Забуде стара води кадіб нагріти або рис посушити, або ж корову хтось займе, – і владна невістка так її шпетить, що аж-аж. А Осумі все мовчки стерпить. Бо звикла до покори. Та й онука шкода: він так до неї прихилився, що де там мати.
Сторонній людині здалося б, що Осумі майже не змінилася. А якщо й змінилася, то лише в тому, що перестала невістку вихваляти. Та й навряд чи такий дріб'язок впадав кому в очі. Принаймні для сусідок вона була тою ж Осумі, яку вони колись розраджували "хай з Богом спочиває".
Якось улітку одної погідної днини опівдні в затінку виноградної лози біля повітки Осумі розбалакалась з сусідкою. Скрізь тихо-тихісінько, лише дзижчали мухи біля хліва. Сусідка питала, попихкуючи коротенькою самокруткою, скрученою з синових недокурків:
– А де Отамі-сан? Пішла сіно згрібати? Така молода, а не лінується!
– Жінці якось і не личить закидати хатню роботу і йти на поле.
– Та чого ж, видно, їй подобається працювати на полі. А от моя невістка вже сім років від заміжжя хоч би тобі раз була в полі чи на сіножаті. Цілими днями тільки те й робить, що дітей обпирає, себе облатує та обшиває.
– Що ж поганого. Таж приємно, коли і матері, й дітям не сором показатись на люди.
– А теперішня молодь ледача до роботи на полі… О, що це? Що за звук?
– Мабуть, бугай стрельнув…
– Бугай? Воно звісно, як то молодому полоти просо під палючим сонцем.
Отак і вели тиху мирну розмову дві старі.
***
Більше ніж вісім років по смерті Нітаро своїми жіночими руками Отамі утримувала сім'ю. Слава про неї котилася й по сусідніх селах. Вона вже не була молодою удовицею, що за роботою не бачила просвітку. Парубки не звали її молодою тітонькою. Вона стала зразковою невісткою, взірцем чесної жінки. "Поглянь на Отамі-сан", – повчали батьки своїх дітей. Осумі вже не скаржилась сусідкам на свою біду. Навіть і гадки не мала. Та десь ще в душі жевріла іскорка надії на Божу ласку. Але й вона згасла. Тепер стара могла покладатися хіба що на Хіродзі. Дванадцятирічного внука вона любила відчайдушно. Та все частіше впевнювалася, що й цій надії не справдитися.
Якось погідної осінньої днини пополудні з книжками під пахвою Хіродзі примчав додому. Перед повіткою, жваво ору-дуючи кухонним ножем, Осумі готувалась сушити фінікові сливи. Хіродзі легенько перескочив через рядно, де сушилося просо, приставив ногу до ноги й козирнув бабусі. А потім ні сіло ні впало серйозно запитав:
– Бабусю, мама велика людина?
– А що? – Осумі перестала орудувати ножем і уважно глянула на онука.
– На уроці так вчитель сказав. Мовляв, у нашій околиці іншої такої людини, як мати Хіродзі, не знайти.
– Вчитель казав?
– Так, учитель. А що? Це брехня?
Осумі спершу розгубилася. Хоч насправді її не дуже здивувала така вчителева брехня. По хвилині збентеження Осумі скипіла гнівом і заходилася лаяти невістку:
– Звісно, жива брехня. Твоя мати знає тільки в полі, тому межи людьми вона благородна. А хочеш знати – в неї черства душа. Вона твоїй бабусі просвітку не дає, допікає до живих печінок…
Ошелешений Хіродзі не зводив очей з пополотнілої бабусі. Тим часом Осумі наче схаменулась і розплакалась:
– Ти одна моя надія. Пам'ятай це. Вийде тобі сімнадцять років, оженишся і даси бабусі хоч трохи дихнути. А твоя мати каже чекати, поки ти з війська прийдеш. Навіщо, навіщо так довго ждати?! Правда, внучку? Ти будь, як і батько, люби свою бабусю. І вона вже тобі сторицею віддасть, нічого не шкодуватиме.
– І ці сливи подаруєш? – Хіродзі ласо крутився біля кошика з плодами.
– Чом би й ні? Ти хоч і малий, а тямкий. Завжди будь такий, – Осумі всміхнулася крізь сльози.
На другий вечір по тій незначній події за дрібницю – здається, Осумі з'їла невістчину картоплю – в хаті зчинилася колотнеча. Сварка розгоралась, Отамі з глузливою посмішкою на вустах мовила: "Якщо вже так обридло працювати, то що ж – вмирайте". Осумі як розлютиться! – такого з нею ще не траплялося. Хіродзі саме заснув, поклавши голову їй на коліна. З криком: "Уставай, Хіро!" – трусила вона його, не перестаючи клясти невістку.
– Хіро, вставай! Вставай і послухай свою матір! Вона хоче моєї смерті. Добре затям! За твоєї матері грошей у нас анітрохи не прибуло, а той один тьо[120] і три тани землі ми удвох з дідом придбали. Вона каже, щоб я вмерла, коли хочу спокою. Гаразд, Отамі, я помру. Я не боюся смерті. Але тебе слухатись не буду. Авжеж, умру. Таки умру. Та все одно не дам тобі спокою…
Осумі сипала прокльонами, пригорнувши до себе заплаканого онука. А Отамі, своїм звичаєм, лягла біля вогню, вдаючи, ніби глуха до свекрушиної лайки.
***
Але Осумі не вмерла. Натомість уповні літа на черевний тиф заслабла Отамі, що мала міцне здоров'я, і за вісім днів переставилася. Хтозна скільки людей похворіло тоді в тому невеличкому селі. Якраз напередодні – перед тим, як заслабнути – Отамі випала черга копати могилу для коваля, померлого від тифу. Сина ж коваля за день до похорону відвезли до лікарні заразних хвороб. "Там тебе, певно, й схопило", – дорікнула свекруха після відвідин лікаря, глядячи на розпашіле обличчя хворої Отамі.
Коли ховали Отамі, падав дощ. А проте зібралося усе село, прийшов і староста. Всі жаліли передчасно вмерлу Отамі, співчували синові й свекрусі, що залишились без працьовитої годувальниці. А виборний розповів, що найближчим часом повіт мав відзначити Отамину наполегливу працю. Свекрусі лишалось тільки, похиливши голову, вислухувати ті слова. "Що ж тут удієте? Змиріться з долею. Ще торік послано прохання в повітову управу відзначити Отамі, разом зі старостою я п'ять разів за власні гроші їздив до голови управи. Та даремно. Довелося примиритись. Змиріться і ви", – жартома докинув добродушний лисань виборний. Молодому вчителеві початкової школи ті слова, здається, не припали до душі.
Вночі після похорону стара лежала з онуком під москітною сіткою у кутку кімнатки з божником. Звичайно обоє спали в цілковитій темряві. А сьогодні в божнику горіла лампадка. Від старих татамі відгонило дезинфекцією. Мабуть, тому Осумі і не брав сон. Певна річ, Отамина смерть принесла їй радість. Тепер вона може не працювати. І не боятися докорів. Вона заощадила три тисячі єн, має один тьо і три тани ґрунту. Щодня може з онуком їсти рис. І повні лантухи улюбленої колись їжі – солоної квасолі. Ще ніколи в житті їй так вільно не дихалось. Справді?.. Пам'ять вернула її на дев'ять років у минуле. Тої ночі вона відчула таку ж полегкість, як і нині. В ту ніч після синового похорону вона наче заново ожила. А що сьогодні?.. Сьогодні поховали невістку, що після себе залишила сина.
Осумі несамохіть розплющила очі. Онук лежав поруч, задерши вгору тупе заспане обличчя. Поглядаючи на нього, сонного, Осумі відчула, що вона жорстока, що Нітаро й невістка, пов'язані з нею лихою долею, теж мали черстве серце. Той переворот у душі умить змив задавнену ненависть і гнів. Але й не лишив місця заспокійливій сподіванці на прийдешнє щастя. Так, троє вони були безсердечні. А надто вона. "Отамі, навіщо ти вмерла?" – нестямно прошепотіла Осумі і залилась сльозами.
Аж коли пробило четверту, знеможена стара задрімала. А в небі над очеретяною стріхою хати займався холодний досвіток.