Але гляньте, вони не гають часу!
— А ми посидимо та подивимося, як то вони спішитимуть, — самовдоволепо сказав Біл.
Коли це з'явився другий човен, а за деякий час ще два. Саме тоді перший човен порівнявся з людьми у березі. Люди на човні привіталися, але й на мить не перестали відпихатися, і хоч посувалися поволі, а проте за півгодини їх уже стало не видно.
А знизу й далі їхали човен за човном безкраєю вервечкою. Біла й Мітчела проймав щораз більший неспокій. Вони крадькома допитливо поглядали один на одного, і коли їхні погляди збігалися, ніяково відвертались. Проте кінець кінцем вони таки глянули один одному в очі.
Вигадько розтулив рота й хотів щось сказати, але враз утратив дар слова і з роззявленим ротом мовчки дивився на свого приятеля.
— І я так думаю, Вигадьку, — мовив Біл.
Вони засоромлено всміхнулись один до одного і, погодившись мовчки, підвелися й пішли. Вони все наддавали ходи, а ближче до хатини, то вже й бігли.
— Не можна гаяти часу, коли вся ця навала суне туди, — захлинаючись, сказав Вигадько, одною рукою засовуючи макітру на тісто в казан, а другою хапаючи сковорідку та кавник.
— Ще б пак, — важко дихаючи, відповів Біл; він з головою пірнув у торбу на одяг, де були теплі шкарпетки та білизна. — До речі, Вигадьку, не забудь соду, вона скраю на полиці, за грубкою.
За півгодини, зіпхнувши у воду човна, вони вже вантажили його, а крамар глузував з них: мовляв, яка то непостійна вдача людська та яка заразлива ота золота лихоманка. Проте, коли Біл і Мітчел відіпхнулися довгими тичками і човен виплив на бистрину, він гукнув до них:
— Ну, до побачення, щасти вам! Та не забудьте й на мою пайку яку займанку!
Вони радо закивали головами, жаліючи бідолаху, що мусить сидіти в містечку.
Мітчел і Віл ішли так, що аж потом обливалися. Люди на Півночі, перейнакшивши святе письмо, кажуть, що в поході перемагає прудконогий, на займанках — дужий, а користь з усього має держава, збираючи орендну платню. Обидва, і Мітчел, і Віл, були прудконогі й дужі. Вони йшли швидкою сягнистою ступою по розквашеній стежці й доводили до розпуки двох новаків, що намагалися триматись їх. За ними від самого Доусона, де копачі кидали човни й починали подорож суходолом, простували перші гурти із Серкл-Сіті. Ще пливучи від Сорокової Милі, приятелі одного по одному повипереджали всі човни і біля самого Доусона навіть першого з них. А на суходолі й геть-то лишили позаду тих із човнів.
— Ну, хай тримаються, — сміявся Зачмелений Віл, стираючи піт з чола та оглядаючись назад.
З-за дерев на стежку вигулькнули троє мандрівників. Двоє йшли слідом за ними, а там іще видніли якісь чоловік і жінка.
— Хутчіш, Вигадьку! Ану-бо, наддай, ану! Віл приспішив ходу, а Мітчел і собі оглянувся.
— Ну й стрибають же вони, хай їм чорт!
— А ось один уже дострибався, — мовив Віл, показуючи вбік від стежки.
Там лежав горілиць чоловік, важко дихаючи, цілком виснажений. Обличчя його було жахливе, очі налиті кров'ю і тьмяні, немов у мерця.
— Чечако! — буркнув Вигадько Мітчел, вкладаючи в те слово всю зневагу бувальця до новака, що бере з собою в дорогу борошно, заправлене дріжджами, і вживає прянощів, як пече млинці.
За звичкою старожитців, приятелі мали намір запаколити собі місце нижче від першої займанки. Але дійшовши до вирізаного на дереві напису "81-а нижня", що означало цілих вісім миль нижче першої займанки, названої "Знахідкою", вони завернули назад. Ті вісім миль приятелі здолали менше ніж за дві години. Убивча хода, як на таку погану стежку. Вони випередили десятки знесилених людей, що попадали побіля стежки.
На "Знахідці" вони мало що довідалися про верхів'я річки. Кармаків швагер, індіянин Скукум Джім, знав, що річка поділена вже десь до третьої милі, та коли Мітчел і Біл дійшли до стовпа з позначкою "79-а верхня", тобто ще миль із вісім, то поскидали з спини подорожні клунки й сіли закурити. Даремні були їхні зусилля. Бонанза була позапаколювана кілками геть уся від верхів'я до гирла.
— Усе пообтикувано, аж до самого хребта, — нарікав Біл, коли вони ввечері повернулися до "Знахідки" й заходилися підсмажувати бекон та варити каву на Кармаковій плиті.
— Спробуйте оцей струмочок, — запропонував другого дня вранці Кармак.
"Оцей струмочок" була широка річка, що вливалася в Бонанзу коло займанки "7-а верхня". Приятелі з погордою бувальців поставилися до поради чоловіка, що жив з індіянкою, і замість того змарнували день на Адамовій річці, другій вітці Бонанзи, що видалася їм куди багатшою. Але й тут було те саме: паколи губились аж десь на обрії.
Три дні Кармак давав свою раду, і три дні вони з погордою відкидали її. Та четвертого дня вже нікуди було йти, отож вони подалися вгору "оцим струмочком". Вони знали, що на тій річці майже немає займанок, але й самі не мали великого бажання ставити там паколи. Пішли радше, аби зігнати на комусь свою злість. На той час вони вже зовсім зневірилися й поставали циніками: кепкували геть з усього, ображали кожного чечако, якого здибали по дорозі.
Займанки кінчалися номером двадцять третім. Далі річка була вільна.
— Лосяче пасовисько, — пирхнув Вигадько Мітчел.
А Біл урочисто відміряв п'ятсот футів угору по річці й позначив межу займанки стовпцями. Потім узяв днище із скриньки з-під свічок, на рівному боці зробив написа і прибив його посередині займанки:
Це лосяче пасовисько застерігається за шведами та чечаками.
Біл Рейдер
Вигадько прочитав табличку й похвалив її:
— Я такої самої гадки. Мабуть, підпишуся й собі.
Отож Чарлз Мітчел прикрасив табличку і своїм прізвищем. І не один суворий бувалець усміхнувся, бачивши той напис: жарт їм припав до серця.
— Ну як струмочок? — спитав Кармак, коли вони вернулися до табору.
— А хай йому чорт! — відповів Зачмелений Біл. — Ми з Мітчелом вирушимо до Золотого Дна, ось тільки трохи мідпочинемо.
"Золоте Дно" — то була легендарна річка, яка всім старожитцям марилася. Переказували, ніби там стільки золота, що нарінок треба було промивати в жолобах. Але за ті кілька днів відпочинку, що вони дозволили собі перед подорожжю до "Золотого Дна", їхні плани змінила трохи одна подія: з'явився якийсь швед на прізвище Анс Гундерсон.
Цей Гундерсон ціле літо працював на заробітках на Міллеровій річці за Шістдесятою Милею, а під осінь його, як і сотні інших безпричальних людей, підхопила хвиля золотої лихоманки й викинула на берег Бонанзи. Він був високий на зріст, худорлявий, з довгими, як у первісної людини, руками. Його мозолясті долоні, понівечені тяжкою працею, скидалися на глибокі коряки. Розмовляв він спроквола і робив усе не хапаючись. А в блакитних його очах, таких ясних, як і білявий чуб, світилася ніби неземна мрія. Піхто не міг сказати, а надто він сам, що то була за мрія. А може, він тільки здавався мрійником через те, що був безмежно наївним. За такого принаймні мали його звичайні люди, а Зачмелений Біл і Вигадько Мітчел саме й належали до звичайних людей.
Приятелі згайнували день, заходячи побалакати то до тієї, то до іншої хатини, а ввечері зійшлись у величезному наметі, де тимчасово розмістилося "Монте Карло". Тут шукачі золота давали відпочинок своїм знеможеним кісткам, а погане віскі продавалося по долару за склянку. Але що за гроші правив золотий пісок, а важили його завжди з надвишкою, склянка коштувала навіть більше як долар. Біл і Мітчел не пили, головне тому, що спільна їхня торбина була не надто повна, щоб витримати часті мандри до ваги.
— Знаєш, Біле, я надибав чечако, в якого можна розжитися на мішок борошна, — радісно сповістив Мітчел.
Біл зрадів. На харчі було сутужно, і приятелі їх не досить мали до "Золотого Дна".
— Борошно коштує долар за фунт, — мовив він. — То чим же ти йому заплатиш?
— Просто віддам половину нашої займанки, — відповів Вигадько.
— Якої? — здивувався Біл. Тоді пригадав застережену за шведами ділянку. — Ага! Але я б не дорожився, — додав він. — Віддай йому всю, поки вона ще твоя, бо він має й так право її зайняти.
Вигадько похитав головою:
— Ні, бо тоді він злякається та й утече. Я вдаватиму, ніби то вартісна займанка, і ми продаємо її лише тому, що дуже вже обмаль у нас їжі. А як сторгуємося, тоді можна буде подарувати йому всю.
— А як хтось купився на нашу табличку й узяв собі ту ділянку? — зауважив Віл, хоч був дуже радий обміняти займанку на мішок борошна.
— Ніхто її не взяв, — запевнив його Вигадько. — Вона там рахується під номером двадцять четвертим. Чечако поставились до неї поважно й почали вбивати паколи далі. Зайняли вже навіть кряж. Я балакав з одним, він тільки-но вернувся звідти й насилу ноги притяг.
Тоді вперше вони почули повільну заникувату мову Анса Гундерсона.
— Мені подобається те місце, — казав він господареві бару. — Я маю намір запаколити собі там займанку.
Приятелі підморгнули один одному, і за кілька хвилин здивований та вдячний швед уже пив погане віскі з чужинцями, в яких серця були тверді, мов кремінь. Але він мав таку саму тверду голову, як вони серце. Торба з золотом раз у раз мандрувала на вагу, щоразу Вигадько Мітчел пильно дивився на нього, проте Анс Гундерсон не впивався. Полум'я неземної мрії спалахувало в його блакитних очах, таких ясних, як море літньої години, однак запалювали те полум'я розповіді про золото та промивальне причандалля, а не віскі, яке він ковтав напрочуд легко.
Приятелів брав розпач, хоч вони й удавали з себе веселих.
— Не соромся, друже! — гукав Зачмелений Віл, кладучи Тундерсонові руку на плече. — Пий ще! Ми якраз святкуємо Вигадьків день народження. Це мій приятель Вигадько, Вигадько Мітчел. А тебе як звати?
Швед сказав, і Віл гучно ляснув долонею Вигадька по спині. А той удавав, ніби йому було ніяково, що він став осередком уваги. Анс Гундерсон повеселішав і вперше за той вечір почастував їх віскі. Потім ролі змінилися, і обережний та стриманий швед став раптом марнотратний. Але торбина, з якої він платив, була таки важкенька. "Не менше як вісімсот доларів", — прикинув на око Вигадько. Підбадьорений тією торбиною, він вибрав слушну хвилю й наодинці поговорив з Бідвелом, власником намету й поганого віскі.
— Ось моя торбина, Бідвеле, — сказав Вигадько щиро й упевнено, як і годилося старояштцеві в розмові із старожитцем. — Підкинь до неї п'ятдесят доларів на день-два, а ми тобі віддячимо, Біл і я.
Після цього торбина стала частіше мандрувати на вагу, і святкування Вигадькового дня народження стало ще бучніше.