Тоді Хіраньяка приготував з рису та іншого зерна дуже доброї страви і за вечерею пригостив Лагхупатанаку. Обом цей під-кріпунок порадував душу, бо ж кажуть: [120]
Давать своє і в друга брать, відкрити таїну й питать,
Вгощатися і пригощать — ось дружби певні шість ознак!
Ні в кого дружби не бува без добрих послуг навзаєм,
Не буде ласки від богів, як щось не подаруєш їм!
Існує дружба в світі цім, докіль приносяться дари,-
Корова молока не дасть — її зрікається теля.
Відомо людям: щедрий дар — це дружби свідчення ясне,
За щедрістю ненависник ріша: дружить чи не дружить.
Дитяти щедрий дар приємний
І для безтямної скотини,-
Коржем задобрена корова
Дає теляті більше молока.
Що можна ще сказати?
Клуб із пазурів і м'яса не можливо розірвати,-
Дружба ворона і миші достеменно неприродна.
Так-от, Хіраньяка, втішений послугами і сповнений довір'я до ворона, почав залазити йому під крила й вести з ним розмови. Але одного дня ворон прилетів і крізь сльози, затинаючись, мовив: "Ой, друже Хіраньяко, страшне лихо скоїлося в нашому краю, полечу тепер я світ за очі". Хі-Раньяка запитав: "А4 що ж спричинило те лихо, любий?" — і ворон відповів: "Зволь вислухати, мій милий. Через те, що в нашій країні довго не було дощів, почалися великий голод та бідування, і геть знесилені люди не роблять більше ніяких жертвоприношень. А на кожному подвір'ї голодні люди ставлять сильця, щоб ловити птахів, 1 мені ось на старості літ тільки якимось чудом пощастило врятуватись від полону. То як же мені не журитися? Полечу я краще в чужий край, може, хоч там не вмиватимуся сльозами". [121]
"І куди ж ти вирушиш, друже?" — спитав Хіраньяка. Ворон озвався: "Є в південних краях у великому й густому лісі чимале озеро, і живе в ньому моя давня щира приятелька черепаха Мантхарака. Так-от вона годуватиме мене шматочками риби, ми розмовлятимемо з нею про те про се, читатимем гарні вірші, і, може, я забуду своє горе. А до цієї країни я повернусь лише тоді, коли тут припиниться гонитва за птахами. Недарма ж кажуть:
Коли посуха палить край, в пожежі світ палахкотить,
Лиш той щасливий, хто не зрить ні чвар родинних, ні смертей.
Яка для вмілих з нош тяжка? Що недосяжне для метких?
Для вченого де чужина? Для красномовців хто чужий?
Ніколи вченості ніхто з засиллям влади не рівня,
Владик шанує їхній край, учених же — шанує світ".
І сказав на те Хіраньяка: "Ну, що ж, і я з тобою полечу, бо в мене теж немале горе!" Ворон спитав: "А яке ж у тебе горе? Розкажи, що сталося?" І Хіраньяка мовив: "Не знаю, з якого кінця й почати, ось прийдемо з тобою в іншу країну, отам усе чисто й повідаю". Ворон здивувався: "Та я ж полечу попід хмарами, як же ти зі мною підеш?" Хіраньяка сказав йому: "Якщо ти хочеш урятувати моє життя, то посадови мене собі на спину, і так ми туди й дістанемося. Лише на тебе маю надію". Почувши це, ворон з радістю погодився: "Та для мене немає більшого щастя, як бути там разом з тобою. Я знаю вісім різновидів польоту, починаючи з польоту по прямій. Отож сідай мені на спину, і я щасливо доставлю тебе на те озеро". Тоді Хіраньяка спитав: "А як же називаються ті різновиди польоту?> І Лагхупатанака йому пояснив:
"Прямий політ, шугання ввись, ширяння і падіння вниз,
Літ по кривій, зигзагом літ, підйом і швидкісний політ".
Вислухав його Хіраньяка, потім вискочив воронові на спину і примостився поміж крилами, а той злетів і полинув по прямій. Незабаром він долетів до того озера. Ще здалеку побачивши Лагхупатанаку зі щуром на спині, черепаха подумала: "Ой, як невчасно когось принесло",— і квапливо пірнула під воду. Лагхупатанака влаштував Хіраньяку в дуплі дерева, що росло на березі, а сам сів на сучку й голосно загукав: "Гей, виходь, Мантхарако, виходь! Це я, твій друг — ворон Лагхупатанака, який примчав сюди, бо дуже скучив за тобою. Правду кажуть: [122]
Що той сандаловий настій чи сніг холодний для чола?
Ніщо подібного не дасть, що може друга приторкують.
А також
Хто той, що тільки з двох складів створив нектар такий, що він,
Як друг, зараджує в біді, як лік, тамує біль душі?"
І коли Мантхарака як слід роздивилася, хто до неї прибув, вона вибралася з води і вся аж затремтіла від радості. Щастя сповнило їй душу, і озерна жителька мовила крізь сльози: "Іди сюди, друже, іди обніми мене. Довго я не могла впізнати тебе, через те й сховалася під водою. Як-то кажуть:
Якщо чиєїсь доблесті й чиїхось справ не знаєш ти,
Не слід стрічатися із тим — так Бріхаспаті наставляв".
Як тільки Мантхарака сказала це, Лагхупатанака злетів з дерева і обнявся з нею. Ось тут добре сказано:
Не зрівнять настій амріти, що ним тіло обмиваєм,
Із обіймами друзяки після довгої розлуки!
Після цього вони обоє, втішаючись тим, що їх знову звела доля, посідали під деревом і заходились розповідати одне одному, що їм довелось пережити. А Хіраньяка, вклонившись Мантхараці, примостився біля ворона. І тоді Мантхарака спитала Лагхупатанаку: "Слухай, що це за щур? Навіщо ти приніс на своїй спині того, хто править тобі за харч? Неабияка має бути на те причина?" Лагхупатанака мовчки вислухав усе, а потім відповів: "Звуть Цього щура Хіраньякою, і він для мене такий дорогий, як Друге життя. Та що там казати:[123]
Як у потоці — тих краплин, як у безодні неба — зір, Як у пустелі порошин, нам не злічити й за життя,
Не полічить його чеснот, шляхетності нам не збагнуть,
Йому наш остогиднув світ, отож до тебе щур прибув".
Спитала Мантхарака: "А чому йому наш світ остогиднув?" — і ворон відповів: "Та я цікавився, а він сказав, що не знає, з якого кінця почати, і що про все розповість він, коли доберемось до озера. Ну, що ж, друже мій Хіраньяко, тепер ти нам обом повідай, чому тобі світ немилий?" І тоді Хіраньяка розповів таке.
Оповідка перша
"Є в країні Дакшінатьї місто, що зветься Махілароп'я, і неподалік від нього стоїть храм милостивого Маахадеви, а при тому храмі монастир, в якому жив прочанин рудоволосий Тамрачуда. Щоб хоч якось животіти, він ходив до міста просити милостиню; рештки їжі від подаянь Тамрачуда залишав у чаші, яку вішав на гачок, подібний до зміїного зуба, і сам лягав спати. Вранці роздавав залишки харчів робітникам, які потім за його розпорядженням підмітали в святилищі, змащували глиною долівку, розмальовували і всіляко прикрашали храм. Та от одного дня приходять мої родичі й бідкаються: "О повелителю, в монастирі, остерігаючись мишей та щурів, чашу для милостині з роздобутою їжею щовечора вішають на гачок, і ми нічим не можемо поживитися. Навіть ти, повелителю, до неї не доберешся. Чого ж нам тут мучитися? Може, підемо в якесь інше місце, де ми завдяки твоїй милості досхочу наїмося?"Вислухавши оце все, я на чолі свого виводка одразу ж пішов до тієї келії, високо підстрибнув, заліз у чашу для милостині, пороздавав-їжу своїм слугам, а потім уже й сам добре наївся. Отак щоночі я їх годував. Прочанин пильно стеріг свою чашу, та коли його змагав сон, я залазив туди й робив своє діло. Але якось, щоб віднадити мене, він додумався принести бамбукову палицю. І от нею, хоча й крізь сон, а постукував по чаші, відлякуючи мене, а я, боячись потрапити під удар, тікав, не оглядаючись, голодний, хоч там було повно всяких наїдків. Отак він цілісіньку ніч і вовтузився зі мною. [124]
Одного разу до нього в келію прийшов погостювати його друг Бріхатспхіг, теж прочанин, що мандрував по місцях святих купань. Побачивши його, хазяїн келії, як і годилося за звичаєм, підвівся, вшанував гостя, одне слово, прийняв його з усіма належними почестями. Ну, а коли настала ніч, вони обидва полягали спати на підстилці з трави куші й заходилися розповідати один одному дгар-макатха, різні благочестиві історії. Поки Бріхатспхіг вів розмову, Тамрачуда, боячись, аби щурі не порозтягали їжі, побахкував бамбуковою палицею по чаші й відповідав другові без ладу й складу. Так я й не поживився нічим. А гість розсердився і сказав господареві: "Знаєш, Тамра-чудо, тепер я бачу, що ти мені зовсім не друг і розмовляєш зі мною знехотя. Хоч надворі зараз і темна ніч, але я піду з твоєї келії і попрошусь до когось іншого. Неспроста кажуть:
Заходь, заходь! Сідай! Сидіти зручно тут!
Де пропадав так довго?
Як жив-здоров? Чом зблід? Які новини чуть?
Яких зазнав приключок?
Отак бодай завжди заходить в любий дім,
де хазяї гостинні
Запросять до стола і щиро пригостять,
і добре слово скажуть.
Якщо ти завітаєш в дім, в якім господар зустріча,
Вниз дивлячись або ж убік,— безрогий ти, та справжній бик.
В той дім заходити не слід, де перед гостем не встають
І дружніх не говорять слів, і про добро та зло мовчать.
О, ти дуже запишався та ще й відцурався від друзів, хоча маєш лише глухий закуток. Але тобі невтямки, що замість нього у тебе там справжнє пекло.
Якщо до пекла зажадав, побудь жерцем домашнім з рік,
Ще краще — хоч би зо три дні — в монастирі наставником.
Отож, дурню, ти мусиш оплакувати гординю, яка вселилася в тебе, а я залишаю твоє пристанище і більше ніколи сюди не прийду". Схвильований Тамрачуда став заспокоювати [125] гостя: "Не кажи так, шановний. Нема в мене друга, ближчого за тебе. Вислухай, коли твоя ласка, чому я був і неуважний до тебе при розмові. Річ у тім, що капосний І щур унадився до чаші на милостиню, яку я вішаю високо на гачку, і все до крихти виїдає з неї, так що мені навіть ї нема чим заплатити за прибирання храму. От я й постукую раз у раз по чаші бамбуковою палицею, щоб прогнати щура. Оце й уся причина. Але цікаво — як той мерзотник зміг перевершити в стрибках кота, мавпу і до них подібних?" І тоді спитав Бріхатспхіг: "А ти знаєш, де його нора?"
І Тамрачуда на те відповів: "Ні, шановний, я цього не знаю".