Тепер дядько розповів своїй гладкій дружині, як Фелікс подумав на нього, що він король, і вельможна гостя вигукнула:
— О зворушлива, мила невинність!
Та врешті Феліксові й Кристліб довелося вилізти з кутка, де вони хихотіли і сміялися, доїдаючи свого пирога. Мати найперше повитирала їм роти, щоб, боронь Боже, на губах не лишилося якоїсь крихти, і підвела їх до вельможних гостей.
— О, яка природність, о сільська невинність! — вигукнули дядько й тітка, поцілували дітей і дали їм по чималому пакунку.
У пана Тадеуса фон Бракеля та його дружини аж сльози заблищали на очах, так їх зворушила [91] добрість вельможних родичів. Фелікс швиденько розгорнув свій пакунок, побачив, що то були льодяники, взяв один і розкусив. Кристліб зразу ж зробила те саме.
— Що ти робиш, синку! — вигукнув дядько. — Не можна так, ти пощербиш собі зуби, треба взяти цукерок у рот і смоктати, аж поки він розтане.
Почувши таке, Фелікс мало не зареготав.
— Ой любий дядечку, — сказав він, — невже ви думаєте, що я маленька дитина й не маю чим кусати цукерок, мушу його смоктати?!
І він узяв з пакуночка новий льодяник, засунув його до рота й кусонув з усієї сили, аж затріщало.
— О мила наївність! — вигукнула гладка тітка, і дядько погодився з нею.
Але в пана Тадеуса аж лоб змокрів, так йому було соромно за нечемного Фелікса. А мати шепнула хлопцеві на вухо:
— Не можна так хрумтіти, нечемо! Бідолашний Фелікс думав, що він нічого
поганого не робить, і материна догана геть спантеличила його. Він повільно витяг з рота недоїденого льодяника, поклав його назад у пакунок і простяг той пакунок дядькові.
— Нате вам ваші цукерки, якщо їх не можна їсти! — сказав він.
Кристліб, що звикла в усьому наслідувати Фелікса, зробила те саме. Як почув це пан Тадеус, то аж кинувся:
— Ох, мій шановний, вельможний брате, не гнівайтеся на дурного хлопця за його балачку! Хіба в селі, та ще й у нашій скруті, виховаєш таких чемних дітей, як ваші! [92]
Граф Ципріанус самовдоволено, зверхньо всміхнувся і глянув на Германа та Адельгундоньку. Вони давно вже з'їли своє печиво й тепер мовчки, тихо сиділи на стільчиках. Обличчя в них були непорушні. Гладка жінка теж усміхнулася і пролебеділа:
— Атож, ми ні про що так не дбаємо, як про виховання своїх дітей.
Вона дала знак графові Ципріанусові, він зразу ж обернувся до Германа та Адельгундоньки й почав ставити їм різні запитання, на які вони миттю відповідали: про всілякі міста, річки й гори з дивними назвами, про те, скільки тисяч миль до них треба було їхати. Так само вони обоє вміли докладно змалювати всіх звірів, що буцімто жили в диких пущах у найдальших країнах. Потім вони почали розповідати про чужинецькі кущі, дерева й овочі, наче самі їх бачили, ба навіть ніби самі ті овочі куштували. Герман докладно змалював якусь битву, що відбулася триста років тому, і навіть назвав на ім'я всіх генералів, які брали в ній участь. А наостанці Адельгундонька розповіла навіть про зірки на небі й заявила, що там є повно всіляких дивних тварин і якихось фігур. Коли Фелікс почув усе те, йому аж страшно стало, він підійшов до пані фон Бракель і спитав її на вухо:
— Ох, мамусю, що вони теревенять?
— Не балакай дурного, хлопче! — гримнула на нього мати. — То все наука.
Фелікс замовк.
— Дивовижно! Нечувано! І в такому малому віці! — раз по раз вигукував пан фон Бракель.
А пані фон Бракель зітхала: [93]
— О Господи! Не діти, а янголята! А що з наших малих вийде тут, на сільському безлюдді!
Коли пан фон Бракель і собі почав нарікати на своїх дітей слідом за дружиною, граф Ципріанус, щоб утішити їх, пообіцяв невдовзі прислати до них одного освіченого чоловіка, що безкоштовно вчитиме дітей.
Тим часом знов під'їхала розкішна карета. Візник зайшов до кімнати з двома великими коробками. Адельгундонька й Герман узяли їх і простягли Кристліб та Феліксові.
— Чи ви любите іграшки, mon cher?* Я привіз вам найкращих іграшок, — сказав Герман і вишукано вклонився.
[* Любий мій (фр.).]
Фелікс похнюпився й посмутнів, сам не знаючи чому. Він неуважно взяв коробку й промурмотів:
— Мене звуть не Моншер, а Фелікс, і не "ви", а "ти".
У Кристліб також було не дуже весело на серці, та де там: у неї сльози наверталися на очі, хоч із коробки, яку вона отримала від Адельгунди, так пахло, що й не сказати, як пахне від усяких смачних ласощів.
До дверей підбіг і загавкав, за своїм звичаєм, Султан, Феліксів вірний приятель і улюбленець. Побачивши його, Герман перелякався, кинувся назад до кімнати й заплакав.
— Та він тебе не зачепить, не реви так! — сказав Фелікс— Ти ж бачив уже найстрашніших звірів, а він усього лише пес! А якби він захотів напасти на тебе, то ти ж маєш шаблю!
Феліксові слова не допомогли, Герман кричав далі, аж поки візник узяв його на руки й поніс до карети. Адельгунда, чи з жалю за братом, [94] чи хтозна-чого, раптом теж заплакала, і це так схвилювало бідолашну Кристліб, що вона й собі захлипала. Під цей крик і плач трьох дітей граф Ципріанус поїхав із Бракельгайма. Так скінчилося гостювання там вельможних родичів.
НОВІ ІГРАШКИ
Тільки-но карета з графом Ципріанусом та його родиною зникла за пагорбом, як пан Тадеус швидко скинув зелений сурдут і червоний жилет, а потім так само швидко надяг широку сукняну куртку, двічі або тричі провів по чубові великим гребінцем, відітхнув з полегкістю, потягся й вигукнув:
— Дякувати Богу!
Діти теж прудко поскидали святкове вбрання, і їм відразу стало легко й весело на серці.
— До лісу! До лісу! — загукав Фелікс і спробував підстрибнути високо-високо, як лише він умів.
— А може, спершу глянете, що вам Герман і Адельгунда привезли? — сказала мати.
Кристліб, поки роздягалася, вже позирала цікавими очима на коробки, тому радо погодилася з матір'ю — мовляв, устигнуть іще побігти до лісу. Та Фелікса було важко переконати.
— Що той пришелепуватий хлопець у шароварах зі своєю обвішаною бантами сестрою могли нам путнього привезти? — сказав він. — У науках то він швидкий на язик, уміє побалакати й про левів та ведмедів, і про те, як на слонів полюють, а як побачив мого Султана, то перелякався і з криком та плачем заліз під стіл, дарма що має шаблю при боці. Гарний мені мисливець! [95]
— Ох, любий Фелікс, аби хоч одним оком глянути, що в тих коробках! — благально мовила Кристліб.
А що Фелікс завжди любив догодити сестрі, то й тепер відклав прогулянку до лісу й терпляче сів із Кристліб до столу, на якому лежали коробки. Мати їх відкрила і... О мої любі читачі! Ви вже, напевне, самі не раз тішились, коли після веселого ярмарку, а надто на святвечір отримували від батьків або від друзів різні подарунки, щедрі й гарні. Згадайте, як ви радісно скрикували, коли бачили навколо себе блискучих олив'яних солдатиків, катеринників, вичепурених ляльок, маленьке начиння, книжки з барвистими малюнками і багато всього іншого! Так само, як ви тоді, раділи тепер Фелікс і Кристліб, бо з коробок з'являлися все нові й нові розкішні подарунки, такі гарні, що кращих і не придумаєш, та ще й усякі ласощі. Діти раз по раз сплескували руками й вигукували:
— Ох, які ж гарні!
Лише пакунок льодяників Фелікс зневажливо відсунув убік, а коли Кристліб попросила його бодай не викидати їх за вікно, як він уже хотів був зробити, хлопець послухався її, але відкрив пакунок і кинув один льодяник Султанові, що тим часом прибіг до них, метляючи хвостом. Султан понюхав цукерок і невдоволено відвернувся.
— От бачиш, Кристліб! — переможно сказав Фелікс. — Бачиш, навіть Султан не хоче їсти цієї погані.
Особливо Феліксові припав до вподоби ставний мисливець, який, коли його смикнути за ниточку, що звисала ззаду з-під куртки, прикладав до плеча рушницю і стріляв у ціль, виставлену [96] за три п'яді від нього. Полюбив він також чоловічка, що вмів ввічливо розкланюватись і бренькати на арфі, коли його накрутити. Та найбільше йому сподобалися рушниця і мисливський ніж, зроблені з дерева й посріблені, а також пишний гусарський кашкет і патронташ. Кристліб дуже тішилася гарно вбраною лялькою і кухонним начинням. Діти забули про ліс і поле й до самого вечора гралися своїми новими іграшками. Потім лягли спати.
ЩО СТАЛОСЯ З НОВИМИ ІГРАШКАМИ В ЛІСІ
Другого дня діти знову взялися до того, на чому скінчили ввечері, тобто принесли коробки, повитягали з них іграшки й почали гратися ними. Так само, як і вчора, у вікно привітно заглядало ясне сонце, ранковий вітерець вітав берез, і вони тихо шелестіли, а серед їхнього віття радісно співали своїх прекрасних веселих пісень чижі, зяблики й соловейки. І тоді Феліксові стало сумно зі своїми мисливцем, чоловічком, рушницею та патронташем, у нього аж серце защеміло.
— Ох, надворі краще, Кристліб! — сказав раптом він. — Біжімо до лісу!
Кристліб саме роздягла свою велику ляльку й хотіла її знов одягти. їй дуже подобалась ця робота, тому вона не хотіла йти надвір, а попросила брата:
— Феліксе, братику, а може, ще трохи пограємося тут?
— Знаєш що, Кристліб, — сказав Фелікс, — заберемо найкращі іграшки з собою. Я причеплю [97] до пояса ножа, візьму на плече рушницю і стану достоту як мисливець. Мій іграшковий мисливець та чоловічок з арфою йтимуть за мною. А ти, Кристліб, можеш узяти велику ляльку і найкраще начиння. Ходімо, ходімо!
Кристліб швиденько одягла ляльку, вони з Феліксом побігли до лісу й розташувалися на гарній зеленій галявинці. Вони трохи погралися, і саме коли Фелікс накрутив свого чоловічка з арфою, щоб послухати його музику, Кристліб сказала:
— А знаєш, Феліксе, твій музика погано грає. Ти тільки послухай, як тут, у лісі, звучить його бренькання! Весь час те саме. Он скільки пташок визирають з кущів, мабуть, обурюються, що цей нікчемний музика хоче награвати до їхнього співу.
Фелікс дужче накрутив чоловічка з арфою, тоді ще дужче і, врешті, вигукнув:
— Ти правду кажеш, Кристліб! Він так грає, що краще й не грав би, тільки дарма кланяється. Партач! Мені соромно за нього перед зябликами. Глянь, як вони хитро блискають на мене очима. Але я присилую його грати краще, ось побачиш!
І він заходився щосили накручувати чоловічка з арфою. Та враз арфа тріснула й розпалася в друзки. Музика стояв, опустивши поламані руки.
— Ох, що я наробив! — вигукнув Фелікс.