Я відразу ж поставив його на стіл у кімнатці.
— Я прийшов вам допомагати. А поки, якщо не заперечуєте, я послухаю музику.
Білі тенти над вітринами були спущені. В магазині, серед шаф з канцелярським приладдям, панували напівсутінь, приємний запах паперу і заспокійлива тиша. Наставивши неголосно радіо, я простягся на дивані, твердому і прохолодному, закинувши ноги на різьблене поруччя. Приглушена музика заколисувала мене, коли зненацька я почув голосок:
— ...Чотири великих листи паперу для малювання.
Я так і підскочив, пізнавши Джіневру, дівчину з художнього училища, також безтямно залюблену в танці. У неї такий же кінський хвіст, як у Джакоміни, тільки русявий. З її біленького личка не сходив якийсь улесливий вираз, а блакитні очі були наче з порцеляни. Я вбіг у магазин і вихопив папір із рук Віче.
— Їй я відпущу сам... Як поживаєш, Джіневро?
— О, Альфредо! — вигукнула вона.
— Папір ти візьмеш пізніше. А поки заходь сюди, дещо послухаємо...
Вона рушила за мною, і я замкнув скляні двері перед самим носом ошелешеної Віче. Ввімкнув радіо на повну потужність. Потім, не кажучи й слова, — Джіневра відразу зрозуміла, — обхопив її стан і почав вихилятися в несамовитому танці, в якому, так мені здавалося, була подвійна радість: по-перше, я спекався Джакоміни; по-друге, відразу ж знайшлася їй заміна.
Скінчилося все тим, що ми обоє попадали на диван і я їй сказав:
— Отже, ввечері побачимось. Я за тобою заїду.
— А Джакоміна?
— Про неї не турбуйся. Я приїду за тобою о дев'ятій. Але домовимось відразу: зі мною ти будеш тільки танцювати.
— Та певно ж!