І, побачивши все це, Чанг так радісно рвонувся вперед, що капітан на льоту підхопив його, чмокнув у голову і, повернувши назад, у три стрибка вискочив, на руках із ним, на спардек, на верхню палубу, а звідти ще вище, на той самий місток, де так страшно було в гирлі великої китайської ріки.
На містку капітан ввійшов до штурманської рубки, а Чанг, кинутий на підлогу, трохи посидів, розпушивши трубою по гладеньких дошках свій лисячий хвіст. Позаду Чанга було дуже гаряче і світло від невисокого сонця. Гаряче, напевне, було і в Аравії, що близько проходила праворуч своїм золотим прибережжям і своїми чорно-коричневими горами, своїми піками, схожими на гори мертвої планети, теж глибоко засипаними сухим золотом, — усією своєю піщано-гористою пустелею, яку було видно надзвичайно чітко, так, що, здавалось, туди можна перестрибнути. А вгорі, на містку, ще відчувався ранок, ще тягнуло легкою свіжістю, і бадьоро гуляв вперед і назад помічник капітана, — той самий, що потім так часто доводив Чанга до сказу, дмухаючи йому в ніс, — чоловік в білому одязі, в білому шоломі і в страшних чорних окулярах, який все поглядав на піднебесну верхівку передньої щогли, над якою білим пером страуса звивалась тонка хмаринка… Потім капітан крикнув із рубки: "Чанг! Пити каву!" І Чанг зразу скочив, оббіг рубку і спритно стрибнув через її мідний поріг. І за порогом виявилося ще краще, ніж на містку: там був широкий шкіряний диван, прикріплений до стіни, над ним висіли якісь виблискуючі склом і стрілками штуки на кшталт круглого стінного годинника, а на підлозі стояла полоскальниця з бурдою із солодкого молока і хліба. Чанг почав жадібно хлебтати, а капітан зайнявся ділом: він розгорнув на стійці, що містилась під вікном навпроти дивана, велику морську карту і, поклавши на ній лінійку, твердо провів червоним чорнилом довгу лінію. Чанг, закінчивши хлебтати, з молоком на вусах, підстрибнув і сів на стійці біля самісінького вікна, за яким синіла відкладним коміром простора сорочка матроса, що стояв спиною до вікна перед колесом із рогами. І тут капітан, який, як виявилось потім, дуже любив поговорити наодинці з Чангом, сказав йому:
— Бачиш, брате, оце і є Червоне море. Треба нам з тобою розумно ним пройти, — бач яке воно пістряве, — треба мені довезти тебе до Одеси неушкодженим, тому що там вже знають про твоє існування. Я вже проговорився про тебе одній капризній дівчинці, похвалився перед нею твоєю милістю по такому, розумієш, довгому канату, що прокладений розумними людьми по дну всіх морів-океанів. Я, Чангу, все ж таки дуже щаслива людина, така щаслива, що ти навіть і уявити собі не можеш, і тому мені жахливо не хочеться наскочити на який-небудь із цих рифів, осоромитися до дев'ятого ґудзика на своєму першому далекому рейсі…
І, кажучи це, капітан раптом суворо глянув на Чанга і дав йому ляпас.
— Лапи геть! – гримнув по-начальницьки він. – Не смій лізти на казенне добро. І Чанг, мотнувши головою, загарчав і примружився. Це був перший ляпас, одержаний ним, і він образився, йому знову здалося, що жити на світі і плавати – кепсько. Він відвернувся, згасивши свої прозоро-яскраві очі, і з тихим гарчанням вишкірив свої вовчі зуби. Але капітан не надав значення його образі. Він запалив цигарку і повернувся на диван, дістав з бокової кишені пікейної куртки золотий годинник, відколупнув міцним нігтем його кришку і, дивлячись на щось сяюче, незвичайно жваве, поквапливе, що бігало і дзвінко щебетало у годиннику, знову заговорив по-дружньому. Він знову став розповідати Чангу про те, що він везе його в Одесу на Єлизаветинську вулицю, що на цій вулиці є у нього, у капітана, по-перше, квартира, по-друге, красуня-дружина і, по-третє, чудова дочка, і що він, капітан, все ж таки дуже щасливий чоловік.
— Все-таки, Чангу, щасливий! – сказав капітан, а потім додав: — Дочка ця, Чангу, дівчинка жвава, цікава, наполеглива, — часом тобі буде погано, особливо твоєму хвосту! Та якби ти знав, Чангу, що це за чудова істота! Я, брате, так люблю її, що навіть боюсь своєї любові: для мене весь світ тільки в ній, — ну, скажімо, майже в ній, а хіба так має бути? І взагалі, чи слід когось любити так сильно? – спитав він. – Хіба дурніші за нас із тобою були всі ці ваші Будди, а послухай-но, що вони кажуть про цю любов до світу і взагалі до всього тілесного – від сонячного світла, від хвилі, від повітря і до жінки, до дитини, до запаху білої акації! Або: чи знаєш ти, що таке Тао, вигадане вами ж, китайцями? Я, брате, сам погано знаю, та й усі погано знають це, але, наскільки можна зрозуміти, що ж це таке? Безодня-Праматір, вона ж народжує і поглинає і, поглинаючи, знову народжує все, що існує у світі, а інакше кажучи – та Путь всього сущого, якій не повинне опиратись ніщо суще. А ми щохвилини опираємось їй, щохвилини хочемо повернути не тільки, скажімо, душу коханої жінки, але і весь світ по-своєму! Жахливо жити на світі, Чангу, — сказав капітан, — дуже гарно, але жахливо, і особливо таким, як я! Дуже вже я жадібний до щастя і дуже часто збиваюся: темна і зла ця Путь, або зовсім, зовсім навпаки?
І, помовчавши, ще додав:
— Адже головна штука у чому? Коли когось любиш, ніякими силами ніхто не примусить тебе вірити, що може не любити тебе той, кого ти любиш. І ось тут-то, Чангу, і зарита собака. А яке чудове життя, боже мій, яке чудове!
Нагрітий сонцем, що вже високо піднялося, і ледь тремтячий на бігу пароплав невпинно розтинав, охоплене штилем у безодні спекотного повітряного простору, Червоне море. Світла порожнеча тропічного неба дивилась у двері рубки. Наближався полудень, мідний поріг так і горів на сонці. Склоподібні вали все повільніше перекочувались за бортом, спалахуючи сліпучим блиском і освітлюючи рубку. Чанг сидів на дивані, слухаючи капітана. Капітан, що гладив голову Чанга, зіпхнув його на підлогу, — "ні, брате, гаряче!" — сказав він, — та на цей раз Чанг не образився: занадто хороше було жити на світі в цей радісний полудень. А потім…
— Чанг, ходімо! – каже капітан, скидаючи ноги з ліжка. І знову із здивуванням бачить Чанг, що він не на пароплаві в Червоному морі, а на горищі в Одесі, і що надворі справді полудень, тільки не радісний, а темний, нудний, неприязний. І тихо гарчить на капітана, що потривожив його. Але капітан, не звертаючи на нього уваги, одягає старий формений кашкет і таке ж пальто і, запхавши руки в кишені і згорбившись, іде до дверей. Мимоволі доводиться і Чангу стрибати з ліжка. По сходах капітан спускається важко і неохоче, ніби змушений нудною необхідністю. Чанг котиться досить швидко: його бадьорить легке роздратування, яким завжди закінчується блаженний стан після горілки…
Так, ось вже два роки, з дня на день, займаються Чанг з капітаном тим, що ходять по ресторанах. Там вони п'ють, закусують, дивляться на інших п'яниць, що п'ють і закусують поруч з ними, серед шуму, тютюнового диму і різного смороду. Чанг лежить біля ніг капітана, на підлозі. А капітан сидить і палить, міцно поклавши, за своєю морською звичкою, лікті на стіл, і чекає того часу, коли буде треба, за якимось ним самим вигаданим законом, перекочувати до іншого ресторану або кав'ярні: снідають Чанг з капітаном в одному місці, каву п'ють в іншому, обідають в третьому, вечеряють у четвертому. Зазвичай капітан мовчить. Але буває, що зустрічається капітан з ким-небудь із своїх колишніх друзів, і тоді весь день говорить безперестанку про нікчемність життя і щохвилини пригощає вином то себе, то співбесідника, то Чанга, перед яким завжди стоїть на підлозі якась посудина. Саме так проведуть вони і нинішній день: нині вони домовились поснідати з одним старим приятелем капітана, з художником у циліндрі. А це значить, що будуть вони сидіти спершу у смердючій пивній, серед червонолицих німців, — людей тупих, ділових, що працюють з ранку до вечора з тою метою, звичайно, щоб пити, їсти, знову працювати і плодити собі подібних, — потім підуть у кав'ярню, повну-повнісіньку греків і євреїв, все життя яких, теж безглузде, але дуже тривожне, зосереджене на постійному чеканні чуток із біржі, а з кав'ярні попрямують до ресторану, куди стікаються усі людські покидьки, — і просидять там до пізньої ночі…
Зимовий день короткий, а за пляшкою вина, за бесідою з приятелем він ще коротший. І ось вже побували Чанг, капітан і художник і в пивній, і в кав'ярні, і шосту годину сидять, п'ють у ресторані. І знову капітан, поклавши лікті на стіл, гаряче переконує художника, що є тільки одна правда на світі – зла і ница.
— Ти подивись навкруг, — каже він, — ти тільки згадай усіх тих, яких щодня ми бачимо з тобою в пивній, у кав'ярні, на вулиці! Друже мій, я бачив усю земну кулю – життя всюди таке! Все це брехня і дурниця, чим буцімто живуть люди: нема у них ні бога, ні совісті, ні розумної мети існування, ні любові, ні дружби, ні чесності, — немає навіть простої жалості. Життя – нудний зимовий день в брудному шинку, не більше…
І Чанг, лежачи під столом, слухає все це у тумані хмелю, в якому більше вже немає збудження. Згоджується він чи не згоджується з капітаном? На це не можна відповісти безперечно, а раз вже не можна, отже, справи кепські. Чанг не знає, не розуміє, чи має капітан рацію: адже всі ми говоримо "не знаю, не розумію" тільки в печалі, в радості всяка жива істота переконана, що вона все знає, все розуміє… Але раптом немов сонячне світло прорізує цей туман: раптом лунає стук палички по пюпітру на естраді ресторану – і заспівує скрипка, за нею друга, третя… Вони співають усе пристрасніше, все дзвінкіше – і за хвилину душа Чанга переповнюється зовсім іншою тугою, зовсім іншою печаллю. Вона тремтить від незрозумілого захвату, від якоїсь солодкої муки, від жаги чогось, — і вже не усвідомлює Чанг, уві сні він чи наяву. Він усім єством своїм віддається музиці, покірно прямує за нею в якийсь інший світ – і знову бачить себе на порозі цього прекрасного світу, нерозумним, довірливим до світу цуценям на пароплаві у Червоному морі…
— Так, то як же це було? – чи то сниться, чи то думається йому. – Так, пам'ятаю: хороше було жити в гарячий полудень у Червоному морі! Чанг з капітаном сиділи в рубці, потім стояли на містку… О, скільки було світла, блиску, синяви, лазурі! Якими дивовижно цвітастими були на фоні неба всі ці білі, червоні і жовті сорочки матросів, з розчепіреними рукавами розвішані на носі корабля! А потім Чанг з капітаном та іншими моряками, у яких обличчя були як цегла, очі маслянисті, а лоби білі і спітнілі, снідав у гарячій кают-компанії першого класу, під електричним вентилятором, що дзижчав і віяв із кута, після сніданку трохи дрімав, після чаю обідав, а після обіду сидів нагорі, перед штурманською рубкою, — де лакей поставив для капітана полотняне крісло, — і дивився далеко за море, на захід, що ніжно зеленів у різнокольорових і різноманітних хмарках, на вишнево-червоне, позбавлене променів сонце, яке, торкнувшись каламутного горизонту, раптом витягнулось і стало схоже на темно вогненну мітру… Швидко біг пароплав навздогін за ним, так і миготіли за бортом гладенькі водяні горби, що відливали синьо-ліловою шагренню, але сонце поспішало, поспішало, — море ніби втягувало його, — і все зменшувалось та зменшувалось, стало довгою розжареною вуглиною, затремтіло і погасло, а як тільки погасло, зразу впала на весь світ тінь якоїсь печалі, і сильніше захвилювався вітер, що набирав сили до ночі.