Була та стежка сто ярдів завдовжки й заледве дванадцять цалів уширшки. А пообабіч глибочіла безодня. Досить було тільки послизнутись — і чоловік летів праворуч чи ліворуч по свою смерть. Але перейшовши ту стежку, він опинявся в раю земному. Вся ущелина неначе купалася в морі всілякого зела, що котило свої хвилі зі скелі на скелю, довгими плетеницями ринучи з кам’яних стін і розсипаючи, немов бризки, папороть та ліани по незліченних розколинах. Упродовж багатьох місяців люд Кулау воював із цим рослинним морем і примусив відступити задушливі пишоквітні джунглі, отож тепер диким бананам, помаран-"гам та манговим деревам стало вільніше. На маленьких прогалявинах ріс дикий ароурут, на вкритих тонким шаром родючої землі кам’яних терасах манячіли клаптики, порослі таро та динями, а там, де пробивалося сонячно проміння, стояли дерева папая, обтяжені золотими овочами.
Загнали Кулау в це сховисько з нижчої долини при березі. А якби його почали й звідси випирати, то знав він поміж скелями, що тислися одна на одну, ще й інші придатні для життя ущелини, куди можна було втекти з підданцями.
Тепер він лежав, поклавши рушницю напохваті, і крізь переплутану листяну запону дивився, як метушились на березі солдати. Він помітив, що вони мали з собою великі гармати, від яких, ніби від дзеркала, відбивалося сонячне проміння. Якраз просто нього пролягала ота сама стежка, гостра, мов лезо ножа. Впали йому в око дрібненькі цяточки — люди, що вибиралися стежкою вгору. Він знав — то не солдати, а поліцаї. Солдати візьмуться до справи, якщо цим не пощастить.
Кулау ніжно погладив покорченою рукою цівку рушниці й переконався, що приціл чистий. Стріляти він навчився ще на острові Нігау, де полював дику худобу, — там і досі не забули, який з нього був добрий стрілець. Поки потроху наближались і зростали маленькі людські постаті, він намагався визначити відстань, враховуючи збочення од вітру, що віяв прямо збоку, і брав до уваги можливість не влучити в ціль, яка була багато нижче під ним. Отож він не стріляв. І дав про себе знати, аж коли вони надійшли до самої стежки. Озвався Кулау, не виходячи з гущини.
— Чого вам тут треба? — спитав він.
— Ми шукаємо Кулау-прокаженого, — відповів синьоокий американець, що очолював загін тубільної поліції.
— Вертайтеся назад, — мовив Кулау.
Йому був по знаку цей чоловік — шериф-помічник, що випер його з Нігау на острів Кауаї, загнав у долину Калалау й нарешті в оцю ущелину.
— А ти хто будеш? — запитав шериф.
— Я — Кулау-прокажений, — була відповідь.
— Ну, то виходь. Тебе ж нам і треба, живого чи мертвого. Твою голову оцінено в тисячу доларів. Однаково не врятуєшся.
Кулау в заростях зареготав на весь голос.
— Виходь! —наказав шериф. Ніхто на те не озвався.
Шериф почав радитися з поліцаями, і Кулау здогадався, що вони готуються до нападу.
— Кулау! — гукнув шериф. — Кулау, я іду до тебе.
— Поглянь перше добре на сонце, море й небо, бо бачиш їх востаннє.
— Добре, добре, Кулау, — примирливо відказав шериф. — Я знаю — ти влучно стріляєш. Але ж у мене ти не вистрелиш. Я не заподіяв тобі нічого лихого.
Кулау щось муркнув у гущині.
— Послухай-но! Хіба я коли тебе скривдив? — наполягав шериф.
— Ти робиш мені кривду, коли хочеш посадити мене до в'язниці, — відповів Кулау. — А так само робиш кривду, коли полюєш за моєю головою, щоб заробити тисячу доларів. Не руш ані на крок, як життя тобі миле!
— Але я мушу до тебе дійти. Це мій обов’язок.
— Перше вмреш, ніж сюди доберешся.
Шериф не був боягуз, а проте завагався. Він глянув у безодню, перебіг очима по один бік, по другий, скинув поглядом на вузеньку стежку, що нею мусив перехопитись. І врешті зважився.
— Кулау! —гукнув він.
Але в гущині панувала тиша.
— Кулау, не стріляй! Я йду.
Шериф обернувся, наказав щось поліцаям і зійшов на небезпечну стежку. Посувався він помалу, так, ніби ступав по натягненій кодолі, а спертися б міг хіба лиш на повітря. Закам’яніла лава кришилася під його ногами, і уламки скочувались пообабіч у безодню. Сонце пекло, і піт заливав йому обличчя, А він усе посувався вперед і пройшов стежку вже до половини.
— Стій! —крикнув Кулау з гущини. —Ще крок —і я стріляю.
Шериф спинився, похитуючись над прірвою, щоб не втратити рівноваги. Він пополотнів, але погляд усе одно мав рішучий. Облизавши пересохлі губи, він заговорив:
— Ти не застрелиш мене, Кулау. Я знаю, що не застрелиш.
І знову рушив уперед. Куля примусила його крутнутися дзигою. Коли він падав, обличчя у нього було безпорадне й здивоване. Він спробував урятуватися, упавши впоперек вузького хребта, але в цю мить попрощався з життям. Наступної миті лезо ножа спорожніло. Тоді, на диво додержуючи рівноваги, п’ятеро поліцаїв один за одним побігли стежиною. Решта почали стріляти в гущину. Це було божевілля. П’ять разів поспіль спускав курка Кулау, і то так швидко, що його постріли злилися в суцільну тріскотняву. Кидаючись на всі боки й припадаючи до землі під кулями, що зі свистом прошивали листя, Кулау виглянув із заростей. Четверо поліцаїв пішли слідом за шерифом. П’ятий, ще живий, лежав поперек хребта. По той бік стежки стояли ті, хто зостався живий, та вони вже не стріляли. На голій бо скелі не було їм ніякого захистку. Кулау міг вистріляти їх усіх до одного, поки вони сходили б у долину. Але Кулау не стріляв, і один з поліцаїв, переговоривши з товаришами, скинув із себе білу сорочку й замахав нею, мов прапором. Тоді він і з ним другий поліцай підійшли до пораненого. Затаївшись, Кулау слідкував, як вони помалу відступили й глибоко в долині знову поставали дрібними цятками.
Минуло дві години, і Кулау, вже з інших заростей, пильнував, як поліційний загін пробував видертись нагору по той бік рівнини. Вони бралися все вище й вище, розполохуючи диких кіз. Сам собі не ймучи віри, Кулау нарешті послав по Кілоліяну. Той підповз до нього.
— Тудою нема дороги, — сказав Кілоліяна.
— А кози? — запитав Кулау.
— Кози набігають із сусідньої долини, але дістатися сюди не можуть. Нема там жодної дороги. Ті люди не розумніші за кіз. Вони попадають і порозбиваються на смерть. Ось подивімся.
— Вони — сміливі люди, — сказав Кулау. — Ось подивімся.
Полягавши обоє серед буйноквіття трав, під жовтими пелюстками квітів гау, вони стежили за маленькими чоловічками, що насилу дерлися вгору, аж поки не сталось те, чого й треба було сподіватись: троє поліцаїв послизнулось, покотилося зі скелі й шугнуло у прірву з височини в п’ятсот футів.
Кілоліяна пирхнув сміхом.
— Не допікатимуть нам більше, — мовив він.
— У них б гармата, — озвався Кулау. — Солдати ще не взялися до діла.
З полудня більшість прокажених спочивала в печерах. Тримаючи на колінах почищену й заряджену рушницю, Кулау куняв біля входу до свого житла. Дівчина з покорченими руками лежала в чагарнику, чатуючи гострий хребет. Раптом Кулау здригнувся й прокинувсь — збудив його вибух на березі. Наступної миті повітря ніби розкололось навпіл. Жахливий звук налякав Кулау. Здавалося, боги, вхопившись руками за небосхил, роздирали його на стяжки, як ото жінка роздирає шмат перкалю. Гуркіт усе наростав і наближався. Кулау боязко глянув на небо, мовби сподіваючись щось там побачити. І тут, високо на скелі, бризнувши фонтаном чорного диму, розірвався снаряд. У скелі з’явився вилом, і каміння полетіло далеко вниз.
Кулау витер рукою піт з чола, страшенно вражений. Під гарматним обстрілом він ще зроду не бував. Це виглядало куди страшніше, аніж він міг собі уявити.
— Раз, — промовив Капалеї, якому зненацька спало на думку лічити снаряди.
Другий та третій снаряди свистячи перелетіли через кам’яну стіну й порозривались потойбіч. Капалеї сумлінно рахував далі. Прокажені з’юрмилися на галяві перед печерами. Одразу підлеглі Кулау були полякались, але снаряди тільки перелітали у них над головами, тож вони заспокоїлися і вже навіть захоплено дивилися на цікаве видовисько. Двоє ідіотів верещали з радощів і витинали недоладні скоки щоразу, як снаряд, розрізуючи повітря, пролітав над ними. До Кулау повернулася втрачена рівновага. Гармати не завдали ніякої шкоди. Либонь, на далеку відстань з гармат не можна стріляти так само влучно, як і з рушниць.
Але незабаром становище змінилось. Снаряди стали тепер не долітати. Один розірвався в кущах недалеко од вузької стежини. Кулау згадав про дівчину, що чатувала при вході до ущелини, і метнувся туди. Дим усе ще курився над кущами, коли він підповз до того місця. Кулау був ошелешений. Навкруги валялося потрощене й поламане гілля. Там, де перше лежала дівчина, зробилась яма. Дівчину розірвало на шматки. Снаряд вибухнув якраз біля неї.
Кулау виткнув голову з кущів, щоб переконатися, чи солдати не пробують добутись до ущелини, і бігцем подався у бік печер. Снаряди все стогнали, вили й вищали на льоту, і долина озивалася громовим відлунням по вибухах. Вибігши до печер, він щонайперше побачив двох ідіотів, які крутились та вистрибували, побравшись за руки оцупками пальців. І ось раптом поряд із ними над землею заклубочився чорний дим. Ідіотів вибухом порозкидало в різні боки. Один так і зостався лежати нерухомо, другий поповз на руках до печери. Нога безпорадно тяглися за тілом, а кров аж юшила з нього. Він був ніби викупаний у крові, хоч усе-таки волікся далі, скімлячи мов цуценя. Решта прокажених поховалася по печерах, лишився самий Капалеї.
— Сімнадцять, — заявив Капалеї. І тут-таки додав: — Вісімнадцять.
Цей вісімнадцятий снаряд влетів просто в одну з печер. Після вибуху всі печери вмить спорожніли, тільки з тієї, в яку влучив снаряд, не вийшов ніхто. Кулау проповз туди крізь їдкий, задушливий дим і побачив чотири страшенно понівечені трупи. Один з них був сліпої жінки, що тільки тепер перестала плакати.
Народ Кулау стратив голову з ляку. Прокажені почали видиратися вгору козячою стежкою, що вела з ущелини до бескеть та урвищ. Покалічений ідіот, тихенько скавулячи, намагався повзти слідом. Але тільки-но схил покрутішав, як йому не стало снаги, і він скотився назад.
— Найкраще його добити, — мовив Кулау до Капалеї, котрий і досі не зрушив з місця.
— Двадцять два, — усе рахував Капалеї. — Авжеж, це-бо слушна думка. Двадцять три. Двадцять чотири.
Ідіот заверещав, побачивши наведену на нього рушницю.