Щоб ви знали: цілих десять років я була джерелом допомоги військовим, без жодної шкоди для мого добра й чести. Багато з них мало б клопіт у походах без моєї допомоги. Усі вони були порядні люди, і я не можу нарікати на жодного з них, як і вони на мене. Ніколи я не вимагала від них поквитування на письмі; часом доводилося мені чекати, але по двох, трьох чи чотирьох роках мої гроші завжди верталися...
Далі господиня почала називати імена офіцерів, які вшанували її, скориставшися її гаманцем: і пан такий то, полковник енського полку, і пан такий то, сотник енського полку. На цьому місці зірвався Жак з криком:
— Мій сотник, бідний мій сотник! Ви його знали?
Господиня: Ще б ні! Рослий, добре збудований мужчина, сухуватий, але шляхетного й суворого вигляду, доброї постави; на правій скроні дві червоні цяточки. То ви, кажете, були в службі?
Жак: Ще б пак!
Господиня: Тим миліші ви мені; певно ж, мусіли ви зберегти в собі кращі якості вашого тодішнього стану. Випиймо за здоров'я вашого сотника.
Жак: Якщо він ще живий.
Господиня: Живий чи мертвий, яка в тому різниця? Хіба не на те вояк живе на світі, щоб його вбили? І чи не обурювало б його докраю, якби по десятьох облогах і п'ятьох чи шістьох битвах довелося йому помирати серед цивільних бестій у чорних сурдутах?.. Але випиймо ще раз і повернімося до нашої історії.
Пан: Слово чести, правду кажете, господине.
Господиня: Я дуже рада, що й ви тієї самої думки.
Пан: Бо чудове маєте вино.
Господиня: Ах, ви про моє вино! А так, тут ваша правда. Чи пригадуєте, на чому ми зупинилися?
Пан: Так, при кінці найпідступнішого зізнання.
Господиня: Маркіз Дезарсі й мадам де Ляпоммре обнялися, захоплені одне одним, і попрощалися. Чим більше пані мусіла стримувати себе в його присутності, тим гостріший опав її біль по його відході. "Отже, це чиста правда, — подумала вона, — що він мене вже не любить"... Не буду вам переказувати в подробицях, до яких вигадок ми, жінки, вдаємося, коли чоловіки нас залишають, щоб ви не дуже собою пишалися. Я вам сказала, що ця жінка була горда, а ще в далеко більшій мірі мстива. Коли вляглося перше обурення, вона, в цілковитому спокої почавши обмірковувати заподіяну їй зневагу, замислила помсту, але таку жорстоку помсту, таким несвітським робом здійснену, щоб була вона на страх усім тим чоловікам, які важаться спокусити та й обдурити чесну жінку. Вона помстилася, і помстилася жорстоко; її помста пішла великим розголосом, але нікого не навчила; бо й по тому всьому нас, жінок, так само огидно спокушають й обдурюють.
Жак: Може, інших і так, але не вас!..
Господиня: На жаль, мене в числі перших! О, які ми дурні! Хай би вже й так, якби ті огидні чоловіки на замінах щось могли зискати. Та годі про це... Але з чого було їй починати? Вона ще й сама не знала; вона прикидала сяк і так, обмірковувала...
Жак: А що якби, заки вона обміркує...
Господиня: Добре кажете. Але обидві наші пляшки порожні... (Жане! — Пані? — Дві пляшки, з тих, що там геть у кінці, за в'язками дров. — Розумію). Обмірковувала вона собі сяк і так, і ось що їй спало на думку. Мадам де Ляпоммре знала одну жінку з провінції, яка мала процес у Парижі і мусіла приїхати туди разом з своєю дочкою, молодою, вродливою, добре вихованою дівчиною. Знала й про те, що ця жінка, програвши процес і лишившися без нічого, зійшла до утримування кишла розпусти. Сходилися в неї, грали, вечеряли, і за звичаєм один чи два відвідувачі лишалися, щоб перебути з господинею чи дочкою ніч, на вибір. Вона послала одного з своєї служби розшукати цих істот. Так розшукали їх і запросили до мадам де Ляпоммре. Ці жінки, що прибрали собі прізвище мадам і мадмуазель Енон, не змушували себе довго чекати; другого ж дня мати подалася до мадам де Ляпоммре. По перших привітаннях мадам де Ляпоммре запитала в Енон, що та робила й що робить від того часу, як програла процес.
— Щоб сказати щиру правду, — відповіла Енон, — я живу при небезпечному, гидкому і мало прибутковому ділі, яким сама гидую, але нужда всього навчить. Я вже майже вирішила віддати свою дочку до опери, але в неї слабенький голос, хібащо в хаті співати, а танцюристки з неї ніколи доброї не було. Під час і після процесу я водила її між судовими урядовцями, великим панством, між прелатами й фінансистами, які брали її на деякий час, а потім лишали. Не тому, щоб вона не була гарна, як янгол, чи їй бракувало смаку й тонкощів; але їй бракує нахилу до розпусти, таланту збуджувати пристрасть пересичених панів. Але що нам найбільше пошкодило, так це те, що вона залюбилася в одного молодого абата на доброму становищі, але безвірника безбожного, розпусника, лицеміра й антифілософічну людину. Не буду називати його вам на ймення, скажу лише, що він найостанніший з тих, хто, щоб стати єпископом, обирає ту дорогу, яка найпевніша й одночасно вимагає найменше таланту. Не знаю, що там доводилося слухати моїй дочці, якій він щоранку приходив читати в чернетках свої рапсодії, приготовані на читання при обіді чи вечері. Хто зна, вийде з нього єпископ чи ні. На щастя, вони посварилися. Моя дочка якось запитала його, чи він знає тих людей, проти яких пише; він відповів, що — ні; а чи має він інші погляди, ніж ті, які сам висміює; він відповів також, що — ні. Тоді моя дочка розхвилювалася з обурення і сказала йому, що він грає злу й фальшиву ролю, гіршу якої не можна й придумати.
Мадам де Ляпоммре запитала її, чи багато людей знають їх.
— На жаль, навіть дуже багато.
— Як я бачу, ви не маєте великої втіхи з вашого діла?
— Жодної, і моя дочка запевняє мене щодня, що най-нещасніша в світі доля була б любіша їй, ніж теперішня. Її опадає таке пригноблення, що врешті відгонить від неї всіх...
— І якби мені впало на думку обом вам, одній і другій, влаштувати розкішне життя, ви, певно, були б не від того?
— Цілком певно.
— Ішлося б лише про те, чи могли б ви мені обіцяти, що будете найсуворіше дотримуватися порад, які я вам даватиму.
— У цьому можете бути певні, незалежно від того, які будуть ваші вимоги.
— І будете до моїх послуг на кожну мою вимогу?
— Ми вже готові виконувати всі ваші накази.
— Мені вистачає вашого запевнення; повертайтеся додому, і вам не доведеться довго чекати моїх наказів. Тим часом позбудьтеся своїх меблів, продайте все, не лишаючи собі навіть одежі, у якій вас легко впізнають, бо саме це не входить у мої пляни.
Жак, що слухав з дедалі більшим зацікавленням, озвався до господині:
— А що, якби ми випили за здоров'я мадам де Ляпоммре?
Господиня: Охоче.
Жак: І за пані Енон також.
Господиня: Гаразд.
Жак: Певне, не відмовитеся випити й за здоров'я мадмуазель Енон, що має гарний камерний голос, мало хисту до танцю і ходить така зажурена, що це змушує її до прикрої конечности на кожен вечір мати іншого коханця.
Господиня: Не смійтеся, це найстрашніша річ у світі. Якби ви знали, яка мука, не любивши...
Жак: За мадмуазель Енон, з уваги на її муку.
Господиня: Дай Боже.
Жак: Пані господине, чи ви любите свого чоловіка?
Господиня: Не дуже.
Жак: Дуже вас шкода, бо, здається мені, він при доброму здоров'ї.
Господиня: Не все те золото, що блищить.
Жак: За добре здоров'я нашого господаря.
Господиня: Пийте собі самі.
Пан: Гей, Жаку, мій друже Жаку, ти дуже захоплюєшся.
Господиня: Не турбуйтеся, пане, вино добре, і завтра на ранок не буде й знаку від нього.
Жак: Тому що завтра від нього не буде й знаку і тому що цього вечора я не кладу багато на мій розум, дозвольте, мій пане й красна господине, випити ще раз за здоров'я, яке лежить мені близько до серця, за здоров'я абата мадмуазель Енон.
Господиня: Соромтеся, пане Жаку; такий лицемір, вискочень, невіглас, наклепник, нетолерантна людина; бо, мені здається, тільки так і слід називати тих, хто готовий скрутити голову кожному, хто думає інакше, ніж вони.
Пан: Бо ви ще не знаєте, пані господине, що сам Жак теж своєрідний філософ і що він безмежно цінує тих малих нікчем, які знеславлюють самі себе й ту справу, яку вони погано боронять. Він каже, що його сотник називав таких протиотрутою на Гюе, Ніколів, Боссюе.* Як він це розумів, він і сам не знав, як і ми з вами... Ваш чоловік спить?
Господиня: Давно вже.
Пан: І він дозволяє вам отакі розмови?
Господиня: У нашому ділі чоловіки призвичаєні... Мадам де Ляпоммре сіла собі в коляску, поїхала на передмістя, найвіддаленіше від дільниці, в якій жили Енон, винайняла в порядному домі невелике помешкання, поблизу парафіяльної церкви, звеліла його, як тільки можна було, найпростіше умеблювати, запросила Енон та її дочку на обід і оселила їх у тому помешканні; і вже того дня чи кілька днів пізніше виклала їм правила поведінки, яких вони якнайпильніше мали триматися.
Жак: Пані господине, ми забули випити за здоров'я мадам де Ляпоммре і маркіза Дезарсі; ах, як це нечесно з нашого боку!
Господиня: Пийте, пийте, пане Жаку, в льоху є подостатком... Ось, наскільки я можу пригадати, приписані нею правила поведінки:
"Не виходьте ніколи у місця прилюдних прогулянок, бо маєте жити так, щоб про вас ніхто нічого не знав.
"Не запрошуйте нікого, навіть ваших сусідів і сусідок, щоб було враження, що ви живете в цілковитій самотності.
"Від наступного ж дня маєте так одягатися, щоб усі з вигляду вважали вас людьми побожними.
"У себе в хаті вільно вам тримати тільки божественні книжки, так щоб не було жодних предметів навколо вас, які могли б вас зрадити.
"З непослабною увагою мусите пильнувати богослужень у парафіяльній церкві, як кожного свята, так і в будень.
"Зумійте домогтися того, щоб вам відкритий був вступ до одного чи другого манастиря. Побрехеньки, що їх ширитимуть про вас ці відлюдниці, не будуть зайві для нас.
"Установіть тісне знайомство з кюре й духовниками парафіяльної церкви, бо мені потрібні будуть їхні свідчення про вас.
"Але в себе, звичайно, нікого з них не приймайте.
"Ходіть на сповідь і приступайте до причастя щонайменше два рази на місяць.
"Поверніться до свого справжнього прізвища, бо воно не заплямоване, а може статися так, що хтось зажадає інформації про вас з вашої провінції.
"Час від часу можете давати невеличку милостиню, але самі не приймайте нічого, незалежно від того, під яким претекстом вам пропонуватимуть.