Вони надто дурні, щоб збагнути, що... Та хоч. ви не дивіться на мене такими очима. Помер через кілька місяців; почалося з якогось бронхіту, в цьому ж віці і я захворів, щось там у мене сталося з печінкою. Мене тоді поклали в лікарню, але Люкова мати наполягла, щоб залишити його вдома, і я приходив майже щодня, а інколи брав з собою й племінника, щоб вони з Люком погралися. У цьому домі панували такі злидні, що кожний мій прихід був справжньою радістю для родини. Товариство для Люка, кілька оселедців чи пиріг з абрикосами. Я взяв на себе купівлю ліків, — сказав, що знаю одну аптеку, де мені все продають дешевше. Закінчилося тим, що я став ніби Люковою нянькою. Можете бути певні, що в домі, куди лікар приходить неохоче, ніхто особливо не турбується тим, чи правильно поставлено попередній діагноз... Чого ви на мене так дивитесь? Я сказав щось недобре?
Ні, він не сказав нічого поганого, особливо, коли зважити на кількість випитого. Зовсім навпаки, хіба ось тільки жахлива, як подумати, смерть маленького Люка стала прикладом того, як далеко може завести гра уяви — від фантазування у дев'яносто, п'ятому автобусі до ліжка, на якому тихо помирає дитина. Щоб заспокоїти його, я сказав це. Він задивився кудись у порожнечу, потім знову заговорив:
— Думайте, як собі хочете. Але за кілька тижнів після його похорону я вперше відчув щось схоже на щастя. Я все ще принагідно відвідував Люкову матір, приносив їй пакуночок печива, але ні вона, ні її дім вже мене не обходили, я впивався переконаністю, що я перший смертний, я почував, що моє життя убуває день за днем, склянка за склянкою і зрештою закінчиться на якомусь місці і якоїсь години, повторюючи до останку життя якогось невідомого померлого, спробуй довідайся-хто він, де й коли жив, але я вже буду таки насправді мертвий, і не буде жодного Люка, який би, входячи в коло, знов мусив би по-дурному повторювати чиєсь дурне життя. Розумієш, голубе, яка тут цілісність, можеш позаздрити моєму щастю, поки я ще живу.
Та за всіма ознаками довго він не житиме. Давалися взнаки пиятика в бістро, зловживання дешевим вином, і ці очі з гарячковим блиском, здавалося, вже не належали цьому тілу. Безперечно й те, що він жив оці кілька місяців, тішачись кожною миттю своєї сірої буденщини, своїм невдалим шлюбом, своїм цілковитим крахом у п'ятдесят років, певний своєї абсолютної смертності. Одного вечора, блукаючи Люксембурзьким парком, він побачив квітку.
— На краю якоїсь клумби росла собі жовта квітка. Мені саме захотілося закурити, і раптом я побачив її. Якусь мить здавалось, ніби квітка теж дивиться на мене, часом бувають такі контакти... Ви знаєте, кожен це почуває, ну, те, що називають красою. Квітка була гарна, надзвичайно красива квітка. А я був приречений, я мусив котрогось дня померти назавжди. Квітка була гарна, завжди будуть гарні квітки для людей у майбутньому. Раптом я зрозумів свою нікчемність, те, що здавалось мені спокоєм, останню ланку ланцюга. Я мав померти, а Люк уже був мертвий, і не буде ніколи більше квітки для когось такого, як я, не буде нічого, не буде зовсім, зовсім нічого, і, отже, ніколи не буде більше квітки. Запалений сірник обпік мені пальця. На площі я вскочив у якийсь автобус і почав безглуздо вдивлятися у пасажирів автобуса. Коли приїхали на кінцеву зупинку, я вийшов і сів у інший автобус, що їхав за місто. Щовечора до самої ночі я входжу до автобусів і виходжу з них з думкою про квітку і про Люка, шукаючи серед пасажирів когось схожого на Люка, когось схожого на мене і на Люка, когось, хто міг би ще раз бути мною, когось, глянувши на кого, я б знав, що це я знову, а потім залишив би його, нічого йому не сказавши, хай він продовжує своє бідолашне, дурне життя, своє божевільне невдале життя, яке перейшло в інше, і так далі...
Рахунок оплатив я.
З іспанської переклав
Юрій ПОКАЛЬЧУК