, але настоятелька заявила якнайтвердіше, що це прощає сестру Терезу востаннє, принаймні провини такого роду, і ми обидві разом вийшли.
По дорозі до своїх келій я сказала їй:
– Люба сестро, стережіться, ви розгніваєте паніматку. Я вас не покину, але ви вичерпаєте мій вплив на неї, а мені тяжко буде, що не зможу нічим допомогти ні вам, ні кому іншому. Що у вас на думці?
Ніякої відповіді.
– Чому ви боїтеся мене?
Ніякої відповіді.
– Хіба паніматка не може нас обох однаково любити?
– Ні, ні, – відповіла вона мені бурхливо, – цього не може бути! Невдовзі я обридну їй, а через те з горя помру. Ох, навіщо ви прийшли сюди? Тут ви щасливою довго не будете, я певна цього, а я буду нещасною довіку.
– То велике, звісно, нещастя, – сказала я, – втратити зичливість своєї настоятельки, але я ще більше нещастя знаю – заробити таку неласку, а ви ж собі нічим не можете докорити.
– Коли б то!
– Коли ж ви самі знаєте провину за собою, то треба виправити її, а найпевніший до цього спосіб – терпляче прийняти кару за неї.
– Не можу, не можу! Та й чи їй карати мене!
– Чи їй, сестро Терезо? Хіба годиться так казати про настоятельку? Недобре це, ви втрачаєте здоровий глузд. Я певна, що ця провина багато більша за ті, якими ви собі докоряєте.
– Ох, коли б то, – мовила вона знову, – коли б то!..
І ми розлучились – вона пішла до своєї келії горювати, а я до своєї поміркувати про те, якими дивними бувають жінки. Ось вони, наслідки самотництва. Людина народжується для того, щоб жити в суспільстві. Відірвіть її, відокремте її від нього – у неї піде розлад у поняттях, характер у неї зіпсується, безліч дивних уподобань постане у неї в серці, чудернацькі думки заполонять її розум, забуяють у ньому, як терни на дикому полі. Поселіть людину в лісі – вона лютою стане, а ще гірше в монастирі, де над нею тяжить безвихідь і рабство, – адже в лісі вона вільна, а в монастирі – раб. Мабуть, для самотності потрібно більшої душевної витривалості, аніж для злиднів: злидні принижують, самотність спотворює. Як краще жити – у впослідженні чи божевіллі? Цього не зважуюсь розв'язати, але того й того треба уникати.
Настоятельчина прихильність до мене, бачила я, день у день зростала. Я весь час була у неї в келії або вона в мене. Бувало, тільки нездужається мені трохи, вона в лікарню клала мене, звільняла від відправ, посилала рано спати, забороняла молитися вранці. У хорі, в трапезній, на відпочинку – скрізь вона добирала способу виявити мені свою приязнь. Коли траплявся в хорі вірш якогось пристрасного чи ніжного змісту, вона співала його, звертаючись до мене, або дивилася на мене, коли інший хто співав. У трапезній присилала мені щось смачненьке з того, що їй подавали, на відпочинку обіймала мене за стан, казала мені ніжні й ґречні слова. З усього, що було даровано їй, я мала свою частку – із шоколаду, цукру, кави, лікерів, тютюну, білизни, хусточок. Зі своєї келії вона віддала мені естампи, посуд, меблі й усякі приємні й корисні речей, щоб я прикрасила свою келію. Тільки відлучалась я куди‑небудь на хвилинку, вона майже завжди знаходила, повернувшись, якийсь дарунок. Я йшла подякувати їй, і вона така рада була, що й висловити годі – обіймала мене, голубила, на коліна мене садовила, розповідала про всякі монастирські таємниці й обіцяла, що, коли любитиму її, буду набагато щасливішою, ніж коли б жила серед мирян. По тому спинялась, дивилась на мене зворушено й казала:
– Чи любите мене, сестро Сюзанно?
– Як же можу я не любити вас? Дуже невдячна була б у мене тоді душа.
– То правда.
– Ви ж така добра.
– Скажіть – захоплена вами…
І, кажучи це, цілувала мене в очі, рука, що нею обіймала мене, дужче стискалася, а та, що на коліно мені спиралася, напружувалася; вона пригортала мене до себе, обличчям до обличчя, зітхала, відхилялася на стільці, тремтіла, – ніби звірити мені щось хотіла, тільки не зважувалась; плакала й потім казала мені:
– Ох, не любите ви мене, сестро Сюзанно!
– Я не люблю вас, паніматонько?
– Ні.
– Скажіть же мені, чим я мушу довести свою любов?
– Мусите самі здогадатися.
– Гадаю і не здогадуюсь.
Тим часом вона тягнула собі на шию покривала, клала мою руку собі на груди, мовчала, і я мовчала також; здавалось, вона величезної втіхи зазнає. Тоді просила цілувати їй чоло, щоки, очі, уста, і я слухалася – не думаю, щоб у цьому щось погане було, проте її втіха збільшувалась, а що я й не бажала нічого кращого, як отак безневинно додавати їй щастя, то знову цілувала їй щоки, лиця, очі й уста. її руки, що в мене на колінах лежали, посувалися по всій моїй одежі від кінця ніг аж до пояса, то там, то там мене потискуючи. Заникаючись, тихим, не своїм голосом вона вмовляла мене дужче голубити її, і я голубила її дужче. Зрештою, настала мить, коли вона – не знаю вже, з утіхи чи болю – зблідла як смерть, очі в неї заплющились, усе тіло враз напружилось, губи спочатку стиснулись, пойнялися ніби легенькою піною, потім рот напіврозтулився, вона глибоко зітхнула, аж подумалось мені, що вона вмирає. Я раптово підвелася, гадала, що недобре їй, хотіла вийти, гукнути. Вона кволо розплющила, очі й промовила ледве чутно:
– Невинна… То нічого. Що ви хочете робити? Спиніться.
Я дивилась на неї безтямно, не знаючи, лишитись мені чи вийти. Вона знову розплющила очі, говорити не могла зовсім, дала мені знак підійти й сісти до неї на коліна. Не знаю, що діялося в мені. Я боялася, тремтіла, серце в мене калатало, я насилу дихала, почувала себе схвильованою, пригніченою, збуреною, страшно мені було. Здавалось, я знесилію і ось‑ось знепритомнію. Проте не можу сказати, щоб це почуття було болісне. Я підійшла до неї. Вона знову‑таки рукою дала знак сісти до неї на коліна. Я сіла. Вона була ніби мертва, а я ніби вмирала. Довгенько сиділи ми вдвох у такому дивному стані. Коли б надійшла якась черниця, то, певно, злякалася б. Вона подумала б, що ми обидві зомліли або поснули. Тим часом добра настоятелька – адже не можна бути такою чутливою й не бути доброю – мовби стямилася. Вона так само лежала в кріслі, очі так само були сплющені, але з обличчя зійшла блідість. Вона взяла мою руку, поцілувала її, а я сказала їй:
– Ох, налякали ж ви мене, паніматонько!.. – Вона посміхнулась не розплющуючи очей. – Але ж не боліло вам?
– Ні.
– Я так і думала.
– Невинна! Ох, люба й невинна! Як вона подобається мені!..
Кажучи це, вона підвелася, сіла в кріслі, обійняла мене за стан і дуже міцно поцілувала в щоки, потім спитала:
– Скільки вам років?
– Ще двадцяти немає.
– Аж не віриться.
– Суща правда, паніматонько.
– Я хочу знати все ваше життя. Ви розкажете мені?
– Так, паніматонько.
– Усе?
– Усе.
– Але можуть увійти. Сядьмо до клавесину, ви дасте мені урок…
Сіли ми, але не знаю, що воно сталося – руки мої тремтіли, на папері я бачила лише безладну мішанину нот, грати не могла зовсім. Сказала їй це, вона засміялася, сіла на моє місце, але з нею було ще гірше, ніж зі мною, – вона й руки ледве могла тримати.
– Дитино моя, – сказала вона, – бачу, що ти не спроможна ні показувати мені, ні вчити мене. Я трохи стомлена, мушу спочити, прощавай. Завтра, не гаючись далі, я хочу знати все, що діялося в цій любій маленькій душі. Прощавай…
Раніш, коли я виходила, вона проводила мене до дверей, потім дивилася мені вслід, поки я доходила до своєї келії, посилала мені рукою поцілунок і верталася до себе тільки тоді, коли я заходила до себе. А цього разу вона насилу підвелася. Єдине, на що спромоглася, – це дійти до крісла, що було поряд з її ліжком. Вона сіла, схилила голову на подушку, послала мені рукою поцілунок – очі в неї сплющились, і я пішла.
Моя келія була майже навпроти Терезиної. Двері в неї були відчинені. Вона чекала мене, спинила й сказала:
– А, сестро Сюзанно, ви від паніматки йдете?
– Так, – відповіла я.
– Довго ж ви в неї були.
– Стільки, скільки вона побажала.
– Не таке ви мені обіцяли.
– Я вам нічого не обіцяла.
– Чи зважитеся сказати мені, що ви робили в неї?
Хоч сумління й нічого мені не закидало, проте признаюсь вам, пане маркіз, що її запитання занепокоїло мене. Вона це помітила, напосілась на мене, і я відповіла:
– Люба сестро, може, мені ви не повірите, але повірите нашій паніматці, тож я попрошу, щоб вона сама розказала вам.
– Люба Сюзанно, – сказала вона жваво, – не робіть цього, коли не хочете заподіяти мені лиха.