Ось же яструб-панська птиця, а курка-проста мужичка ...
Ось, пам'ятаю, я малим хлопчиком був: везуть мужики з лісу товсті колоди, людина, може бути, тридцять. А пан один на своєму конику їде так вуса крутить. Коник під ним грає, а він кругом дивиться. Ой ой! углядять мужики пана, то-то забігають, коней в сніг згортають, самі шапки знімають. Після скільки б'ються, зі снігу колоди вивозять, а пан собі скаче, — ось йому, бачиш ти, і одному на дорозі тісно! Поведе пан бровою — вже мужики бояться, засміється — і всім весело, а нахмуриться — все засмутився. А щоб хто пану міг перечити, того, почитай, і не бувало.
Ну, а Роман, відомо, в лісі виріс, звернення не знав, і пан на нього не дуже сердився.
— Хочу, — каже пан, — щоб ти одружився, а навіщо, про те я сам знаю. Бери Оксану.
— Не хочу я, — відповідав Роман, — не треба мені її, хоч би і Оксану! Нехай на ній чорт жениться, а не я ... Ось як!
Велів пан принести канчуки, розтягнули Романа, пан його питає:
— Будеш, Роман, одружитися?
— Ні, — каже, — не буду.
— Сипте ж йому, — каже пан, — в матню [Хохли носять полотняні штани на кшталт мішка, роздвоєного тільки внизу. Цей-то мішок і називається "матню"], скільки влізе.
Засипали йому-таки чимало; Роман на що вже здоровий був, а все ж йому набридло.
— Киньте вже, — каже, — буде-таки! Нехай же її краще все чорти візьмуть, ніж мені за бабу стільки муки приймати. Давайте її сюди, буду одружуватися!
Жив на дворі у пана доезжачий (псар), Опанас Швидкий. Приїхав він на ту пору з поля, як Романа до одруження заохочували. Почув він про Романову біду — бух панові в ноги. Таки впав в ноги, цілує ...
— Чим, — каже, — вам, милостивий пане, людини мордувати, краще я на Оксані одружуся, слова не скажу ...
Еге, сам-таки захотів одружитися з нею. Ось яка людина була, їй-богу!
Ось Роман було зрадів, повеселішав. Встав на ноги, зав'язав матню і каже:
— Ось, — каже, —Добре. Тільки що б тобі, чоловіче, раніше трохи приїхати? Та й пан теж — завжди ось так! .. Не розпитати ж було до ладу, може, хто полюванням одружується. Зараз схопили людини і давай йому сипати! Хіба, — каже, — це по-християнськи так робити? Тьху! ..
Еге, він часом і пану спуску не давав. Ось який був Роман! Коли вже осердям, то до нього, бувало, не підступає, хоча б і пан. Ну, а пан був хитрий! У нього, бачиш, інше на думці було. Вернув Романа розтягнути на траві.
— Я, — каже, — тобі, дурню, щастя хочу, а ти ніс повернеш. Тепер ти один, як ведмідь у барлозі, і заїхати до тебе не весело ... Сипте ж йому, дурневі, поки не скаже: досить! .. А ти, Опанас, іди собі к бісовій матері. Тебе, каже, до обіду не кликали, так сам за стіл не сідай, а то бачиш, яке Роману частування? Тобі як би того ж не було.
А Роман вже і не на жарт розгнівався, еге! Його дмуть-таки добре, тому що колишні люди, знаєш, уміли славно канчуками шкуру спускати, а він лежить собі і не говорить: досить! Довго терпів, а все-таки після плюнув:
— не дочекається її батько, щоб через баби християнину ось так сипали, та ще й не вважали. Досить! Щоб вам руки поотсихали, б! Сова челядь! Навчив ж вас чорт канчуками працювати! Так я ж вам не сніп на току, щоб мене ось так молотили. Коли так, так ось же, і одружуся.
А пан собі сміється.
— Ось, — каже, — і добре! Тепер на весіллі хоч сидіти тобі і не можна, зате танцювати будеш більше ...
Веселий був пан, їй-богу веселий, еге? Та тільки після погане з ним трапилося, не дай бог жодному хрещеному. Право, нікому такого не побажаю. Мабуть, навіть і жида не слід такого бажати. Ось я що думаю ...
Ось так-то Романа і одружили. Привіз він молоду жінку в сторожку; спочатку все лаяв та докоряв своїми канчуками.
— І сама ти, — каже, — того не вартий, скільки через тебе людини мордували.
Прийде, бувало, з лісу і зараз стане її з хати гнати:
— Іди собі! Не треба мені баби в сторожці! Щоб і духу твого не було! Не люблю, — каже, — коли у мене баба в хаті спить. Дух, — говорить, нехороший.
Еге!
Ну, а після нічого, притерпівся. Оксана, бувало, хату вимете і вимажется чистенько, посуд розставить; блищить все, навіть серцю весело. Роман бачить: гарна баба, — помаленьку і звик. Та й не тільки звик, хлопче, а став її любити, їй-богу, не брешу! Ось яке діло з Романом вийшло. Як придивився добре до баби, потім і каже:
— От спасибі пану. добру мене навчив. Та й я ж таки нерозумний була людина: скільки канчуків прийняв, а воно, як тепер бачу, нічого й поганого немає. Ще навіть добре. Ось воно що!
Ось пройшло скільки-то часу, я і не знаю, скільки. Злягла Оксана на лавку, стала стогнати. До вечора захворів, а на ранок прокинувся я, чую: хтось тонким голосом "квилить" [квилить — плаче, жалібно пищить]. "Еге! —Думаю я собі, це ж, видно," дитина "народилася". А воно справді так і було.
Недовго пожила дитина на білому світі. Всього ж жила, що від ранку до вечора. Увечері і пищати перестала ... Заплакала Оксана, а Роман і каже:
— Ось і немає дитини, а коли її немає, то нема чого тепер і попа кликати. Поховаємо під сосною.
Ось як говорить Роман, та не те, що говорить, а так як раз і зробив: вирив могилу і поховав. Он там старий пень стоїть, громом його спалило ... Так то ж і є та сама сосна, де Роман дітину зарив. Знаєш, хлопче, ось же я тобі скажу: і до сих пір, як сонце сяде і зірка-зорька над лісом стане, літає якась пташка, та й кричить. Ох, і жалібно квилить пташіна, аж серцю боляче! Так це і є нехрещена душа, — хреста собі просить. Хто знає людина, по книгам навчався, то, кажуть, може їй хрест дати, і не стане вона більше літати ... Та ми ось тут в лісі живемо, нічого не знаємо. Вона літає, вона просить, а ми тільки і говоримо: "Геть-геть, бідна душа, нічого ми не можемо зробити!" Ось заплаче і полетить, а потім і знову прилітає. Ех, хлопче, шкода бідну душу!
Ось одужала Оксана, все на могилку ходила. Сяде на могилі і плаче, та так голосно, що по всьому лісі, бувало, голос її ходить. Це вона так свою діти'ну шкодувала, а Роман не шкодував дітину, а Оксану шкодував. Прийде, бувало, з лісу, стане близько Оксани і каже:
— Мовчи вже, дурна ти баба! Ось було б про що плакати! Померла одна дітина, то, може, інша буде. Та ще, мабуть, і найкраща, еге! Тому що та ще, може, і не моя була, я ж таки і не знаю. Люди кажуть ... А це буде моя.
Ось уже Оксана і не любила, коли він так говорив. Перестане, бувало, плакати і почне його нехорошими словами "гавкати". Ну, Роман на неї не сердився.
— Та й що ж ти, — питає, — гавкаєш? Я ж нічого такого не сказав, а тільки сказав, що не знаю.
Тому й не знаю, що колись ти не моя була і жила не в лісі, а на світлі, поміж людей. Так як же мені знати? Тепер ось ти в лісі живеш, ось і добре. А таки говорила мені баба Феодосія, коли я за нею на село ходив: "Щось у тебе, Роман, скоро дітина встигла!" А я кажу бабі: "Як же мені-таки знати, чи скоро, чи не скоро? .." Ну, а ти все ж кинь голосити, а то я осержусь, то ще, мабуть, як би тебе і не побив.
Ось Оксана Пола, Пола його, та й перестане. Вона його, бувало, і посварить, і по спині вдарить, а як стане Роман сам сердитися, вона і притихне, — боялася. Приголубить його, покриє, поцілує і в очі загляне ... Ось мій Роман і вгамується. Тому ... бач, хлопче ... Ти, мабуть, не знаєш, а я, старий, хоча сам не женівался, а все-таки бачив на своєму віку: молода баба дюже солодко цілується, якого хочеш сердитого мужика може вона обійти. Ой-ой! .. Я ж таки знаю, як ці баби. А Оксана була гладка така молодиця, що тепер я вже щось таких більше не бачу. Тепер, хлопче, скажу тобі, і баби не такі, як раніше.
Ось раз в лісі ріжок затрубив: тра-та, тара-тара-та-та-та! .. Так і розливається по лісі, весело та дзвінко. Я тоді малий хлопчик був і не знав, що це таке; бачу: птиці з гнізд піднімаються, крилом махають, кричать, а де і заєць пригнув вуха на спину і біжить щодуху. Ось я і думаю: може, це звір якийсь небачений так добре кричить. А то ж не звір, а пан собі на конику лісом їде так в ріжок сурмить; за паном доїжджачих верхом і собак на зграях ведуть. А всіх доїжджачих красивіше Опанас Швидкий, за паном в синьому козакині гарцює, шапка на Опанас з золотим верхом, кінь під ним грає, рушниця за плечима блищить, і бандура на ремені через плече повішена. Любив пан Опанаса, тому що Опанас добре на бандурі грав і пісні був майстер співати. Ух, і красивий же був парубок цей Опанас, страх красивий! Куди було пану з Опанасом дорівнювати: пан вже і лисий був, і ніс у пана червоний, і очі, хоч веселі, а все не такі, як у Опанаса. Опанас, бувало, як гляне на мене, — мені, малому хлопчику, і то сміятися хочеться, а я ж не дівка. Говорили, що у Опанаса батьки і діди запорозькі козаки були, в Січі козакувати, а там народ був все я повний та гарний, та моторний. Та ти сам, хлопче, подумай: на коні чи зі "Спис" [Списа — спис] по полю птахом літати, або сокирою дерево рубати, це ж не одна справа ...
Ось я вибіг з хати, дивлюся: під'їхав пан, зупинився, і доїжджачих стали; Роман з хати вийшов, потримав пану стремено: ступив пан на землю. Роман йому вклонився.
— Здорово! — каже пан Роману.
— Еге, — відповідає Роман, — так я ж, спасибі, здоровий, чого мені робиться? А ви як?
Не вмів, бачиш ти. Роман пану як слід відповісти. Челядь вся від його слів засміялася, і пан теж.
— Ну, і слава богу, що ти здоровий, — каже пан.— А де ж твоя жінка?
— Та де ж жінка бути? Жінка, відомо, в хаті ...
— Ну, ми і в хату увійдемо, — каже пан, — а ви, хлопці, поки на траві килим постеліть та приготуйте нам все, щоб було чим молодих на перший раз привітати.
Ось і пішли в хату: пан, і Опанас, і Роман без шапки за ним, та ще Богдан — старший доезжачий, вірний панський слуга. Ось вже і слуг таких тепер теж на світі немає: старий був чоловік, з челяддю строгий, а перед паном як та собака. Нікого у Богдана на світі не було, крім пана. Кажуть, як померли у Богдана батько з матір'ю, попросився він у старого пана на тягло і захотів одружитися. А старий пан не дозволив, приставив його до свого паничу: тут тобі, каже, і батько, і мати, і жінка. Ось виносив Богдан панича, і виходив, і на коня вивчив сідати, і з рушниці стріляти. А виріс панич, сам став панувати, старий Богдан все за ним слідом ходив, як собака.