Просто хлопчик мав довірливу вдачу, а його маленьке щире серце відкривалося зі симпатією до кожного, кого стрічало на своєму шляху. Тим-то всі чудово почувалися у його товаристві – бо він із симпатією вітав кожну людину у своєму світі. Небавом хлопчик став це усвідомлювати. Мабуть, йому допомагало те, що він зростав у сім'ї, де поміж батьком і матір'ю панували любов, злагода, ніжність і взаєморозуміння. У їхньому домі годі було почути гостре а чи прикре слівце. Батьки щиро любили свого сина, оточували його турботою і піклуванням, тому дитина, немов губка, вбирала у себе родинне тепло і любов. Батько завжди з ніжністю звертався до матері, вигадуючи для неї розмаїті пестливі імена – і хлопчик радо наслідував батька. Він також добре бачив, як татко піклується про матусю – і від татка вчився ставитися до неї з ніжністю і турботою.
Тепер він знав, що татусь більше ніколи до них не повернеться. Хлопчик бачив, що мама страшенно за татусем сумує, отож з цілого свого щирого дитячого серця старався підтримати її, бодай трішки розвеселити. Він був іще зовсім малий, проте намагався не полишати матусю саму, а знай спинався до неї на коліна, аби поцілувати чи покласти свою кучеряву голівку їй на плече. Або приносив показати свої забавки та книжки з картинками чи тихенько лягав побіч неї і затишно згортався клубочком, коли вона лежала на дивані. Хлопчик був іще маленький, тому робив те, що було в його силах. Проте ті його відрухові дії приносили засмученій матусі таку полегшу, про що дитина, звісно, навіть не здогадувалася.
– Ох, Мері, – почув якось Седрик, як мама говорила до своєї старої служниці, – я певна, він намагається мені допомогти – по-своєму, по-дитячому… Я це знаю. Буває, так ніжно, тепло подивиться, немовби шкодує мене, а тоді підійде і погладить або щось покаже. Дарма що мій син маленький – він діє як справжній чоловік. Я впевнена: він усе розуміє.
З кожним роком Седрик відкривав у собі нові здібності, що викликало у людей немале здивування і захоплення. Для своєї матері він був просто нерозлучним другом – вона вже й не уявляла без нього свого життя. Вони разом гуляли, про все на світі розмовляли, разом бавилися у розмаїті ігри. Седрик доволі рано навчився читати й улюбленим його заняттям стало читати вечорами уголос, вмостившись зручно на килимку перед каміном. Часом хлопчик читав казки, часом брався за поважні товсті книжки, які зазвичай читають дорослі, а часом до його рук потрапляли й газети. У ті вечірні години до Мері, служниці, яка працювала в кухні, щоразу долинав щасливий сміх місіс Ерол, яка не могла стримати захоплення, слухаючи сина.
– Правдиво кажу, – розповідала Мері бакалійнику, – годі ся стримати від сміху, як ся дивиш на нього: дитина дитиною, а говорить як старий! Ото раз прийшов до мене на кухню, – а того вечора оголосили були нового президента – і став коло печі. Сам як намальований. Руки в кишенях, а личко серйозне – ніби в якого пана судді. І каже до мене: "Мері, мене так ті вибори зацікавили. Я є республіканець, і моя люба матуся також. А ти республіканка, Мері?" – "Вибачай, голубе, – кажу йому. – Я стою за демократами!" І він ся подивив на мене, та так, ніби ціле моє серце видів наскрізь, і каже: "Мері, – каже, – так країна дійде до руїни". І відтоді і дня не минало, аби той хлопчисько не приходив до мене і не переконував змінити свої політичні погляди.
Мері ніжно любила хлопчика і дуже ним пишалася. Вона була з ним та з його матір'ю від моменту народження малого, а після смерті капітана Седрика працювала для них куховаркою, покоївкою, нянею – всім. Тому Мері справді пишалася, що її вихованець такий милий, спритний і має чудові манери. Особливо їй подобалися його світлі кучері, що в'юнилися над чолом і м'яко спадали на плечі. Жінка була готова працювати від ранку до вечора, аби допомогти місіс Ерол пошити нове вбрання для сина чи полагодити старе.
– Аристократ, нє? – нераз казала Мері. – Правдиво, х'тіла би'м ся подивити на якусь дитину на П'ятій Авеню, яка би так файно виглядала та так гідно і поважно ступала. А ще то чорне убрання, яке ми пошили зі старої сукенки місіс Ерол, та золотаве волоссячко! А як підніме голівку, як стріпне кучерями – ну чистий тобі лорд!
Седрик і не знав, що виглядає як юний лорд. Він навіть не знав, хто такий лорд. Найліпшим другом для нього був бакалійник з крамниці на розі: при відвідинах свого юного друга цей суворий чолов'яга геть забував про свою суворість. Звали бакалійника містер Гобс. Седрик захоплювався ним і дуже його поважав. Хлопчик гадав, що той дуже багатий і могутній чоловік, бо у нього у крамниці було стільки всякого добра: і сливи, і фіґи, і помаранчі, і розмаїте печиво. А ще бакалійник мав коня і віз. Седрик також любив молочника, і пекаря, і жінку, що торгувала яблуками, проте бакалійника любив найбільше за всіх. Хлопчик мав до нього особливу довіру, отож кожного дня бігав навідати. Нераз міг годинами сидіти з бакалійником у крамниці й розмовляти на розмаїті теми. Аж дивно, скільки то всього у них було до обговорення. Наприклад, Четверте Липня[2]. Коли вони починали про це розмову, то вона, здавалося, триватиме вічність. Містер Гобс був доволі поганої думки про британців, і говорив про Революцію, розповідаючи чудові патріотичні історії про підступних ворогів та мужніх героїв-революціонерів, при цьому щедро цитував Декларацію про Незалежність.
Седрика це страшенно захоплювало: очі хлопця сяяли, щоки палали рум'янцем, а волосся було геть скуйовджене. Повернувшись додому, він ледве міг дочекатися, поки скінчиться обід – так йому кортіло розповісти усе матусі. Вочевидь, саме містер Гобс був тією людиною, яка прищепила хлопчикові зацікавлення політикою. Містер Гобс любив читати газети, тим-то Седрик добре знав про все, що діялося у Вашингтоні. Містер Гобс пояснював, дає собі раду президент зі своїми обов'язками чи ні. А якось, коли саме відбувалися вибори і президент стверджував, що все іде чудово, проте містеру Гобсу і Седрику здавалося, що країні загрожує крах.
Містер Гобс узяв його подивитися на факельну ходу. Багато з учасників походу, які несли в руках запалені смолоскипи, потім згадували суворого чолов'ягу, що стояв побіля ліхтарного стовпа і тримав на плечах миловидного хлопчика, а той усе збуджено вигукував і вимахував своєю шапчиною.
Невдовзі після тих виборів – Седрик мав тоді ледве сім чи вісім років – із хлопчиком трапилася незвичайна подія, яка неабияк змінила його життя. Цікаво, що у день, коли це трапилося, він розмовляв собі з містером Гобсом про Англію і про королеву. Містер Гобс доволі суворо оцінював аристократію – найбільше обурення у нього викликали графи й маркізи. Ранок видався доволі гарячий – побавившись з друзями у вояків, Седрик зайшов до крамниці, аби перепочити. Там він застав містера Гобса, який сердито розглядав фотографію у лондонській газеті, де було зображено якусь королівську церемонію.
– Ох, – вимовив він, – оно чим вони ся займають. Та скоро настане той день, коли їм то все ся увірве, як народ впаде в гнів та змете їх одним подувом – всіх отих графів і маркізів! Вже недовго лишилося чекати, бо вони вже давно того заслужили!
Седрик, як завжди, вмостився у високому кріслі, шапчину зсунув на потилицю, а руки запхав у кишені, зацікавлено слухаючи містера Гобса.
– Містере Гобсе, а Ви багатьох маркізів знаєте? – поцікавився Седрик. – Або графів?
– Нє, – гнівно відказав містер Гобс. – На щастя, нє. Най би тілько попробували сюди припхатися – я би їх всіх звідси повиганяв, всіх! Не потерплю, аби ту' в моїй крамниці сиділи ті тирани!
І він гордо обвів поглядом свої володіння, рішуче наморщивши чоло.
– Може, вони не були би графами, якби знали щось ліпшого у своєму житті, – мовив Седрик, відчуваючи якусь симпатію до "нещасних графів".
– Ая'! – вигукнув містер Гобс. – Та вони хіба тим і пишаються! Без почестей, без слави вони ніц не варті. А добру людину серед них знайти – то вже хіба велике диво.
У розпал їхньої бесіди на порозі крамниці з'явилася Мері.
Седрик спершу було подумав, що вона прийшла купити цукор. Проте не це було метою її приходу. Жінка була бліда на виду – вочевидь, від хвилювання.
– Ходім додому, любий, – вимовила вона. – На тебе чекає мама.
Седрик миттю зіслизнув зі стільця.
– Ми підемо разом на прогулянку, Мері? – спитав він. – Гарного дня, містере Гобсе. Побачимося пізніше.
Проте Мері так дивно дивилася на нього, похитуючи головою, що хлопець зачудувався.
– Що таке, Мері? – поспитав він. – Занадто гаряче для прогульок?
– Ні, – відказала Мері. – Просто щось ся стало, щось незвичайне в нас удома.
– Може, матуся погано почувається через цю спеку? Може, у неї розболілася голова? – стривожено запитав хлопець.
Проте його хвилювання не мало під собою підстави. Коли вони вже підходили додому, Седрик побачив, що перед сходами стоїть двомісний екіпаж. Увійшли в будинок. Хлопчик помітив якусь постать за дверима їхньої маленької вітальні. Цей чоловік розмовляв з його матусею. Мері поспіхом потягла Седрика догори по сходах, швиденько передягла його у найкращий літній костюмчик з кремової фланелі, прикрашений червоною тасьмою на пасі, зачесала кучері.
– Лорд, хіба нє? – почув Седрик. – Шляхетність, і вигляд. А щоб вони такі здорові були! Ті лорди справді… та най їх…
Усе це справді збивало з пантелику, проте хлопчик був певний, що зараз матуся пояснить йому, що це все означає, отож він не втручався у коментарі Мері, не ставив жодних запитань. Коли Мері закінчила його причепурювати, хлопчик швиденько збіг униз й увійшов до вітальні. Там у фотелі сидів худорлявий літній пан. Матуся стояла побіля нього. Обличчя матусі було бліде. Седрик побачив в її очах сльози.
– Ох, Седрику! – вигукнула вона, кинувшись назустріч синові. Жінка схвильовано схопила його в обійми, обсипала поцілунками. – Седрику, милий мій!
Високий пан підвівся з крісла і зміряв Седрика своїм пильним поглядом, потираючи рукою підборіддя.
Здавалося, чоловік залишився задоволений побаченим.
– Отож, це і є маленький лорд Фонтлерой, – нарешті повільно вимовив він.
РОЗДІЛ 2
Седрикові друзі
Годі собі й уявити, яким розгубленим почувався далі Седрик. Ще ніколи йому не випадав такий дивний тиждень, як цей.